Але чи не ставить стрічка зависоку планку для самих українців старшого віку?
Скільки сценаріїв доступно українцям у старшому віці, окрім як піти на пенсію та доглядати внуків? Двосерійний документальний фільм Суспільного «Анатомія віку», який зняла Олена Кривенко, шукає відповідь на це питання через історії 15 людей 60+.
Життєві шляхи героїв різняться. Хтось кардинально змінив професію у зрілому віці, наприклад, із сантехніка перекваліфікувався в актора та гіда. Дехто розпочав нову справу після виходу на пенсію і досягнув у цьому значних результатів: наприклад, 93-річна Галина Горяна, лікарка і чемпіонка з гірськолижного спорту, грає в теніс зі своїх 60 та бере участь у міжнародних змаганнях. Хтось, як-от подружжя митців та підприємців Дюденків, продовжує розвиватися у своїй сфері. Об’єднує усіх героїв одне — бажання залишатися активними й видимими в суспільстві.
Перша серія фільму — це концентрована мотивація від героїв: «Вік — це лише цифра в паспорті», «Час — це найважливіше у світі», «Займайся в житті тим, що тобі подобається». Вони зображені у постійному русі: перукар-стиліст В’ячеслав Дюденко катається на роликах та тягає залізо, спортивний журналіст Валентин Щербачов підтягується на турніку, йогиня Людмила Мартиненко стоїть на голові, керівник бізнесу Олександр Удовиченко скопує грядки. За атмосферою ця частина нагадує традиційну рекламу Nike, де глядачу показують спортсменів, які самовіддано тренуються, і, здається, їх ніщо не може зупинити на шляху до мети. «Простіше знайти собі виправдання, жаліти себе. А якби ні, то я б… Так переламай цю ситуацію. Болить — вилікуй або підв’яжи цю руку й працюй іншою. Завжди знаходиться вихід, завжди. А найбільший ворог людини — вона сама», — говорить у фільмі Валентин Щербачов.
Головну ідею серії — «Все у твоїх руках» — відображають і коментарі ІТ-підприємця Артема Бородатюка, якого запросили як експерта у стрічку. Минулого літа він досліджував, які закономірності й патерни лежать в основі щастя. Для цього він поговорив з десятьма чоловіками 68+, які вважають, що прожили життя вдало. Респондентів Артем шукав серед чоловіків 70+ з IQ вище середнього (бажано підприємців), які у віці приблизно від 35 до 50 років (тобто десь у 1980-х — 1990-х) мали ресурс — фінансовий, культурний, соціальний — щоб дозволити собі будь-яке життя. Наприклад, вони, якби захотіли, могли б поїхати з країни та жити монахом у Тибеті, відкрити бар на португальському узбережжі або, розпродавши все, купити яхту й подорожувати світом. Зрозуміло, що людей старшого віку, які б відповідали цим критеріям, в Україні знайти непросто (щоправда, автор обмежив пошуки Києвом). Та й чи набагато більше українців з такими можливостями серед нинішніх 35-річних?
«На жаль, у нашій країні я не побачу великої кількості щасливих людей. І на це є багато причин. Згідно з філософією стоїцизму, ти маєш впливати на те, на що можеш вплинути, і приймати те, на що вплинути не можеш. Я, наприклад, прямо не можу вплинути на пенсійну систему і на те, скільки грошей у наших людей пенсійного віку. Але інше, на що я можу вплинути, на що люди можуть вплинути насамперед, — це те, як вони самі в цих межах можуть керувати своїм життям. Ось тут точно я бачу, що люди 60+ не дуже про це думають і щось з цим роблять», — каже Артем.
Він продовжує: українці, як йому здається, схильні нити й люблять це робити. На думку Артема, вони мають припинити вірити в казки й уповати на когось дорослого, наприклад, на президента, а зрозуміти, що їхнє життя — це повністю їхня відповідальність. Власне, цю тезу підприємець просуває і в інших своїх інтерв’ю. Його думки не допомагають краще зрозуміти людей старшого віку. Взагалі не дуже зрозуміло, чому команда фільму саме Артема обрала експертом. Через його дослідження? Артем сам у фільмі наголошує, що воно непрофесійне, це радше customer interview (бесіда з поточним або потенційним клієнтом для розуміння їхніх потреб, цілей та мотивації). До того ж у ньому взяли участь люди, які представляють ну дуже вузький прошарок у старшій віковій групі. Їхній досвід нерепрезентативний. Загалом з цієї серії складається враження, що якщо людина старшого віку не така активна й позитивна, як герої стрічки, то це з нею щось не так — вона замало старалася.
Друга серія фільму видається більш наповненою та підштовхує співпереживати героям (можливо, на це вплинув підбір історій для цієї частини). Тут більше уваги приділяється переживанням людей старшого віку — тому, як вони будують романтичні стосунки та переживають втрату близьких. І тут теж досвід героїв різниться. Хтось важко звикає до життя без коханої людини, а хтось відверто говорить, що у шлюбі не був собою. «Я дуже багато собі в чому відмовляла [у шлюбі], — каже художня керівниця театру народної пісні «Лісапетний батальйон» Наталія Фаліон, до якої слава прийшла після 50 років. — “Навіщо воно тобі, куди пнешся? Там молодь” — [говорив чоловік про її музичну та театральну діяльність в місцевому будинку культури]. Йому це дуже не подобалося. І хату замикав, і не пускав, а я це переломила все-таки. І так він пішов із цього життя. Я стала вільнішою, ніби крила розправила. Хай мені Бог простить». Це дуже цінно — чути такі думки, оскільки у нашому суспільстві дуже вузькі уявлення про те, як люди, особливо жінки, мають горювати й про які почуття можна говорити на загал.
