Практики з медіаграмотності не тотожні психотерапії, але можуть давати позитивний психологічний та емоційний ефект.
27 листопада Український інститут медіа та комунікації провів міжнародну конференцію «Код довіри: інформаційна стійкість в часи війни та штучного інтелекту», яка об’єднала експертів, журналістів, вчителів, викладачів, бібліотекарів, представників громад/органів місцевого самоврядування та інших стейкхолдерів у темі медіаграмотності. Учасниці третьої панелі обговорювали, що перешкоджає вразливим групам повноцінно включатися в цифрове середовище та що їх мотивує навчатися медіаграмотності.
Сесію модерувала Тетяна Строй, експертка Інституту демократії імені Пилипа Орлика
Конференція організована громадською організацією «Український інститут медіа та комунікації» у партнерстві та за фінансової підтримки DW Akademie, Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини (BMZ), представництва ЮНЕСКО в Україні за підтримки уряду Японії, Проєкту Ради Європи «Захист свободи слова та свободи медіа в Україні», IMS, у партнерстві з Національною радою України з питань телебачення та радіомовлення. Погляди, висловлені під час заходу чи у публікаціях про захід не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів.
Публікуємо нотатки з панелі, а переглянути повністю відео з конференції можна на YouTube-каналі УІМК.
Ми всі вразливі?
«У нашій експертній “бульбашці” сформувався професійний термін — “робота з вразливими групами”. Мені здається, його треба переглянути, тому що принаймні в українському суспільстві, якщо говорити про взаємодію з інформацією, невразливих груп немає», — вважає Олена Тараненко, менеджерка з розбудови потенціалу IREX in Ukraine. Натомість вона пропонує обміркувати лінії вразливості, які є у всьому суспільстві:
- «Емоційна реактивність — бажання одразу реагувати на отриману інформацію. Навіть якщо ми дуже грамотні й одразу не біжимо поширювати, постити щось у відповідь, ми все одно емоційно реагуємо. І от якось треба навчитися і навчити розрізняти й стримувати це.
- Довіра. Однаково вразливі до дезінформації як і ті, хто вірить будь-якій інформації, так і ті, хто не довіряє нікому. Недовіра — це невпевненість, втрата орієнтирів у світі і в інформаційному також.
- Дедалі більша сегментація аудиторії. Ми всі у своїх інформаційних бульбашках. тож треба працювати з упередженнями, з певними лініями виходу [з цих бульбашок]. Я не скажу, що ми все знаємо, що можемо своїх учасників вивести. Нам самим надзвичайно важко з цим працювати.
А все це дуже пов’язано: упередження — це дуже емоційно. Емоційна реакція призводить до довіри тільки своїм й недовіри до інших».
Цифрова нерівність: хто потерпає
Та все ж є групи, які стикаються з перешкодами при отриманні інформації більше, ніж інші.
«Люди старшого віку (60+) — це категорія, яка найбільше потребує державних послуг, сервісів, ресурсів та водночас найменше використовує їхні цифрові версії. Цифровий прогрес, як не дивно, йде пліч-о-пліч з цифровим виключенням. І мені здається, що технологічний прорив у цифрових комунікаціях, який стався під час пандемії, ще більше посилив виключення категорії 60+ з багатьох процесів», — зазначає Інна Єрмакова, медіатренерка, старша викладачка кафедри журналістики та соціальних комунікацій ДонНУ імені Василя Стуса.
Олександра Кондрашева погоджується з цим. Вона працює директоркою в Hansen Miracle Village, де проживає зараз 400 переселенців старшого віку. І це число не остаточне. Днями в «Чудо-Містечку» відкрили шелтер для людей старшого віку на 40 місць, і потрібна окрема людина, яка допомагатиме прибулим поновлювати документи, оформлювати виплати, зв’язуватися з родиною. Адже вони не вміють самостійно користуватися всіма цифровими сервісами. Дехто приїжджає в містечко без мобільних телефонів та навіть документів. «На жаль, між цими людьми та іншим світом існує глуха стіна», — каже Олександра.
