Яких інновацій потребує журналістська освіта, з якими журналістськими завданнями нинішні студенти справляються добре та ким для останніх є викладач — про це говорили на міжнародній конференції «Журналістська освіта та інновації. Які можливості існують?», яку 29 листопада провів Український інститут медіа та комунікації.
Захід відбувся в межах проєкту «Академія викладачів журналістики» у партнерстві з Deutsche Welle Akademie та за фінансової підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини (BMZ).
Зараз викладачі журналістики мають справу зі студентами, які належать до покоління зумерів (мова про людей, які народилися наприкінці 90-х — на початку нульових). Освітня тренерка, фасилітаторка та дизайнерка освітніх (онлайн) програм Ольга Бершадська каже, що зумерам імпонує навчання в дії, вони нечутливі до ієрархії та не дуже довіряють «дорослим». «Ми як викладачі маємо бути готовими, що студенти відразу перевіряють, наскільки все сказане нами — правда чи неправда. Водночас ми можемо скористатися цією особливістю, аби розвивати у них критичне мислення», — каже Ольга.
На що ще потрібно зважати — викладачі журналістики та фахівці з освіти розповіли під час панельної дискусії «Вища журналістська освіта та інновації: які нові методи роботи є дієвими? Особливості навчання зумерів» згаданої конференції.
Публікуємо нотатки з цього обговорення.
Відходити від шаблонів
За спостереженнями менеджерки з розбудови потенціалу проєкту IREX «Вивчай та розрізняй: інфомедійна грамотність в освіті» Олени Тараненко, бумери та зумери по-різному ставляться до інформації. Якщо перших привчали сприймати надруковане у газеті за правду та безумовно вірити телебаченню, то другі з дитинства бачили, що створювати контент може будь-хто, тож «створений» для них не означає «правдивий». «Студенти приходять в журналістську професію з ілюзією, що вони вміють готувати журналістські матеріали. Ми, викладачі, натомість маємо їм допомогти опанувати професію через ті засоби, якими вони вже вміють користуватися. Це, як на мене, виклик», — каже Олена.
Також, на її думку, звичний трансфер знань «від викладача до студента» вже не працює. «Якщо студент не розуміє, де зможе застосовувати інформацію з тієї чи іншої дисципліни на практиці, він її блокує. Якщо ми цього не врахуємо, то усі наші дисципліни на кшталт “Технологія і методика журналістської творчості” будуть розмовою з людьми, яким цікаво самим з собою», — каже Олена.
Ольга Бершадська вважає, що вишам потрібно переходити на студентоорієнтоване навчання: «Нам, звичайно, хотілося б працювати з вмотивованими, добре підготовленими студентами, які розуміють, чому вони обрали саме цю професію. Але не завжди все складається саме так. Тому треба намагатися не викласти весь матеріал, передбачений програмою, а подумати, як ви як викладач можете здизайнувати курс, аби ті студенти, які є, змогли взяти те, що ви їм запропонуєте». Водночас Ольга зауважує, що трактувати студентоорієнтоване навчання як таке, що орієнтується винятково на студентські бажання, не дуже слушно: «Студенти, які тільки заходять в професію, не завжди знають, що їм потрібно. Тож не завжди “хочу” і “треба” збігаються».
За спостереженнями Андрія Яценка, заступника декана факультету журналістики ЛНУ імені Івана Франка, зумери вміють самостійно працювати над проєктами й не вважають викладачів «вищою інстанцією», тому останні, найімовірніше, мають взяти на себе роль менторів, які скеровуватимуть студента і допомагатимуть йому розв’язати якусь проблему.
На думку Олени Тараненко, зумери вправні у пошуку та роботі з даними, але не вміють вибудовувати логічні зв’язки між блоками інформації. Звідси й проблема для нинішніх студентів-журналістів — як самотужки знайти тему, а не чекати на завдання від редактора. «Мені здається, наша викладацька місія на сьогодні — залишити в минулому шаблони готових відповідей та спиняти себе там, де хочеться передати матеріал так, як нас вчили. Ми маємо спрямувати вміння зумерів на побудову логічних зв’язків, щоб вони вчилися ставити запитання і тільки потім шукати на нього відповідь», — каже Олена.
