Роман Горбик: «Шведські виші акцентують на навчанні медіаграмотності вчителів»

Як у шведів ще в дитячому садочку починають розвивати навички медіаграмотності та чому Україні варто перейняти цей досвід — розповідає Роман Горбик.

Вторгнення Росії в Україну змусило Швецію переосмислити свою безпекову політику. Як наслідок, це питання стало одним із найактуальніших у суспільному дискурсі. Яку роль у цьому відіграють рівень інформаційної стійкості шведів, їхня довіра до влади та авторитет якісних медіа — про це говоримо з українським медіадослідником Романом Горбиком, який з 2024-го викладає в Університеті Цюріху (Швейцарія), але до цього роками працював саме зі шведськими студентами, зокрема в Університетах Еребру та Седертерна й найстарішому виші в країні — Уппсальському. Зараз на запрошення шведських організацій Роман проводить воркшопи на тему протидії дезінформації, а його останні наукові публікації присвячені історії та методам радянської та російської пропаганди та дезінформації, а також військовій комунікації. 

Згадати минуле 

В Україні дотримання правил медіагігієни стало життєвою необхідністю під час війни. Чи можна сказати, що Швеція, хоча і не стикається з такою інтенсивністю інформаційних атак, теж відчуває необхідність розвивати медіаграмотність? І якщо так, які в цьому разі постають виклики перед шведським суспільством?

У Швеції справді інша ситуація порівняно з Україною. Водночас є розуміння, що загальне безпекове становище в Європі суттєво погіршилося. Швеція пережила дуже великі зміни останнім часом. Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну країна залишила за бортом свою 200-літню політику нейтральності й стала членом НАТО. Відтоді шведи дещо переосмислили своє бачення Росії та взагалі геополітичної та безпекової ситуації в регіоні, своєї ролі в регіоні. А зараз уряд транслює меседж: не виключено, що Швеції теж доведеться воювати. Напад Росії, можливо, малоймовірний, але його не можна виключити.

До того ж у Швеції дедалі більше усвідомлюють, що Росія може напасти на інші країни в регіоні, зокрема на країни Балтії [які входять до НАТО]. Швеція як член НАТО муситиме втрутитися, а отже, стати стороною конфлікту.

Стає зрозумілим: Росія не є дружньою країною. Я не певен, що Швеція це задекларувала офіційно, принаймні на всіх рівнях. Але коли йдеться про безпекову політику — фінансування армії, планування воєнних операцій, протидію зовнішнім впливам різного характеру — мається на увазі, що це загроза саме зі Сходу, від Росії.

Отже, у Швеції добре розуміють небезпеку?

Чинник збройної агресії Росії проти України вплинув на всі країни Північної Європи. Адже вони розташовані відносно близько до Росії: Фінляндія та Норвегія межують з нею на суші, а Данія та Швеція, як і РФ, мають берегові лінії уздовж Балтійського моря. Також ключовою для Росії є Арктика.

І там, і там Росія намагається бути не просто активним гравцем, а й агресивним. Мені здається, для фінів це стало моментом колективної пам’яті про радянсько-фінську війну. Цей історичний досвід насправді ще не настільки віддалений, він в зоні досяжності кількох поколінь.

Але і для Швеції це теж має велике значення. Ця країна найбільше допомагала Фінляндії у протистоянні з СРСР: відправляла своїх добровольців воювати на її боці, постачала зброю, боєприпаси, продукти, розміщувала біженців. Шведи розуміють, що це не тільки їхнє минуле, а й образ можливого майбутнього. Тому і вони, і фіни мають, скажімо так, особистий інтерес до долі України та перипетій російсько-української війни.

Все це на особистому психологічному, меморіальному рівні відгукується в них абсолютно. І в цьому контексті не тільки зростає інтерес і усвідомлення важливості медіаграмотності, а й трансформується сама його природа.

У Швеції віднедавна існує Агенція психологічної стійкості населення (Swedish Psychological Defense Agency), що якраз і опікується питаннями дезінформації та пропаганди з боку потенційних ворогів. Розкажіть, будь ласка, більше про її роль та функції. 

Так, вона з 2022 року існує при тамтешньому міністерстві оборони. Подібні функції має і Шведське агентство з питань цивільного захисту і менеджменту кризових ситуацій (Myndigheten för samhällsskydd och beredskap (MSB)), яке було сформовано у 2009 році через об’єднання двох департаментів з багаторічною історією: Управління з психологічної безпеки та Департаменту військової готовності. Найстарша з цих установ — Управління з психологічної безпеки — була створена в 1954 році, на піку Холодної війни: збройний конфлікт в Кореї — загроза ядерної війни — початок космічної гонки…

Насправді відбувалося все те саме, що і зараз: радянські підводні човни здійснювали незаконні рейди по всьому Балтійському морю, працювали шпигуни, були вкиди дезінформації, діяла агентурна мережа.