Цього літа понад 20 мешканців містечка пройшли навчання в Майстерні інформаційної стійкості, яке організував Український інститут медіа та комунікації за підтримки DW Akademie. Учасники вчилися користуватися цифровими сервісами, шукати інформацію, розпізнавати маніпуляції в інфополі, створювати контент для соцмереж. «Курс з медіаграмотності створив спільноту впевнених, позитивно налаштованих людей. Частину з них працевлаштовано у нашому містечку», — каже Олександра.
За її словами, у фонді «Чудо-Містечко» прагнуть надавати людям старшого віку не лише допомогу, а й можливість професійної самореалізації: «У фонді офіційно працює 56 людей, 50 з них — мешканці містечка. Вони ведуть бухгалтерію, займаються адміністративною роботою. Оскільки в Україні складна демографічна ситуація, а кількість людей старшого віку зростає, нам важливо, щоб мешканці нашого містечка стали активними членами суспільства й встали на ноги. Щоб, якщо, не дай Боже щось трапиться і містечко закриється, ці люди змогли працевлаштуватися в громаді, орендувати житло та надалі жити звичне життя».
Олександра відзначає: люди старшого віку, які почали працювати, швидше опанували гаджети й «таблички», ніж ті, хто не мав роботи. Тому спікерка переконана: аби навчання з медіаграмотності було успішним, учасники спершу мають зрозуміти, як вони застосовуватимуть ці знання у повсякденні. За спостереженнями Олександри, люди, які пройшли навчання в Майстерні інформаційної стійкості, допомагають вже іншим, наприклад, показують, як оформити «Зимову підтримку», подати в «Дії» заявку про пошкоджене житло.
Чим корисні практики медіаграмотності для ментального здоров’я
На думку Олени Тараненко, коли автори проєктів з медіаграмотності виходять за межі формальної освіти, бачать запити аудиторії та йдуть їй назустріч, з’являються дуже ефективні практики. Спікерка згадує, що у межах проєкту IREX «Вивчай та розрізняй: інфомедійна грамотність в освіті» досліджували, як під час повномасштабної війни вчителі взаємодіють з медіаконтентом. Було очікувано, що частина респондентів скаже про негативний вплив новин на емоційний стан, але таких виявилося аж 97%. «Ми думали, що негативний вплив буде пов’язаний з медіатравмою (психічна травма, що виникла під інтенсивним впливом медіаконтенту як шкідлива для психіки реакція на емоційно значущу подію, що зачіпає важливі сфери існування людини). Однак 53% вчителів сказали, що вони опиняються у важкому емоційному стані через те, що їм дуже важко розібратися з отриманою інформацію та зрозуміти, кому потрібно довіряти. Тобто у людей є сильна потреба у спільноті, на яку можна спертися, в якій можна навіть в негативному подієвому контексті почуватися життєспроможними», — каже Олена.
За її словами, це відкриття підштовхнуло команду до розробки посібника «Сім кроків до здорового медіаспоживання під час війни», орієнтованого на вчителів та учнів. Він здебільшого складається з практик ментального здоров’я, оскільки вчителям доводиться не лише споживати негативний контент, як всім в Україні, а й фасилітувати важкі розмови в класі. «Одним посібником чи програмою з медіаграмотності ми ніяк не зможемо навчити людей лікувати інших. Однак практики з медіаграмотності, які ми надаємо, мають одночасно психологічний і емоційний ефект», — каже Олена.
У курсі з медіаграмотності, який пройшли учасники Майстерні інформаційної стійкості, один із блоків присвячений психологічній стійкості: там пояснюється, як розпізнавати маніпуляції в медіа, протидіяти онлайн-тиску та спілкуватися в соцмережах без шкоди для себе та інших. Інна Єрмакова, яка була тренеркою проєкту, вважає, що ці знання частково допомогають учасникам почуватися краще. Позитивний ефект вона бачить і в тому, що вони навчилися створювати фото- та відеоконтент: мовляв, цим вони можуть засвідчити свою життєствердність і здатність віднаходити щось прекрасне у цьому світі. Однак для поширення таких практик потрібне матеріальне забезпечення, каже Інна, а не у всіх людей старшого віку навіть є смартфони.