Наталія Стеблина, професорка кафедри журналістики та соціальних комунікацій ДонНУ імені Василя Стуса, вважає, що зумери можуть ефективно навчатися, навчаючи інших: «Цього року ми запустили “Стусівську школу медіаграмотності”, тренерами якої стали наші студенти. Ми провели для них спеціальний тренінг, дали їм завдання зробити презентацію з медіаграмотності, а потім повезли їх по школах. За моїми спостереженнями, студенти інакше комунікують зі школярами, аніж, ми, викладачі. Можуть додати меми з котиками в презентацію, розробити конкурси. Водночас їхній рівень знань з медіаграмотності такий самий, як у нас, адже, готуючись до тренінгу, вони й фахову літературу переглядають, і медіа читають».
Інновації в освіті
Олесь Гоян, завідувач кафедри телебачення та радіомовлення КНУ імені Тараса Шевченка, переконаний, що інновації у журналістській освіті полягатимуть у студентському радіо- і телеконтенті: «Коли обговорюю зі студентами суть телемовлення, способи його передачі, то вони починають розуміти: якщо за час навчання ти створив аудіо- і телеконтент, ти стаєш конкурентним на ринку. Загалом будь-яка освітня програма може працювати в контексті аудіо- та відеоконтенту. Наприклад, видавці можуть створити буктрейлер, рекламісти — телерекламу, журналісти — інформаційний, розважальний контент. Студент, який створює відео (незалежно від того, яку освітню програму він вивчає), є водночас сценаристом, журналістом, режисером, актором, звукорежисером, медіапродюсером. Тому, як на мене, потрібно мотивувати студентів створювати конкурентний аудіо-, відеоконтент і розміщати його на медіаплатформах».
Петро Катеринич, викладач кафедри кіно- і телемистецтва КНУ імені Тараса Шевченка, каже, що інновації в освіті мають впроваджуватися за участі студентів: «На третьому-четвертому, а часом вже й на другому курсі студенти працюють в медіа або SMM. Тому треба цікавитися їхніми потребами та запитувати, які вміння вони хочуть опанувати, проводити тест-групи. Я, наприклад, вже раджуся зі студентами й у разі потреби вношу зміни в програму».
Оскільки Петро викладає майбутнім фахівцям теле- та кіноіндустрії, він відстежує тренди, пов’язані з цими сферами, зокрема й розвиток технологій штучного інтелекту. «Ймовірно, розроблятиметься законодавча практика регулювання ШІ та інших аспектів, пов’язаних з інноваціями. Тому ми маємо вже зараз говорити про те, як регулювати це в освіті, — каже Петро.
За словами професора Лондонського міського університету (City, University of London), експерта з питань освіти Лоренса Солкіна (Laurence Solkin), потенціал і складність застосування ШІ у викладанні, навчанні та освіті ще не повністю зрозумілі, тому розробники політик та викладачі мають обширно розглядати його повне впровадження: «Постійний діалог із зовнішніми сторонами щодо відповідального та належного використання ШІ в освіті є надзвичайно важливим. ШІ дозволяє постійно оцінювати прогрес студента, переспрямовуючи мету оцінювання на розвиток навичок і компетенцій, водночас ми маємо враховувати особисті якості кожної людини. ШІ може рекомендувати викладачам навчальний контент, орієнтуючись на емоції студентів, які він зчитує».
