Чому треба перестати писати «шокуюча трагедія» та «чергова втрата» та як не ретравматизувати співрозмовника, який переживає втрату.
24 вересня громадська організація «Бути» у співпраці з Національною спілкою журналістів України провела закритий тренінг «Як писати про втрату». Спікерками заходу стали експертки громадської організації та медійниці, який мають досвід у висвітленні теми втрати.
Редакція JTA публікує нотатки з цього тренінгу.
Що ми називаємо втратою
Перш ніж братися писати про втрату, варто розібратися, що входить у це поняття. Адже воно може охоплювати багато аспектів: хтось втратив чоловіка, дружину, батьків або дитину, а хтось — дім, рідне місто чи навіть ідентичність. Порівнювати втрати не етично, адже у кожної людини індивідуальне сприйняття і переживання, вважає голова ГО «Бути», журналістка Крістіна Бут.
Через повномасштабне вторгнення сталося багато втрат. Виїзд дружини з дітьми за кордон — це втрата звичного контакту з сім’єю для чоловіка, виїзд з окупованої території — це втрата дому, соціальних зв’язків, звичного способу життя. До того ж не варто забувати й про вторинні втрати, зауважила Крістіна: «З нашого життя зникають не тільки люди, а й проведений разом час, сімейні традиції, спільні жарти. Коли помирає, наприклад, чоловік, то дружина мусить переобирати на себе ті домашні обов’язки, що робив він. Це теж про втрату».
Ми маємо розуміти, як це працює
Писати про втрату можуть не лише ті, хто переживає такий досвід, зазначила журналістка, медіаменеджерка, авторка подкасту «Любов не минає» Тетяна Трощинська. Однак журналіст має розуміти, як відбувається цей процес, і враховувати, що кожна людина переживає втрату по-своєму. Описуючи досвід різних людей, журналіст виконує функцію психоедукації. Частині людей стає легше, коли вони читають про подібний досвід інших, тоді вони можуть відкинути думку про свою «неправильність».
Пишучи про втрату, журналіст має пам’ятати про права людини, людську гідність, право на приватність та інтимність горя, наголосила комунікаційна директорка ГО «Бути», журналістка Ірина Виртосу. «Журналістика — це про осмислені речі. Ми всі живемо в умовах конкурентності, але втрата — це та тема, яка потребує більше часу. Тут не потрібно поспішати», — сказала Ірина.
Якщо ви їдете знімати похорони або місце прильоту, будьте готовими до того, що поведінка людей у стресі може бути різною, зауважила воєнна журналістка Ганна Черненко. На журналістів можуть реагувати теж по-всякому: хтось зрадіє можливості виговоритися, а хтось може накинутися з кулаками. «Журналіст у таких ситуаціях — громовідвід. Людину дратує сама його присутність. Ти не будеш запитувати її про загиблих, поки вона в такому стані. Ти можеш відійти, не знімати цю людину, але пояснити їй щось, поки вона в такому стані, — неможливо», — сказала Ганна.
За словами Ганни, буває й таке, що думки людей про загиблого різняться. На поверхню можуть виходити образи, і людина може наговорити різних речей. Завдання журналіста — подумати, чи етично давати це в ефір.
Про що писати
Писати можна і про гостру втрату (журналіст прибуває на місце прильоту чи на похорон), і про інтегровану, коли минув певний час (людина все ще горює, але втрата стала частиною її життя). Це будуть абсолютно різні історії.
Ірина Виртосу радить не тільки висвітлювати конкретні історії людей, які переживають втрату, а й пояснювати, що таке втрата взагалі, брати коментарі у людей підтримуючих професій (наприклад, психотерапевти, фасилітатори — ред.) розвінчувати стереотипи й дестигматизувати горе.
Варто й шукати нові сенси, вважає Крістіна Бут. Наприклад, готувати матеріали про те, як жінки, які втратили чоловіків, дають собі раду, продовжують сімейну справу. «Варто акцентувати не на відчаї, а, наприклад, на прагненні жінок навіть попри втрату об’єднуватися і допомагати, підтримувати одна одну», — додала Крістіна.
У висвітленні теми втрати Крістіна радить дотримуватися принципу 6 «С» (на противагу поширеним в деяких українських медіа: скандали, сенсації, секс, смерть, страх, сміх):
- свідомість;
- стандарти;
- соціальна відповідальність;
- сторітелінг;
- співчуття;
- саморегуляція.
