Журналістка та воєнна кореспондентка Євгенія Подобна десять років працює з людьми, переважно з військовослужбовцями, які пережили події, що травмують: полон, катування, насилля, втрату рідних через війну. За цей час вона виробила для себе принципи етичного спілкування, які дають змогу вберегти героїв від додаткового стресу. За її словами, журналіст, як і лікар, має дотримуватися головного правила у роботі з травмованими людьми — «Не нашкодь». А ще — що всі ми різні і універсальних правил, які підходили б абсолютно усім, не існує.
Низкою рекомендацій та кейсами із практики Євгенія поділилася на онлайн-семінарі, який відбувся 14 грудня в рамках проєкту «Академія викладачів журналістики» за підтримки DW Akademie.
Базові терміни
Одна із базових функцій людської психіки — адаптація. Якби природа не заклала її в нас, то ми б усі збожеволіли ще 24 лютого. Адаптація нашої психіки може тривати різний проміжок часу: хтось оговтується через кілька днів після травмуючих подій, а комусь на це потрібні місяці, а то й роки. Якщо говорити про війну, то в період адаптації, людина вчиться жити в нових умовах та за новими правилами, «приймає» свою втрату чи змиряється з тим, що з нею сталось. Ми всі різні і, відповідно, цей період проходить в нас по-різному. Хтось сприймає травмуючі події дуже стійко і готовий говорити з журналістами ледь не з перших днів після трагедії, а хтось може поводитись дивно чи навіть агресувати при спробі узяти інтерв’ю і готовий говорити про пережите лише після тривалої перерви. Слід зважати на психічний стан наших героїв.
Травматичний стрес — це реакція людської психіки на травмувальні події, яка триває від кількох годин до кількох днів. Для цього стану характерні: дезорієнтація в просторі, заперечення того, що сталося, втрата контролю над собою, плутанина в фактах та їхній хронології. Людина може сидіти мовчки і нерухомо, або навпаки, плакати та кричати, бути в істериці. Одразу після травмуючої події людина може поводитись як дитина, яка потребує «дорослого» – який підтримає, вселить відчуття безпеки та скаже, що робити. Брати коментарі чи знімати людей в такому стані не варто. По-перше, суто з етичних міркувань: в такому стані люди часто не здатні критично мислити і оцінювати те, що з ними відбувається і якими будуть наслідки їхніх слів чи дій, а тому не можуть заборонити знімати їх чи відмовити у коментарі. Чим, на жаль, часто користуються колеги.
Поширена проблема — плутанина з термінологією, зокрема журналісти не розрізняють гострий стресовий розлад (ГСР) та посттравматичний стресовий розлад (ПТСР). Здебільшого в медіа говорять про масовий ПТСР внаслідок війни, мовляв, всі військові його мають і ледь не кожен другий цивільний. За різними підрахунками науковців, ПТСР може проявитися у до 10 % людей, які пережили травмувальні події. Це серйозний медичний діагноз, який може встановити група фахівців, а не один психолог з сумнівною освітою. Це серйозне порушення психіки, що часто передбачає і медикаментозне лікування, і ушпиталення. З людиною, яка має ПТСР, ми не працюємо, навіть якщо вона дає згоду, адже неможливо спрогнозувати, як це відобразиться на її психічному стані. Варто утриматись і від інтерв’ю з людиною з явно вираженим ГСР. В цей період вона може плакати, страждати від порушень сну, постійно прокручувати в голові травмуючу подію, агресивно реагувати на вас, тремтіти під час інтерв’ю. Часто не в силі закінчити свою розповідь.
Важливо пам’ятати про таку річ як ретравматизація. Розповідаючи свою історію, людина ніби знову переживає травмуючу подію. Особливо сприяють ретравматизації неемпатична поведінка журналіста та недолугі нетактовні запитання. Варто переконатись, що людина готова справді говорити і що це їй не нашкодить.
