Як інструменти штучного інтелекту впливатимуть на підготовку студентів-журналістів, чому їх не варто боятися та наскільки доступними є технології VR (віртуальної реальності) та AR (доповненої реальності) для журфаків — про це говорили на міжнародній конференції «Журналістська освіта та інновації. Які можливості існують?», яку 29 листопада провів Український інститут медіа та комунікації.
Захід відбувся в межах проєкту «Академія викладачів журналістики» у партнерстві з Deutsche Welle Akademie та за фінансової підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини (BMZ).
Своїм баченням використання штучного інтелекту, VR та AR в освіті українські та іноземні викладачі журналістики та комунікацій поділилися під час панельної дискусії «Штучний інтелект, VR, AR у вищій журналістській освіті: можливості та ризики» згаданої конференції.
Публікуємо нотатки з цього обговорення.
Штучний інтелект: можливості та виклики
Старша викладачка Могилянської школи журналістики та редакторка StopFake.org Олена Чуранова вважає ШІ ознакою сьогодення, до якого потрібно адаптуватися: «Ми маємо показувати студентам, як працюють інструменти штучного інтелекту, зокрема, як спрощують роботу журналістів і навіть викладачів. Якщо ми цього не робитимемо, то просто не будемо відповідати реаліям ринку».
Доцентка кафедри журналістики, медіа та комунікацій Гетеборзького університету (Швеція) й авторка посібника про ШІ для викладачів журналістики Мааріт Яакола (Maarit Jaakkola) каже, що розвиток технологій ШІ спонукає журналістику доводити свою життєздатність: «Ми, журналісти та викладачі журналістики, маємо не слідувати сформованим засадам щодо ШІ, а випереджати їх, експериментувати, робити щось нове. Водночас ми не маємо втрачати визначення журналістики: це не комунікації, не маркетинг і не пропаганда».
Мааріт виокремлює три напрямки роботи з ШІ для медійників та викладачів журналістики: «По-перше, ШІ можна розглядати як інструмент для практичних журналістських завдань, як-от розшифровка запису, та навіть для створення аудіо- та відеопродуктів. Тобто у цьому разі це стосується журналістських компетенцій. По-друге, ШІ можна оцінювати як педагогічний інструмент, наприклад, для допомоги студентам у навчанні й контролю плагіату. І третій напрямок — підвищення загальної грамотності суспільства щодо ШІ».
Завідувач кафедри журналістики та філології Сумського державного університету Володимир Садівничий додає: «Цього [інструментів ШІ] потрібно навчати на першому курсі, щоби потім на четвертому студенти не жалкували. Але важливо за тими іграми й технологіями не загубити справжній інтелект наших журналістів».
Тимчасом PhD з масових комунікацій Анастасія Гринько, яка веде модуль з бізнес-комунікацій у Люцернському університеті прикладних наук та мистецтв (Швейцарія), вже дозволяє своїм студентам використовувати інструменти генеративного ШІ при виконанні завдань. «Однак у кожній своїй роботі студенти мають вказувати, які інструменти використовували й для чого саме», — додає вона.
UX-дизайнер, кандидат наук із соціальних комунікацій та колишній викладач Інституту журналістики КНУ ім. Т. Шевченка Павло Салига з 2007 року видає художній езин «Дуршлаг». До роботи над восьмим номером журналу, який вийшов у березні цього року, Павло долучив інструменти ШІ: тексти згенерував ChatGPT, а ілюстрації — OpenArt, Midjourney та DALL-E.
«Оскільки я працюю в індустрії ШІ, то доступ до ChatGPT я отримав задовго до його запуску в Україні, а отже, мав змогу раніше протестувати його можливості. Спробував за допомогою чатботу готувати статті для Вікіпедії: просив його перевести pdf-матеріали з Української радянської енциклопедії в текст і трохи відкоригувати. Чат справді більш-менш підправляв текст, але інколи підміняв якісь факти. І, як на мене, перевіряти дані після ШІ настільки затратно за часом і зусиллями, що простіше від початку робити завдання самому вручну, — каже Павло. — Але як видавець я вбачаю у ШІ поле для експериментів. Якщо раніше ти мав давати журналісту техзавдання, чекати, поки він надішле текст, який ще може виявитися не таким, як треба, пропонувати правки, то з ChatGPT — якщо маєш редакторські навички — тобі журналіст не потрібен. Мені, наприклад, на генерацію ілюстрацій та текстів знадобився день. Хіба тільки верстав сам».
На думку Павла, ШІ міг би допомагати журналістам працювати з великими масивами даних. Один із таких інструментів розробляє компанія, у якій він працює. «Наприклад, журналіст просить ШІ слідкувати за закупівлями на Prozorro і сповіщати його електронною поштою, як тільки знайдуться тендери з завищеними цінами. Головне — розуміти, якої мети ми хочемо досягти через використання інструментів ШІ», — каже Павло.