Як показати горе?
Одним із найсуперечливіших моментів у висвітленні теми втрати є підбір візуалізації. Ірина Виртосу рекомендує насамперед думати про права людини, почуття гідності.
Крістіна Бут відзначила, що також важлива доречність ілюстрацій. Коли матеріали до Дня запобігання суїцидам ілюструють фотографією людини з петлею на шиї, то навряд чи читач, який має суїцидальні думки, зупиниться. Це фото, навпаки, може підштовхнути до радикальних дій.
Часом журналісти задля драматичної картинки можуть знімати людей у вразливому стані, які не можуть сказати «ні». «Якщо ви знімаєте сльози великим планом, можливо це спрацює, але чи залишаєтеся ви при цьому людиною?», — міркує Крістіна.
Якщо ви вже зняли людину у сльозах, то виникає питання: чи показувати їх в ефірі? Ірина Виртосу радить узгоджувати це з героєм. Хтось погоджується, а хтось не хоче, щоб його асоціювали з вразливістю. Такі узгодження не займають багато часу, але людина відчуватиме, що її думку враховують.
Готуючи сюжет про прильот, де є жертви, журналісти намагаються показати це через кадри, на яких зображені елементи одягу, краплини крові абощо. Проте навіть якщо ви хочете показати фрагменти вбрання загиблої людини, маєте все продумати. Адже фрагментарність не применшує горя, зауважила Ганна Черненко: «Коли ми показуємо черевики загиблого, я автоматично починаю думати, а чи ніхто з моїх знайомих не був у такому взутті? Чи я б упізнала близьку людину за таким фрагментом?».
Якщо людина просить не знімати, попереджає, що похорон буде закритий, то немає сенсу туди ломитися.
Загалом журналістам доводиться вигадувати нові методи, як показати трагедію і не травмувати глядачів. Бо, наприклад, за краплю крові навіть YouTube може заблокувати.
Як побудувати розмову
Якщо ви наважилися писати про втрату, відповідально готуйтеся до цього. Дуже важливо побудувати розмову так, щоб не ретравматизувати героя. Тетяна Трощинська радить давати людині простір. Пояснити, що якщо якісь питання здадуться неприйнятними, то можна відмовитися відповідати на них. Спитати у героя, чи не дуже боляче йому буде показати сімейні альбоми. Поцікавитися у нього з чого він хотів би почати розповідь. Ставити відкриті запитання.
«Інтерв’ю в такій ситуації — це не круті питання, це розмова побудована на довірі. Людина просто говорить, а ви слухаєте і доброзичливо підтримуєте її, інколи жестами, інколи киванням», — сказала Тетяна Трощинська.
Дуже важливо не давати оцінок, навіть позитивних. Не кажіть «яка ж ви молодець, що так тримаєтесь». Бо ніхто насправді не знає, як людина почувається. І якщо вона не б’ється в істериці, це не означає, що її стан у нормі. Тетяна застерігає не перетворювати людей у втраті на героїв чи героїнь однієї ролі. Бо люди більші за свої втрати, вони можуть бути цікавими не тільки цим, а й іншою діяльністю, думками, вчинками.
Варто зважати на темп героя, бо хтось говорить швидко, а комусь потрібні паузи.
Тетяна радить зосереджуватися на діях і фактах під час інтерв’ю, а не на емоціях і відчуттях. «Якби мене спитали, що я відчувала, коли помер син, я б не знала, що відповісти. Що на мене впало небо? У мене розверзлася земля під ногами? Ну і яке наступне питання? Що це вам дає?», — сказала Тетяна.
Не варто обіцяти герою допомогу, яку ви не зможете надати. Неможливо гарантувати, що стаття щось змінить, що права людини будуть поновлені. Як журналіст ви можете обіцяти лише оприлюднити історію, надати якусь інформацію. Якщо готові походити різними інстанціями, то можете це зробити, не гарантуючи результату.
Наприкінці розмови варто запитати у героя, чи є щось важливе, що він хоче додати.
Чого не варто казати
Деякі фрази люди говорять іншим автоматично, не замислюючись, як сказане може вплинути на співрозмовника. Ведучі тренінгу визначили, чого точно не варто говорити:
- «Час лікує». Час не лікує і не допомагає. Лікують люди, які поруч, лікує те, що життя наповнюється новими сенсами, обростає новими історіями.