Андрій Яценко вважає, що майбутнє за міждисциплінарними програмами, які стануть підґрунтям для нових професій. А Наталія Стеблина зазначає, що інноваціям у журналістській освіті сприятимуть такі аспекти:
- Знання англійської мови для викладачів і студентів. «Без англійської ми не зможемо об’єднуватися з європейськими університетами, брати участь в конференціях, програмах академічної мобільності, а отже, піднятися на кілька сходинок вище. Студенти, звісно, вивчають англійську, але говорити нею не можуть. Вочевидь, проблема у методиці викладання. Ми думаємо, як розв’язати цю проблему. Поки що комунікація з викладачами англійської не дала бажаних результатів. Але ми плануємо її продовжити й, можливо, впровадити якийсь speaking club, аби зняти у студентів блок щодо говоріння», — каже Наталія.
- Зв’язок між кафедрами й практиками, громадськими організаціями. «Завдяки навчанню в “Академії викладачів журналістики” ми підвищили потенціал нашої кафедри: опанували нові інструменти, розробили класну, як на мене, освітню програму. Також я пропоную практикам щорічно моніторити наші програми й повідомляти нам, що ми можемо покращити», — говорить Наталія.
- Контент. «Якщо наші студенти постійно виробляють контент, а ми своєю чергою залучаємо до його оцінки практиків, то це теж дає нам змогу побачити, що студенти вміють, і навчитися собі», — каже вона.
Що має лишитися незмінним в журналістській освіті
На думку учасників дискусії, як би не змінювалися технології, студентів потрібно навчати дотримуватися стандартів журналістики, а цінностями та етикою мають бути прошиті усі дисципліни. Як приклад Олена Тараненко наводить «Конструктор вправ» — збірник практичних завдань, орієнтованих на студентів-журналістів (підготовлений за участі експертів Українського інституту медіа та комунікації в межах проєкту «Вивчай та розрізняй: інфо-медійна грамотність», який виконується IREX за підтримки Посольств Великої Британії та США, у партнерстві з Міністерством освіти і науки України та Академією Української преси). Кожна вправа присвячена одній з тем медіаграмотності — від «Аудиторії медіа» до «Соціальної відповідальності журналіста», супроводжується подкастом словника і рекомендаціями щодо предметів журналістської підготовки, до яких вона може бути інтегрована.
«Для нас як для викладачів абсолютна цінність у посібнику — словник, тобто щоб ми розуміли визначення речей, про які говоримо. Розробляючи “Конструктор вправ” ми розуміли, що студенти не читатимуть словника. Тому до кожної вправи ми підготували короткий подкаст. Я знаю, що ці подкасти слухають і на заняттях, і поза ними, і навіть під час пробіжок. Бачення, у якій формі має бути подана програма, може різнитися. Однак проблема в тому, що у більшості наших бакалаврських програм немає логіки поєднання предметів», — каже Олена.
«На мою думку, непорушною має залишитися університетська культура якості, яка ще тільки впроваджується у нашій вищій освіті: ми маємо розуміти, наскільки ефективними є інструменти, які ми пропонуємо. Також я вбачаю користь у проєктно-орієнтованому навчанні: ми націлюємо викладачів на те, що кожна фахова дисципліна має закінчуватися якимось проєктом», — каже Наталія Стеблина.
Попри дискусії довкола необхідності позбутися «застарілих» дисциплін, Андрій Яценко вважає, що в журналістській освіті мають залишитися класичні дисципліни — ті, які стосуються мови та історії. А от як їх подати цікаво й сучасно — залежить вже від викладача. «Навесні цього року ми організували конкурс подкастів з історії української журналістики, у якому взяли участь 66 студентів. Завдання було таке: підготувати подкасти про відомих громадських діячів, публіцистів, воїнів, які у 20 столітті присвятили своє життя боротьбі за незалежність України. Технічно студенти впоралися чудово. Однак їм було складно підібрати контент, знайти якісь цікаві факти про обрану постать, аби це не обмежувалося біографічними відомостями, — каже Андрій. Роль базових дисциплін — надати відповідний бекграунд. Якщо ж цього не буде, то жоден інтерактив не допоможе».
Читайте також нотатки з двох інших обговорень конференції:
Фото: Сергій Кравчук