Оксана Бруй, президентка Української бібліотечної асоціації, вважає, що опосередковано навчання з медіаграмотності може сприяти психологічній реабілітації людей, які зазнали втрат, але у кураторів таких груп мають бути відповідні компетенції.
Як долати цифрову нерівність
За словами Оксани Бруй, у напрямках медійної та інформаційної грамотності бібліотеки дуже активно почали працювати у 2013 році. У 2020-му Українська бібліотечна асоціація підписала меморандум про співпрацю з Міністерством цифрової трансформації. Відтоді на базі публічних бібліотек почали створювати хаби цифрової освіти, де відвідувачі, зокрема люди старшого віку, можуть навчитися користуватися цифровими сервісами й заодно почуватися приналежними до суспільства. Станом на січень 2022 року такі осередки мали 2000 українських бібліотек (орієнтовно 15% від усієї кількості публічних бібліотек).
Оксана Бруй відзначає, що у селах з бібліотеками ситуація складна. Невелика частина з них має доступ до інтернету та комп’ютери. «У 2021-му діяла державна програма, за якою громади могли подати заявку на проведення інтернету до місцевих шкіл, садочків, бібліотек, будинків культури, соцзакладів. Подали не всі. У 50 громадах країни не функціонує жодна публічна бібліотека і не у всіх випадках йдеться про прифронтові території. Однак є і позитивні приклади. У селищі Козельщина на Полтавщині один підприємець, щоправда, він звідти родом, вклав кошти у реконструкцію місцевої бібліотеки й перетворив її на місце для розвитку та відпочинку жителів громади», — розповідає Оксана.
Зменшенню цифрової нерівності може сприяти міжпоколіннєва взаємодія, вважає Аліна Халецька, керівниця ГО «Асоціація університетів третього віку “Клепсидра”». Цьогоріч асоціація організувала в Броварах Літній табір для людей старше 50 років. Учасники грали в петанк та футбол, опановували соцмережі та штучний інтелект. Майстер-класи проводила для них місцева молодь.
На думку спікерки, в Україні є багато людей, які ефективно працюють над проєктами з медіаграмотності, але все ж бракує системності: «Методологія має бути, мають зійтися в одній точці споживач послуг [з медіаграмотності] і їхній надавач. І ми маємо робити якнайбільше платформ, збиратися, давати інформацію».
Оксана Бруй теж вбачає в цьому проблему. «На рівні держави має бути зв’язок. Якщо якесь міністерство починає якусь ініціативу, то про це варто повідомити усім іншим міністерствам. Вони мають подивитися і зрозуміти, чим можуть допомогти, щоби ефект був більший. Так, можливо, комусь буде важко визнати, що він прогавив, що він теж міг бути ініціатором, але у такому разі змирися і доклади зусиль до загальної справи. Інакше це, перепрошую, не державницьке мислення», — каже Оксана.
«Українці дуже спираються на громаду і мають запит на потужні горизонтальні зв’язки. Мені здається, на цьому рівні нам просто треба подолати цю сегментацію [за інформаційними бульбашками]. Ми, організації, які працюють над медіаграмотністю, дедалі більше йдемо на зустріч одне одному. Я вважаю, що не згори мають надходити рішення. Звісно, є люди в міністерствах, які дуже допомагають і співпрацюють з нами, але у нас немає інституційної пам’яті: сьогодні ця людина допомагає, а завтра на її місці вже інший департамент. Коли ми сформулюємо з цієї горизонталі настільки сильний запит, що його вже не можна буде ігнорувати, от тоді все вийде», — каже Олена Тараненко.
Фото: Євген Педін