Перехід від визначення людей як узагальнено вразливих до визначення критеріїв їхньої можливої вразливості може бути продуктивним шляхом роботи в різних програмах, зокрема і з медіаграмотності, вважає Олена Тараненко.
Нещодавно в Україні презентували стандарт державної мови «Термінологія безбар’єрності». Над ним працювала робоча група, до якої увійшли науковці, представники державних структур і громадських організацій.
Документ уніфікує недискримінаційну лексику та визначає перелік слів, які потрібно вивести з офіційного вжитку. Затверджені норми охоплюють понад 100 термінів. Вони стосуються прав і можливостей людей з інвалідністю, ветеранів і ветеранок, батьків із дітьми та інших груп, що можуть стикатися з упередженнями.
«Термінологія безбар’єрності» стане обов’язковою для офіційної документації, правничої та наукової літератури, сфери освіти та урядування. Також документ рекомендований для використання у медіа та публічних комунікаціях. Що це означає для сфери медіаграмотності — розповідаємо далі.
Що пропонує стандарт?
У стандарті державної мови «Термінологія безбар’єрності», зокрема, прописано:
- вікову класифікацію;
- вісім видів бар’єрів, які перешкоджають повноцінній та рівній участі певної людини та/або групи людей в житті суспільства;
- сім видів безбар’єрності, в тому числі інформаційну та цифрову;
- терміни, які стосуються доступності інформації та інтерфейсу ресурсів;
- визначення цільових груп та фахівців у сфері безбар’єрності.
Водночас розробники стандарту рекомендують переосмислити певні усталені терміни, які мають дискримінаційний потенціал. До цього списку потрапило поняття «вразливі групи», оскільки воно «створює негативну ідентичність, де відбувається процес соціальної стигматизації особи на основі її попереднього досвіду». Цей термін часто згадували в журналістських матеріалах, проєктах з медіаграмотності та рекомендаціях для медіа. Наприклад, традиційно одну із панелей своєї щорічної конференції з медіаграмотності Український інститут медіа та комунікації присвячував роботі з вразливими групами. Щоправда, неодноразово учасники цих сесій дискутували, наскільки доречно вживати цей термін в контексті медіаграмотності: зараз невразливих до дезінформації, мовляв, немає. Та й коли самих експертів з медіаграмотності запитують, які, на їхню думку, групи є найбільш вразливими, відповіді так чи інакше різняться, оскільки кожен спирається на різні критерії.
«Тема вразливості, як на мене, виходить за межі дискусій про суто професійну термінологію і дотична до етичних і світоглядних орієнтирів — таких, як ідентичність і соціальна небайдужість, — каже Олена Тараненко, експертка з медіаграмотності, медіатренерка. — Я навмисно уникаю тут терміну “толерантність”, оскільки навіть в ньому бачу певне протиріччя. Закликаючи до толерантності до певних груп чи поділяючи групи на вразливих та невразливих, ми опиняємося в семантичній рамці “МИ та ВОНИ”, де насправді ризикуємо нав’язати негативну ідентичність тим, кого визначаємо як інших, вразливих. Відтак замість порозуміння одне з одним ризикуємо отримати його ілюзію, а замість соціальної інтеграції — розділення суспільства. Звісно, це тільки ризики, але я вважаю, що ми маємо їх усвідомлювати, тому підтримую пропозицію виходу за цю рамку, подолання бар’єрів — як у ставленні, так і в термінології, зокрема».
На думку експертки, будь-які узагальнення і групування людей як вразливих спрощують реальність, де немає однакових за будь-якою ознакою, та змушують їх застигати в соціальних ярликах, що аж ніяк не сприяє розв’язанню проблеми. «За моїми спостереженнями, людину часто обурює, коли її ідентифікують тільки за ознакою вразливої групи, бо це свідчить про формалізований підхід, справляє враження байдужості до неї саме як до людини, поза груповим представництвом. Ніби те, що я ВПО чи людина старшого віку, вже вичерпно мене характеризує як особистість, яку хтось зовні визначив, наділив набором ознак», — каже Олена.