У академічній спільноті побоюються, що студенти перекладатимуть виконання завдань, зокрема написання рефератів, на ШІ, через що, ймовірно, плагіату стане більше. До того ж такі інструменти як ChatGPT можуть правдоподібно вигадувати інформацію й цитувати неіснуючі джерела, а студентам часом бракує знань і критичного мислення, щоб перевірити інформацію, надану ШІ. Сергій Полежака, керівник студії New Cave Media, яка займається виробництвом VR-проєктів, вважає, що прагнення студентів зекономити зусилля на виконання завдання — не привід ставитися до технології ШІ як до «чорного ящика, в якому щось незрозуміле відбувається». «Це може призводити до технічного невігластва, тоді як нам потрібно налаштувати моральний компас», — каже він.
За словами Олени Чуранової, студентів треба вчити, що ChatGPT — це не різновид Google, якому можна поставити запитання й отримати правдиву відповідь: «Якщо у нас є і будуть проблеми з плагіатом, тоді треба давати такі завдання, щоб студенти не могли використати цей чатбот. А може, слід думати про інші формати робіт, більш творчі». Анастасія Гринько каже, що, з одного боку, студентам можна ставити складніші завдання, адже з технологіями робота пришвидшилася, а з іншого — виникають питання етики й прозорості. «Слід контролювати емоційні та поведінкові аспекти, бо деякі студенти зловживають і стають залежними від технології. Я помічаю, що навіть у завданнях, які передбачали інтелектуальну роботу, вони використовують машини. Звідси постають питання відповідальності автора, питання відсутності критичного мислення», — зазначає Анастасія.
На думку Сергія Полежаки, треба насамперед зрозуміти, у яких вимірах викладачі та студенти використовують ШІ (як технологію, як інструмент, створений на її основі, як продукт). «Якщо говорити, наприклад, про ШІ як технологію в навчальному процесі, то мені здається, що можна було б зробити датасет по всіх випускниках журфаку, аби потім створити предикативну модель, хто коли отримає Пулітцерівську премію. А якщо говорити про ШІ як продукт, то студенти вже це використовують (мова, наприклад, про Grammarly та ChatGPT), — каже він. А Павло Салига вважає, що в університеті можна ввести курс стосовно того, як використовувати ШІ для випуску журналу / газети, створення сайту. «А от навчати, як написати статтю за допомогою чатботу… Думаю, студент і сам цього навчиться», — каже Павло.
Доступ до технологій
Учасники дискусії сходяться на тому, що VR, на відміну від інструментів ШІ, досить дорого використовувати для навчання журналістів. «Важливіше надати платний доступ до певних інструментів студентам журналістики. Якщо в університеті сильна є технологічна база, може, вдасться налаштувати співпрацю між студентами IT-спеціальностей та журфаками. Але про окреме використання на факультетах журналістики, мабуть, поки рано говорити, це ж не просто окуляри одягнути», — вважає Олена Чуранова.
У тому, що не все так просто, переконався Володимир Садівничий. Чотири роки тому у Сумському державному університеті запрацювала навчально-дослідницька лабораторія віртуальної (VR) та доповненої реальності (AR) Ulab. Зокрема, її вирішили використовувати для навчання студентів-журналістів. «Ми задумали, що будемо за допомогою імерсивних технологій розвивати у студентів навичку брати інтерв’ю у героїв та експертів, наприклад, на тему комунального господарства. Однак приблизного опису ідеї виявилося недостатньо, а той варіант, який пропонували наші айтівці, нас не влаштовував. Зійшлися на тому, що айтівці створюють виставковий комплекс із сучасною військовою технікою, а ми за допомогою ШІ та власної ерудиції прописуємо сценарій, зокрема відповіді “учасників” й “експертів” виставки, яких інтерв’юватимуть наші студенти у цій віртуальній реальності. Загалом бачення викладачів, айтівців та університетського керівництва на те, який має мати вигляд цей продукт, абсолютно різне. Але головне, що ми повинні чітко розуміти, яку навичку дасть використання таких технологій студенту», — каже Володимир.
Ввести інструменти ШІ у навчання простіше, ніж VR, але і в цьому разі треба міркувати, наскільки це доцільно. На думку Павла Салиги, університетам є сенс купувати інструменти ШІ, якщо програми містять курси, які передбачають їхнє використання. Однак є нюанси. «В університетах бюджет закладається за рік. І є ризик, що технології, на які закладаються кошти, наступного року вже будуть неактуальними. І я не знаю, як нашим вишам, не дуже гнучким структурам, справитися з таким викликом. Хіба викладач купуватиме доступ до якогось цифрового продукту за свої гроші».
Фото: Сергій Кравчук