І шведи тоді дуже сильно відчували цю загрозу. Якщо подивитися шведську пресу 1950-х років, Балтійське море вони образно називали «озером Сталіна». Люди, що жили на березі «озера Сталіна», розуміли: в разі конфлікту між західним світом і радянським блоком вони опиняться на передовій.

Єдиний спосіб протистояти [для Швеції] — тотальна оборона. Це не значить, що всі підуть воювати. Це передбачає, що в разі нападу на Швецію всі — від малого до старого — мають щось робити, наприклад, працювати на оборонну промисловість чи обслуговувати потреби збройних сил. Тобто вся країна перелаштовується на воєнні рейки в разі нападу. Знову ж таки доктрину «тотальної оборони» (totalförsvar) шведи розробили ще в часи Холодної війни, коли готувалися до радянського вторгнення.

Також це передбачає, що громадяни активні, свідомі, не панікують, готові жертвувати особистими інтересами заради суспільних потреб. Не ведуться на спроби ворожої пропаганди внести розкол в суспільство. MSB якраз, з одного боку, має готувати суспільство психологічно до оборони. З іншого — протистояти різним ворожим спробам впливу. І це справді цікава установа. Вона, зокрема, видає брошуру «Якщо настане війна чи криза» (Om krisen eller kriget kommer), яка розсилається по шведських домогосподарствах. Якщо порівнювати цей проєкт зі знайомими нам радянськими кліше, то це щось на кшталт «Якщо завтра війна».

З-поміж західних країн тільки у Швеції таке [брошуру «з рук в руки»] роблять. Тут, напевно, досить високий авторитет державної влади серед населення. Звісно, він теж падає, як скрізь. Але, мені здається, що якби в інших країнах уряд почав розсилати такі брошури, це б стало джерелом мемів. У Швеції теж не без цього, але останнім часом не до сміху. Атмосфера досить напружена.

Підхід шведських навчальних закладів до медіаграмотності

У Вас чималий досвід роботи зі шведською молоддю. Як відбувається інтеграція медіаграмотності в навчальних закладах?

Якраз у шведській концепції тотальної оборони медіаграмотність — важливий елемент. Все починається ще з дошкільного віку, коли діти здобувають базові знання про функціонування шведського суспільства. Вони навіть у дитячому садку проводять своєрідні вибори. Голосують, наприклад, як називатиметься їхня група або на який майданчик підуть сьогодні. Шведам прищеплюються демократичні цінності та практики, по суті, з пелюшок. Люди відчувають, що їхній голос має вагу. І вони захищатимуть ці права.

У школі медіаграмотність вже присутня на всіх рівнях. У старших класах вона інтегрована в різні курси. Наприклад, у «Суспільствознавство», де розповідають про різні аспекти політики, соціального устрою, введено елемент källkritik, що дослівно перекладається як «критика джерел». Але, по суті, так називається медіаграмотність шведською мовою. Тобто насамперед роблять ставку на критичне ставлення до джерел інформації.

Вся ця система не в останню чергу тримається на наявності авторитетних традиційних медіа. Тут, зокрема, є суспільна телекомпанія SVT, Шведське радіо (Sveriges Radio), авторитетні газети, які значною мірою перейшли в онлайн, як-от Dagens Nyheter чи SvD. Ще є таблоїди Aftonbladet та Expressen, але вони не публікують фейки та сенсації заради сенсації. Люди їм теж можуть довіряти.

Тобто, як і в будь-якій сфері, надійніше споживати бренди?

Школяр має розуміти: якщо не можна ідентифікувати джерело, то ця інформація менш цінна, ніж та, яка походить з мейнстрімних медіа. Та, звісно, треба забезпечувати певну якість журналістики. Адже якщо прибрати з системи сумлінно виконану роботу медіа, то все розвалиться.

Отже, в університети молодь приходить з певною базою знань з медіаграмотності. Чи продовжується це навчання у вишах?

На університетському рівні часто йдеться про курс за вибором. Акцент на медіаграмотності робиться насамперед серед студентів, які вивчають медіакомунікації або журналістику.