Говорити не про вразливі групи, а про вразливість до чогось
Термін «вразливі групи/верстви населення» фігурує у різних законах, стратегіях і документах. І це стосується не лише України. Англомовний відповідник терміну — vulnerable groups — вживається в матеріалах міжнародних організацій та установ на кшталт ЮНЕСКО, ООН. В академічних колах за кордоном теж дискутують щодо цього поняття, зокрема щодо означення vulnerable. Наприклад, у 2021-му група австралійських вчених запропонувала переосмислити вживання vulnerable в дискурсі громадського здоров’я (на прикладі пандемії Covid-19). Мовляв, чи варто певні групи, наприклад, представників корінного населення, визначати як вразливих, якщо вони опинилися в гіршому становищі (мова про вищий ризик зараження вірусом) через дисбаланс влади й системну дискримінацію? За словами дослідників, коли автор чітко не пояснює, а читач не рефлексує, чому певна людина чи група, яку нарекли вразливою, потрапила у таке становище, то фокус уваги зміщується з провалів системи на пошук проблеми у людині. Вразлива? То, може, з нею щось не так, вона не вміє захищати власні інтереси?
Подеколи, за словами авторів, на Заході використовують термін priority population / communities (пріоритетні громади): мова про групи людей, які потребують особливої уваги або додаткових інвестицій та ресурсів для формування більш справедливого ставлення у системі охорони здоров’я. У цьому разі теж необхідно прописати, чому та чи інша група є пріоритетною, які ресурси їй потрібні та для чого. На думку авторів, краще зосереджуватися не на одній групі, а на більш масштабних системних проблемах, як-от ейджизм, економічна нерівність.
Схожі аргументи наводили у Європейському інституті із гендерної рівності, який закликав замість vulnerable groups вживати disadvantaged groups (групи, що перебувають у невигідному становищі). Мовляв, це не жінки вразливі самі по собі, а їм доводиться жити в невигідних для себе умовах й остерігатися дискримінації, зокрема насильства, оскільки у суспільствах досі діють стереотипні гендерні ролі та ставлення, а держави не вживають потрібних заходів, щоб розв’язати цю проблему.
Схожу думку має і Олена Тараненко: «Думаю, перехід від визначення людей як узагальнено вразливих до визначення критеріїв їхньої можливої вразливості може бути продуктивним шляхом роботи в різних програмах, зокрема і з медіаграмотності. Тобто не “ця ЦА є вразливою групою”, а “ми пропонуємо систему заходів подолання вразливості до…”. І саме тут виникає необхідність визначити, з чим саме ми працюємо в програмах, що саме хочемо змінити на краще. Не кого, якусь групу людей (виправити, змінити, виховати), а саме що (ситуацію, ставлення — змінити, покращити, стабілізувати). Ці точки вразливості в комплексі з урахуванням умов життєдіяльності та практичної мотивації учасників мають бути ретельно досліджені перед тим і під час того, як ми плануємо і здійснюємо певні заходи. Впевнена, що саме такі дослідження додають будь-якій програмі ефективності та реальної результативності».
За спостереженнями експертки, у сучасній інформаційній ситуації такими точками вразливості (причому, всього українського суспільства, тільки в різних умовах, з різних причин і різною мотивацією) здебільшого є емоційний фон сприйняття інформації, доступ до інформації, володіння інформаційними технологіями, рівень довіри до соціальних інституцій та одне до одного (в родині, громаді, державі), ідентичність та її усвідомлення на різних рівнях. «На цьому тлі формується вразливість до дезінформації, маніпуляцій, пропаганди. І працювати з цими викликами (й іншими, що постійно виникають і свідомо формуються з боку ворога) нам варто, намагаючись тримати в фокусі реальні потреби окремих людей і українського суспільства як єдності», — каже Олена.
«Майстерня інформаційної стійкості» створена в межах проєкту з медіаграмотності для людей старшого віку (60+), який реалізує Український інститут медіа та комунікації в партнерстві з DW Akademie за фінансової підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини (BMZ).
Головне зображення: Hannah Busing / Unsplash