Зараз особливо важливо синхронізувати рівень медіаграмотності медіа та аудиторії, оскільки йдеться про виживання демократичного світу.
30 вересня Український інститут медіа та комунікації у партнерстві з Могилянською школою журналістики (НаУКМА) провів Всеукраїнську конференцію «Journalism Next: освіта, ШІ та нові виклики», яка об’єднала викладачів журналістики, в тому числі випускників тренінгової програми «Академія викладачів журналістики», та практиків. Учасники другої сесії обговорювали, які навички та риси мають бути у журналіста в епоху постправди та як виші можуть співпрацювати з іншими організаціями в контексті медіаграмотності.
Сесію модерувала Альона Романюк, засновниця та головна редакторка фактчекінгового проєкту «НотаЄнота», викладачка кафедри онлайн-медіа Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Конференція організована в межах проєкту «Академія викладачів журналістики» громадською організацією «Український інститут медіа та комунікації» у співпраці з DW Akademie, за підтримки Програми розвитку ООН в Україні та фінансування уряду Японії, фінансової підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини (BMZ), а також у партнерстві з Могилянською школою журналістики.
Публікуємо нотатки з панелі, а переглянути повністю відео з конференції можна на YouTube-каналі УІМК.
Якими мають бути журналісти в епоху постправди
Деякі учасники сесії вважають, що журналістам достатньо наявних журналістських стандартів, аби мати змогу протистояти дезінформаційним впливам. Однак самих стандартів зараз, в умовах інтенсивної боротьби за увагу аудиторії (і гроші), складніше дотримуватися. Тепер журналістам для цього треба і розуміти принципи фактчекінгу, і розбиратися у штучному інтелекті, каже Ольга Юркова, співзасновниця StopFake та асистентка кафедри видавничої справи та редагування Київського політехнічного інституту імені Ігоря Сікорського. «Ще не менш важливо знати основи психології, аби розбиратися, як можуть маніпулювати аудиторією та нами самими. Адже ми теж є частиною аудиторії й можемо дуже критично ставитись до чужого контенту, але не завжди критично до свого», — додає Ольга.
«Деякі молоді журналісти, з якими я спілкувалася під час тренінгів, припускали, що в умовах повномасштабного вторгнення стандарти треба переглядати. Насправді ми маємо ще відповідальніше ставитися до них, починаючи з перевірки фактів і закінчуючи незастосуванням самоцензури, — каже Євгенія Моторевська, керівниця відділу розслідувань воєнних злочинів The Kyiv Independent. — А щоб в нинішніх умовах дотримуватися стандартів, журналістам і редакторам дедалі більше треба оновлювати знання. Наприклад, я, окрім керування відділом, займаюся розслідуваннями (трошки менше, ніж наші журналісти), аби залишатися гравцем на полі. Хоча це моя фактично щоденна робота, а моя команда займається лише темою воєнних злочинів, помічаю, що необхідні нам інструменти, навіть OSINT-підходи, дуже швидко змінюються. Тож завжди намагаюся скористатися можливістю відвідати тренінг офлайн або онлайн, аби тримати руку на пульсі».
Також, зауважує Євгенія, журналіст має бути уважним до деталей: це дозволяє уникнути багатьох проблем, пов’язаних з перевіркою інформації. Пояснює на прикладі зі свого життя: «Я багато займалася розслідуванням злочинів в Оленівці. І нещодавно наш Уповноважений Верховної Ради з прав людини Дмитро Лубінець поширив детальний звіт ООН про Оленівку. За своє життя я прочитала дуже багато звітів ООН. Вони хороші з точки зору фактажу, і та робота мені теж здалася класною. Планувала написати про цей звіт у фейсбуці. На щастя, не вистачило часу. Наступного дня моя колега написала мені, що це не справжній звіт ООН, а якісна підробка. Придивившись, я зрозуміла, що є проблеми, але загалом звіт мав дуже природний вигляд».
А якщо медіа все-таки поширило недостовірну інформацію, хай і від офіційного джерела, то краще публічно визнати помилку, аніж видалити матеріал з сайту і вдавати, що нічого не сталося, вважає Віталій Улибін, викладач Київського столичного університету імені Бориса Грінченка та шефредактор «Полтавської хвилі». «Факапи у нас стаються дуже рідко. У такому разі ми перепрошуємо, пояснюємо аудиторії, що сталося та чому припустилися помилки», — каже Віталій.
Медіаграмотність аудиторії
Українські університети пропонують майбутнім журналістам до вивчення як спеціалізовані дисципліни зі сфери медіаграмотності та протидії дезінформації (здебільшого як вибіркові), так і предмети, у які інтегровані відповідні теми (більше про це можна прочитати в аналітичному звіті «Інтеграція компонентів медіаграмотності в освітні програми з журналістики», який підготував УІМК за підтримки Програми розвитку ООН та за фінансування уряду Японії).
Парасковія Дворянин, завідувачка кафедри радіомовлення і телебачення Львівського національного університету імені Івана Франка, вважає, що немає суттєвого значення, як саме виші інтегрують медіаграмотність у журналістські програми. Про неї, на думку викладачки, мали б починати говорити ще в дитсадках, в школах та родинах, а вже у вишах треба більше заглиблюватися у контексти та критичне мислення. У цьому Парасковії імпонує підхід Швеції, де у дитсадках діти вже здобувають базові знання про функціонування шведського суспільства, зокрема про важливість голосування, у школах медіаграмотність інтегрована в різні курси, а в університетах вважають за необхідне розвивати цю навичку насамперед у педагогів. Більше про медіаграмотність у Швеції можна прочитати в інтерв’ю викладача Цюрихського університету Романа Горбика, який до цього багато років працював зі шведськими студентами, зокрема в Університетах Еребру та Седертерна.