Окрім того, мета другої серії — дослідити, як стрес, щоденні ритуали, харчування, відновлення та внутрішня гармонія впливають на біологічний вік людини. У цій частині експертом виступає лікар, кандидат медичних наук Євген Шагов. Він позиціонує себе як першого в Україні ейдж-менеджера, який перетворює систему керування віком на національну стратегію (й пропонує відповідні платні продукти). Євген переконаний: якщо людина дотримуватиметься певних рекомендацій (восьмигодинний сон, збалансоване харчування, прийом вітамінів та добавок, тренування, регулярні обстеження організму тощо), її біологічний вік буде меншим за паспортний на 15–20 років. У фільмі поради Євгена подають як резюме досвіду героїв. Та все ж стрічці бракує коментарів від біологів, нейробіологів, медиків, соціологів, які б могли пояснити, через які зміни проходить людина після умовних 60 років, як можна до них адаптуватися, що конкретно у зоні впливу самої людини, а що має зробити суспільство, аби їй було легше формувати нову поведінку.
У більшості героїв фільму медіа раніше брали інтерв’ю або запрошували до участі в спецпроєктах. У п’ятьох є сторінки у Вікіпедії. Більшість героїв працює у творчих сферах (музика, сценічне мистецтво, журналістика, блогінг) та/або живе у великих містах. У декого є бекграунд з молодості: поїздки за кордон, спортивна кар’єра, управлінський досвід. Наскільки інші глядачі старшого віку зможуть впізнати в героях себе — це питання. І навіть якщо людина мала хороший старт і протягом життя багато чого набула, вона через війну могла залишитися без нічого, а ресурсів починати все заново вже не має. Торік, наприклад, команда Майстерні інформаційної стійкості (проєкт, який реалізує Український інститут медіа та комунікації за підтримки DW Akademie) проводила навчання з медіаграмотності для мешканців «Чудо-містечка Хансена» — переселенців старшого віку. Деякі з них втратили не лише дім, а й близьких людей. «Коли ми групі показували подібні позитивні приклади старіння, це викликало певне роздратування, бо ті люди ніколи не зможуть собі цього дозволити, вони все втратили, і зараз їм у такому дуже дорослому віці складно навіть відновитися, не те що починати нові справи чи мандрувати», — каже Діана Дуцик, виконавча директорка УІМК.
І це не лише українська проблема. Дослідження німецьких вчених показало, що репрезентація в медіа людей старшого віку безпосередньо впливає на їхнє самосприйняття. Коли респондентам старшого віку демонстрували негативний образ старості (проблема і безпорадність), вони починали краще ставитися до власного віку, але їхнє загальне уявлення про старість у суспільстві ставало гіршим. Коли ж показували позитивний образ (наголос на розумовій активності, життєлюбстві та фізичній енергійності людей 60+), навпаки, суспільне ставлення покращувалося, але вони гірше сприймали власну старість. При цьому учасники не ототожнювали себе з людьми старшого віку з медіа, бо їхній власний досвід старіння часто не збігався з поданим образом. Позитивний образ спочатку викликав радість і цікавість. Але пізніше люди починали відчувати розгубленість через те, як саме показують «сучасне» старіння. Дехто сумнівався, що може відповідати таким вимогам і характеристикам.
Все ж фільм «Анатомія віку» корисний тим, що дає простір людям старшого віку говорити про себе не з позиції бабусь і дідусів, а особистостей зі своїми інтересами та світоглядом. Їхню суб’єктність підкреслює операторська робота: багато крупних планів та світла. І, судячи з переважно позитивних відгуків на ютубі «Суспільне. Документалістика», де викладено обидві серії, «Анатомія віку» — радше порція натхнення для молодих, завуальований заклик до них більше дбати про своє здоров’я, не трястися через зморшки та невизначеність, розвивати навколо себе спільноти. По суті, орієнтир, «ким вони хочуть стати, коли виростуть». Власне, як зізнається сама авторка фільму, він народжений із її страху перед невідомістю: «Я хотіла чесно розібратися: чи справді після 60-ти життя неминуче втрачає свою повноту?». І, схоже, відповідь на це питання знайшла не лише вона.
«Майстерня інформаційної стійкості» створена в межах проєкту з медіаграмотності для людей старшого віку (60+), який реалізує Український інститут медіа та комунікації в партнерстві з DW Akademie за фінансової підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини (BMZ).
Зображення: Суспільне Мовлення
Також читайте:
Як люди старшого віку проводять вільний час та використовують медіа: дослідження
Як використовують ШІ люди старшого віку в США
Мовознавиця Лариса Масенко: Треба вивести з активного публічного вжитку вираз «люди похилого віку»