Загальні рекомендації
Ми всі по-різному реагуємо на стрес, навіть на одні й ті ж травмуючі події. Протягом літа я багато працювала з Бучею та Ірпенем, зокрема спілкувалася з родиною — трьома людьми, які стали свідками одних і тих же подій й були в одному приміщенні. Кожен з них по-різному описав те, що сталося. Перший не міг залишити будинок, бо було страшно, другий, навпаки, виходив, бо «стріляють то й що?», а третій практично не вставав всі ці дні з ліжка і майже не говорив. Дехто розповідає про свій полон чи життя в окупації як про якусь цікаву пригоду, з бравадою чи навіть жартуючи, але ми не знаємо, що насправді відчуває людина в цей момент. Часто це просто захисна реакція (пам’ятаєте, «щоб не плакать – я сміялась»?). Незалежно від того як виглядає під час спілкування наш герой і того, як він розповідає про пережите — ми повинні ставитись до нього та його досвіду з повагою. І важливо не плутати повагу з жалінням.
Травмована людина не завжди хоче говорити з журналістами. І вона цього не зобов’язана робити, тож шануйте її право на відмову. Деякі колеги, на жаль, не готові чути «ні». Як розповідав один військовий, що пройшов Маріуполь та пережив полон, журналісти ображалися на його відмову та звинувачували, що відмовляючись давати інтерв’ю, він буцімто «допомагає ширити російські наративи». Ми не маємо права тиснути на людину. Як показує досвід, краще не змушувати до спілкування, а сказати людині щось на кшталт: «Давайте я вам зателефоную через місяць. Якщо ви й тоді не захочете говорити, то більше вас не турбуватиму». У 70 % випадках люди погоджуються говорити через кілька тижнів після того, як повернулися з полону, з фронту чи пережили іншу травмувальну подію. Якщо ж людина знову відмовляє – варто залишити її в спокої.
Не обіцяйте потенційним героям того, чого не можете гарантувати: «Як тільки ми знімемо вашу історію, то обов’язково щось зрушиться/поліція почне активніше шукати вбивцю вашого сина/збільшаться шанси, що вашу квартиру відбудують». Не маніпулюйте так людьми. Невиправдані сподівання можуть призвести до ретравматизації героя: він надалі не спілкуватиметься з журналістами та й взагалі змінить ставлення до оточуючих.
Тож варто чесно розповісти герою, про що буде матеріал. Якщо людина не погоджується говорити через недовіру до журналістів і ваших мотивів (а це поширене явище!), то розкажіть, чому для вас важливо розповісти її історію, яка ідея вашого матеріалу, що ви хочете донести. Після цього люди зазвичай змінюють ставлення до вас, бо бачать ваш етичний підхід.
Часто люди остерігаються ділитися з медіа своїм травматичним досвідом, бо переживають, як відреагують сусіди й родичі, чи не відобразиться це на їхніх близьких або роботі. У такому разі запропонуйте герою розповісти історію анонімно (приховайте прізвище, замініть ім’я, подайте інформацію так, щоб знайомі не могли визначити про кого мова). Якщо говорити про звільнені території, то чим менший населений пункт, тим менш охоче говорять його мешканці. Особливо якщо вони пережили полон, катування або ж у їхніх будинках жили росіяни. У цьому разі налагодити контакт з героєм допомагає медіатор — знайома людина, якій він довіряє. Одного разу мені потрібно було записати інтерв’ю з жінкою, чию доньку катували, а потім вбили. Вона відмовлялася говорити з журналістами. Тоді я цього ще не знала, а одразу звернулася до її подруги: запитала, в якому та стані, чи готова говорити, чи не завдам їй болю лише самим своїм повідомленням і проханням про інтерв’ю. Подруга, побачивши етичне ставлення до чужого горя, обговорила ситуацію з цією жінкою, і та погодилася на зустріч.