- «Життя продовжується, рухайтесь далі, перемкніться». Людина сама відчує, коли до цього готова.
- «Подумайте про сина, сестру, чоловіка». Людині варто сфокусуватися на проживанні своїх відчуттів. Не нав’язуйте їй відчуття провини за те, що вона не думає про когось ще.
- «Мені теж боляче, я вас розумію». Ми всі когось втрачаємо, нам усім важко, але ми ніколи не зрозуміємо іншу людину, навіть якщо переживали схожий досвід, бо кожна втрата унікальна і проживається по-різному.
- «Зате ваш син тепер ангелом дивиться на вас». Це просто боляче. Бо ніхто не хоче, щоб його рідна людина дивилася ангелом з неба.
Часом повідомляючи про чиюсь смерть, медіа пишуть «чергова втрата». Крістіна Бут переконана: це не коректно, бо так втрата стає буденністю. «Ми живемо вже третій рік в повномасштабній війні. Щодня переживаємо втрати, але це не означає, що це норма. Ми маємо пам’ятати, що кожна втрата — це втрата цілого світу для родини», — пояснила Бут.
Стан родини можна описати, наприклад, так: «Родина відчуває біль від втрати» або «Родина горює / сумує». «Якщо ви кажете “вони не можуть оговтатися” або “родина страждає від великої трагедії” — це вже ваше оціночне судження. Воно катастрофізує обставини», — сказала Крістіна.
Вживати словосполучення «шокуюча трагедія», «жахлива катастрофа» — неправильно і неетично.
Крістіна радить не заміняти евфемізмами повідомлення про смерть на кшталт «він відійшов у вічність». Деякі речі варто називати своїми іменами.
Що робити, коли людина плаче
Якщо під час розмови людина заплакала, варто дати їй паузу і не підштовхувати чимшвидше заспокоїтися, зауважила Тетяна Трощинська. Обережними слід бути й з доторками, не всі люди готові до цього. Крістіна Бут радить брати з собою на інтерв’ю паперові хустинки та воду. Але пропонувати їх можна не одразу, а дати час виплакатися. «Якщо ми пропонуємо серветки одразу, людина може сприйняти це як натяк “я не толерую твої сльози”, “мені не окей”, “заховай це”, “припини це негайно”. І людина соромитиметься сліз і намагатиметься приховати їх», — пояснила Крістіна.
За її словами, спілкування між журналістом та людиною у втраті має бути на рівні «рівний — рівному». Тому можна пропонувати герою разом подихати, притиснути ноги до підлоги, заземлитися.
Дбати про себе
Якщо ви пишете про втрату, то маєте дбати про себе і берегти власний ресурс. Варто пам’ятати про власні кордони, відчувати своє тіло, розрізняти свої відчуття та співрозмовника. «Ви можете послухати цю історію, співпереживати, але не обов’язково проживати цю подію. Буває так, що надто сильна включеність може викликати інтенсивні фізичні відчуття: може заболіти живіт, голова, ви можете почуватися роздратованими», — сказала Крістіна Бут.
Допомагає дистанціюватися принцип пустої посудини, і Крістіна радить ним користуватися. Напередодні та під час інтерв’ю — ви журналіст / журналістка, опісля — ви людина, якій треба йти додому і приготувати вечерю, наприклад. «Коли ви будете перебирати на себе весь той неймовірний біль, а його дуже багато, ви можете стрімко вигоріти. Звертайтесь за підтримкою до колег, а за необхідності — і до психологів, говоріть з кимось, кому ви довіряєте», — радить Крістіна.
Тетяна Трощинська наголосила, що не всім варто братися за такі складні теми: «На тренінгах [з висвітлення втрати] часом люди кажуть: “Я не можу це робити, але роблю”. Або людина за місяць висвітлила 28 похоронів. Це насамперед питання до менеджменту цього медіа: як можна такі речі допускати? Нам треба потрошку вчитися, шукати те, що нам близько, навчитися говорити в редакціях, що ми можемо, а що — ні».
Зображення: Priscilla Du Preez / Unsplash
Також читайте:
Як медіа працювати з темою психічного здоровʼя. Конспект з вебінару Маргарити Тулуп
Не нашкодь: як працювати з людьми, які пережили травму. Конспект семінару Євгенії Подобної