Парасковія каже, що спокійна за рівень медіаграмотності українських журналістів: мовляв, тут міг би працювати інститут репутації, наприклад, приналежність до «білого списку» медіа. А от з широкою аудиторією складніше. «Те, що зараз робить Росія, — це загроза не лише медіа і журналістам, а й психічному стану суспільства. Ми наче й критично мислячі та медіаграмотні люди, але те, що несеться в телеграмі, породжує страх, паралізує, підштовхує до неадекватних рішень. Вважаю, що зараз у вищій школі треба насамперед вчити студента, що робити, аби не паралізували людину ті повідомлення, які продукує наш ворог», — каже Парасковія.
Євген Федченко, головний редактор StopFake та викладач Могилянської школи журналістики, теж відзначає, що в контексті медіаграмотності для «танго потрібні двоє»: «З одного боку, ми дуже швидко вчимося, помітно, як зростає рівень медіаграмотності у медіа. З іншого — коли стежиш в соцмережах за певними обговореннями, зокрема медійної тематики, дуже складно не помітити, наскільки аудиторії взагалі не розуміють, як працюють медіа. Але до них висувають дуже багато вимог, часом завищених. І здебільшого, зауважу, йдеться про безплатний продукт для аудиторії. Нам потрібно синхронізувати цей процес, аби наше суспільство — а медіа є частиною цього суспільства — мало спільне розуміння концепції медіаграмотності та її наповнення».
Євген вважає, що варто постійно освічувати аудиторію. Хоча Україна, на його думку, у цьому процесі попереду багатьох країн, в тому числі за насиченістю освітніми заходами із медіаграмотності, все ж бажання вчитися у різних аудиторій різне. «Ми повинні цей інтерес постійно підживлювати й пояснювати, як змінюється медіасередовище, говорити з дуже різними групами. Тут вже навіть не про медіаграмотність йдеться, а про те, чи виживе демократичний світ і чи залишиться з нами демократія. Адже медіа і соціальні мережі в цьому контексті можуть бути інструментом як підсилення, так і руйнування. Ставки в цьому процесі дуже високі. Тому ми повинні пояснювати нашим споживачам повсякчас, що вони і ми в одному човні. Якщо вони не розумітимуть цю проблему так само гостро і серйозно, як ми, нам ні з ким буде тоді в цьому процесі спілкуватися», — каже Євген.
Просвітництво аудиторій: хто має займатися
«Коли я спостерігаю за тим контентом, який продукують у соцмережах пересічні громадяни, то часом мені стає страшно. Це питання має турбувати нас усіх — не лише журналістів, а й державу, — вважає Парасковія Дворянин. — Очевидно, аби державні інституції заворушилися, нам потрібно якомога більшої активності від громадських організацій. Я бачу, скільки людей охоче записуються на різні курси та тренінги [з медіаграмотності], тож запит суспільства є. Треба продовжувати. До цього мають бути залучені виші та факультети журналістики передусім, але громадські організації теж».
На думку Віталія Улибіна, в Україні формальна та неформальна освіта конкурують: «Громадські організації дуже часто закидають вишам погану підготовку журналістів, а в університеті переконані: на навчання хороших журналістів потрібно чотири-п’ять років. І тут питання: ми хочемо підготувати якогось універсального фахівця чи виховати людину, яка мислить критично? Як практик я вважаю, що нам треба об’єднувати зусилля. Пригадую, до пандемії наше медіа стратегувало раз на три роки, потім раз на рік, зараз робимо це щотримісяці, бо світ змінюється швидше, ніж ми встигаємо адаптовуватися. І очевидно, університет, який може переглянути програму лише раз на рік, не зможе встигати за змінами. Ось у цьому разі йому може допомогти громадський сектор».
Ольга Юркова переконана, що співпраця між громадськими організаціями та вишами вже триває, до того ж на різних рівнях. «По-перше, практики, як-от я, поєднують свою роботу з викладанням в університетах. По-друге, є донори, як-от DW, ОБСЄ, які розуміють необхідність цієї співпраці. Вони стають тією силою, завдяки якій об’єднуються громадські організації та виші. Наприклад, за підтримки ОБСЄ ми розробили для вишів курси лекцій з медіаграмотності. Звісно, їх потрібно буде час від часу оновлювати (і ось тут потрібні громадські організації, тому що справді програми вишів змінюються повільніше набагато і через бюрократію зокрема), але закладені у них основи вже використовують викладачі. Як на мене, це дуже добрий шлях — знаходити якісь точки дотику між собою й спільно обговорювати ті речі, які важливо доносити до студентів», — каже Ольга.
Євген Федченко додає, що організаціям, які працюють з темою медіаграмотності, потрібно більше спілкуватися та узгоджувати дії між собою. «Дуже часто ми бачимо, коли одним і тим самим займається дуже багато організацій. Можливо, десь вони неефективно витрачають зусилля. Але це не означає, що цього не потрібно робити. Треба більше координації та синхронізації», — каже Євген.
Фото: Євген Педін