Брати інтерв’ю у дитини, яка пережила травмувальні події, варто хіба що у критичних та виняткових випадках. У цьому разі ще бажано залучити висококваліфікованого психолога, який допоможе побудувати розмову. На жаль, під час похоронів бійців нерідко можна спостерігати, як журналісти підходять до маленьких дітей загиблого та починають розпитувати про тата. Ті говорять й плачуть прямо в кадрі, адже в ці миті їм ще більше болить. Або ж роблять подібні інтерв’ю під час роздачі гуманітарної допомоги чи посеред сеансу арт-терапії. Жодна прониклива «картинка», за якою полюють журналісти з низьким рівнем емпатії, не варта дитячих сліз.
Якщо дитина стала свідком травмувальних подій, то вона, імовірніше, розповіла про побачене рідним в деталях. Немає сенсу розпитувати її знову та додатково цим травмувати, можна поговорити з дорослим родичем чи опікуном. Наприклад, ми робили матеріал про бучанця, якого розстріляли на очах його 14-тирічного сина. Мама підлітка дозволили писати з ним інтерв’ю, але ми дійшли висновку, що краще поговорити з нею, адже вона знає від сина усі обставини і подробиці злочину. Інформації, яку вона надала, виявилося достатньо.
Та буває, що без цього ніяк. У 2014-му ми знімали сюжет про загиблого героя України, і його дружина привела на зйомку дев’ятирічного сина, щоб той «розповів про тата». Видно було, що хлопчик почувається кепсько. Хоча він заявив, що нічого не говоритиме про батька, мама наполягала: для неї це було важливо. Ми знайшли вихід. Ми ставили хлопчику запитання, у яких слово «тато» навіть не звучало: «Чим ти любиш займатися?», «Як зазвичай проводиш вихідні?». Дитина розслабилася, бо зрозуміла, що боляче їй ніхто не робить. Наприкінці розмови він сам, не задумуючись, згадував батька: «Люблю футбол, бо з татом грали», «А ким ти хочеш стати? — Військовим, як мій тато». Тобто він, грубо кажучи, і так дав «потрібні» синхрони, але безболісно, ми уникли його травмування. Та знову ж таки, ця історія — виняток. Діти – моє табу.
У людей, які пережили травмувальні події, є запитання, на які вони не хочуть відповідати. Тож напередодні інтерв’ю окресліть червоні лінії: поцікавтесь, чи герой готовий говорити про певні речі, а про що категорично ні. Наприклад, часто виявлялося, що люди, які пережили полон, катування, водіння на розстріл, можуть спокійно (принаймні, так здається ззовні) розповідати про цей досвід, але не готові говорити про свою родину: для них важливо зберегти приватність. Проговоривши ці моменти, ви обоє почуватиметеся більш комофортно на інтерв’ю.
Під час розмови уникайте порожніх фраз, які не відповідають дійсності. Не говоріть: «Я розумію, що ви відчуваєте», якщо не маєте подібного життєвого досвіду. Також не варто казати: «Я впевнений, що вбивць вашого сина знайдуть» або «Зло буде покаране». Підтримайте інакше: «Я співчуваю, що з вами це сталося», «Мені жаль, що ви таке переживаєте». Будьте щирими і не забувайте про відповідальність. На жаль, буває, що журналіст, розчулений розмовою з постраждалою родиною, зопалу обіцяє їй допомогти, знайти волонтерів, посприяти віришенню її проблеми. Потім на нього падає купа роботи, йому стає не до цього, або ж просто забуває. Людей такі речі травмують. Ми повинні відповідати за свої слова.
Кілька років тому я побачила підхід західних колег: вони чітко розмежовують роботу і душевні пориви. «Хочеш допомогти? Йди у волонтери чи працювати у благодійний фонд. Наша функція – розповідати історії та дотримуватись професійних стандартів». Звісно, кожен сам обирає, як чинити, але в будь-якому разі не обіцяйте те, чого не зможете виконати. Якщо ж пообіцяли – робіть.