У шведських університетів велика автономія. Кожен виш має свій профіль та самостійно вирішує, які у нього будуть програми, які курси будуть обов’язковими. Наведу приклади:

• Університет Седертерна (Södertörn University), де я захищався, спеціалізується на медіатеорії, особливо на критичному підході;
• для Університету Умео (Umea University), що на півночі Швеції, важливі регіональні медіа, зв’язок між медіа і культурою й останнім часом екологічна комунікація;
• Університет Еребру (Orebro University), де я теж працював два роки, робить ставку на стратегічну комунікацію;
• Стокгольмський університет (Stockholm University) — це такі традиційні західні медіастудії з акцентом на критичний аналіз медіаконтенту, культури, стереотипів;
• Гетеборзький університет (University of Gothenburg) готує здебільшого медіадослідників. Там великий акцент на кількісних методах і на політичній комунікації;
• Уппсальський університет націлений на декілька напрямків відразу. Тут, з одного боку, дуже сильна традиція дискурс-аналізу. З іншого, їх цікавить інтеракція людей і машин (human-machine interaction).

Виші у Швеції акцентують на навчанні медіаграмотності майбутніх вчителів. Тому що «постановка медіаграмотності» має відбуватися в школі. У студентському віці це запізно. Недарма багато шведських досліджень з медіаграмотності дотичні до питання, а як найкраще навчати саме вчителів.

Чи правильно розумію: формула медіаграмотності у Швеції — обирай (правильне медіа) і довіряй?

Десь у 2010-х роках у Швеції заговорили про те, що, мовляв, медіаграмотність занадто традиційна й обслуговує інтереси еліт. Тому з’явилася тенденція на так звану «критичну медіаграмотність» — критику медіа. І на університетському рівні, на рівні кафедр схилялися до того, щоб переходити від медіаграмотності до критичної медіаграмотності, тобто ставити під сумнів авторитетні джерела, офіційну інформацію, провокувати студентів на те, щоб вони не сприймали офіційну інформацію як найнадійнішу. Це, так би мовити, новий рівень.

Але після коронавірусу, після повномасштабного вторгнення Росії в Україну ця тенденція пішла на спад. Тому що важко одночасно вчити студентів не довіряти владі й довіряти їй. Зараз, навпаки, завдання — зміцнити довіру всередині суспільства і заодно зробити його стійкішим до зовнішніх впливів.

Мені здається, сповідування критичної медіаграмотності якраз-таки відкривало шлюзи для російських інформаційних впливів. Згадаймо, як Russia Today підштовхувала людей сумніватися у всьому навіть своїм слоганом «Question more» — а це ж, по суті, і було гасло критичної медіаграмотності.

Говорячи про сучасні інструменти впливу, не можна оминути увагою штучний інтелект. Як, до речі, у вишах Швеції ставляться до використання студентами мовних моделей?

Це величезна проблема. Я бачив статистику, що за попередній навчальний рік у різних університетах — Уппсальському, Лундському — на сотні відсотків зросла кількість відсторонених студентів у зв’язку з використанням ШІ.

Було цікаве дослідження, яке встановило, що ШІ полюбляє окремі слова, нетипові для носіїв англійської мови. Перевірили англомовні роботи в Лундському університеті і виявили, що відтоді, як з’явився ChatGPT, використання оцих слів зросло приблизно втричі.

Я студентів попереджаю: якщо з’ясую, що текст згенерував ШІ, розглядатиму це як плагіат. У нас курси в основному стосуються медіакомунікації. Завдання — опанувати певний жанр та навчитися писати тексти певного типу. Якщо людина саботує, це її вибір. Але якщо попадеться, — будуть проблеми. Можна ж прогнати текст через застосунки, які ідентифікують, це ШІ писав чи ні.

Якщо ж людина надихнулася ідеями, який надав ШІ, а потім сама їх розвинула, — це інше питання. Вона оформила нехай і чужі думки своїми словами. Можливо, це не такий вже і саботаж. До того ж виявити це майже неможливо на відміну від використання готового тексту ШІ.

А на офіційному рівні є якась затверджена політика використання ШІ?

Якоїсь уніфікованої політики немає. Є заклик — формулювати завдання так, щоб їх неможливо було виконати за допомогою ChatGPT. Наприклад, в екзаменаційній роботі використати літературу з курсу з конкретним цитуванням. Це насправді запобіжник. Студенти змушені все ж таки повертатися до літератури, до курсу, розкривати книжки чи статті, шукати цитати, і врешті-решт вони чогось навчаться. Я для себе таку тактику обрав.

Хтось робить вузькоспеціалізовані практичні завдання. Наприклад, на курсі стратегічної комунікації в Університеті Еребру студентам треба самостійно створити сайт і забезпечити для нього контент. Вони шукають малих підприємців по місту і створюють для тих якусь безплатну рекламу. Тут уже ШІ не зарадить.

Наскільки ШІ може бути корисним у деконструкції російських наративів?

В Університеті Умео є досить потужний центр цифрової гуманітаристики Humlab — як «гуманітарна лабораторія». І якраз там використовуються різні сучасні методи для розв’язання наукових проблем у соціальних та гуманітарних науках (digital humanities). Там експериментують і зі штучним інтелектом. Ще у 2018–2020 роках, коли я там працював, ми експериментували із застосуванням нейронних мереж для виявлення російських фейків. Уже є чимало розробок як в університетах, так і в індустрії (соцмережі активно застосовують такі алгоритми), що демонструють у цьому певний рівень надійності. Але цей досвід застосування свідчить, що йдеться саме про один із допоміжних інструментів, який не замінить людську експертизу.

Відмінне у досвідах України та Швеції

Нещодавно Ви прочитали чудовий тренінг з медіаграмотності українським викладачам журналістики, на якому я була присутня [тренінг відбувся в межах проєкту  «Інтеграція медіаграмотності в освітні програми з журналістики», який реалізує Український інститут медіа та комунікації за підтримки ПРООН  — ред.]. А чи є такі тренінги у Швеції?

В Україні такі програми існують задля її інтеграції в європейський контекст. Не певен, що все з європейського контексту нам потрібно, але варто у ньому бути.

Ці українські програми найчастіше фінансують західні донори. Тимчасом у Швеції самі організації інвестують у розвиток свого персоналу. Наприклад, раз на семестр (якщо це університет), двічі, інколи три-чотири рази на рік (якщо це велика компанія) персонал разом їде на орендовану віллу чи базу відпочинку за містом. Ідуть в сауну, вечеряють, а наступного дня проводять семінар чи воркшоп. І знову йдуть в сауну. Віллу, готель, сауну, вечерю оплачує саме роботодавець. І тут поєднуються і відпочинок, і тімбілдінг, і якісь нові знання.

Такі семінари по-різному можуть відбуватися. Наприклад, у форматі бесіди, де кожен розповідає, над чим працює. Науковці показують чернетки одне одному, отримують коментарі колег, зауваження, пропозиції.

Інколи це тренери зовнішні, часом просто співробітники з відділу кадрів. Я, наприклад, проводив воркшоп для Асоціації комунікаційників Сконе (Сконе — регіон на півдні Швеції — ред.) на тему російської дезінформації та опірності на основі українського досвіду. Ми спілкувалися, дискутували.

У жовтні [2024-го] мене запрошували на виїзну конференцію персоналу шведського парламенту. Там в основному були співробітники пресслужби. Це вже був інший формат: лекція на годину про російську пропаганду, дезінформацію і знову ж таки про те, як цьому протидіяти на основі українського досвіду. Такі речі тягнуть на собі велику частину професійного зростання. Оскільки в Україні роботодавці часто-густо не мають ресурсу організовувати такі заходи, то натомість проводяться тренінги, здебільшого онлайн, які фінансують міжнародні організації.

Що зі шведської політики медіаосвіти Ви б порадили перейняти Україні?

Мені здається, що Україні сьогодні потрібен довготривалий підхід до вивчення медіаграмотності, який варто починати змалечку. Зараз діти активно споживають контент та користуються соцмережами. І, звичайно, виробляють якісь власні правила медіаграмотності. Але суспільство і держава, напевно, зацікавлені в тому, щоб відігравати активну роль в цьому процесі. Адже діти — найбільш вразлива аудиторія до різних впливів.

Мені здається, в Україні більш вразлива аудиторія — це старше покоління…

У Швеції старше покоління вважається, навпаки, більш надійним, оскільки воно формувалося в часи Холодної війни та пам’ятає радянську загрозу. Тут люди старшого віку більш консервативні й довіряють тільки традиційним медіа, тому [у контексті ворожих впливів] проблеми зі старшим поколінням немає. Вони радше можуть стати жертвами онлайн-шахраїв.

На мою думку, як має бути навчання впродовж життя, так само навчання медіаграмотності має відбуватися постійно. Це той елемент шведського підходу, який нам обов’язково треба застосувати.

Матеріал підготовлено в межах проєкту «Інтеграція медіаграмотності в освітні програми з журналістики», що реалізується ГО «Український інститут медіа та комунікації» за підтримки Програми розвитку ООН та за фінансування уряду Японії.  Думки висловлені в інтерв’ю не обов’язково відображають позицію ПРООН або інших агенцій ООН та уряду Японії.

Головне зображення: Бйорн Маттіссон (Björn Mattisson)