Плануйте достатньо часу, аби людина могла повністю розповісти свою історію. Коли ми записували історії людей, які пережили Голокост, то іноді їхні розповіді тривали по 3–3,5 години. А це те, що відбулось багато років тому, коли вони були малими дітьми. Попри розряджені камери та зібраний матеріал, ми просто слухали ще годину-півтори. Розуміли: герою треба договорити. Навіть якщо ви працюєте в новинах та запізнюєтеся на наступну зйомку, не можна людині, яка ділиться своїм болем, казати: «Стоп, для сюжету нам достатньо, ми поїхали». Це здається очевидним, але я не раз спостерігала це в полі.
Якщо ви збираєтеся підготувати великий матеріал про людину, яка пережила травмувальну подію, зважайте на те, що доведеться зустрітися кілька разів. Коли йдеться про фізичне чи сексуальне насильство, то часто людям важко завершити розповідь. Постарайтеся не тиснути. Якщо герой плаче під час інтерв’ю, то ви можете просто посидіти поруч, доки він заспокоїться або запропонувати води та серветки. А от фізичні контакти краще обмежити: не всі люблять, коли їх обнімають чи беруть за руку. Та якщо хочеться, запитайте у людини, чи вона згодна. Також можна зробити перерву, аби у людини був час заспокоїтися і привести себе до ладу як емоційно, так і зовнішньо. Для багатьох важливо, як вони виглядатимуть, якщо йдеться про відеозйомку.
Якщо ви бачите, що вся історія (наприклад, про день смерті рідної людини чи ексгумацію її тіла) супроводжується сльозами, а інтерв’ю перетворюється на низку пауз, то спробуйте перемкнути героя. Запитайте щось таке, аби він почав згадувати факти, це трохи допомагає людям виринати з емоцій: «Скільки йому було років?», «Де він навчався/який інститут закінчив?», «А пам’ятаєте, ким він хотів стати у дитинстві?» тощо.
У чоловіка, який за один день втратив дружину, двох дітей й двох собак та дав щодо цього, напевно, з десяток інтерв’ю, я поцікавилася: «Яких помилок найчастіше припускалися ваші інтерв’юери? Аби надалі ми більше не робили такого». Він відповів: «Якщо я погоджуюся на інтерв’ю, то розумію, що розмова не буде приємною: мене запитуватимуть про те, як загинула моя родина, а не про те, як мої справи. Моя згода означає, що мене можна запитувати все». На це ж питання військові, які пройшли полон, і з якими я спілкувалась відповіли схоже.
Та все ж, навіть якщо герой дав вам повну свободу, формулюйте запитання якомога м’якше, згадуйте всі можливі евфемізми. Коли людина чує відсторонене «Чи застосувалось до полонених насилля?», то розуміє, що ви маєте на увазі її. Це трішечки м’якше звучить, аніж «А вас там били?» або «По чому вас били?». Якщо ви бачите, що своїм запитанням таки зробите боляче герою, змусите його згадати неприємні моменти, то попросіть вибачення. Я, наприклад, кажу: «Вибачте, але зараз я мушу запитати вас про насилля». Важливо, аби співрозмовник відчував повагу до себе.
Дистанція та кордони
Буває, що люди, особливо літнього віку, які пережили травмувальні події, — самотні та покинуті. Тож до журналіста, який приїжджає позаписувати їх день-два, прив’язуються миттєво. Іноді вони намагаються подружитися й підтримувати контакт після запису, та часом забувають, що він насамперед виконує роботу, а не просто приїхав у гості. Якщо ви хочете підтримувати стосунки після публікації чи ефіру – дружити, допомагати чи підтримувати – особисто я не бачу в цьому нічого поганого. Серед моїх друзів багато колишніх героїв моїх матеріалів. Але якщо не готові – варто одразу вибудувати кордони та тримати дистанцію.
На жаль, у мене самої бувають проблеми з кордонами. Одного разу наша команда два дні знімала проєкт з жінкою, чий син загинув на фронті. Оскільки він пішов добровольцем, то після його смерті не передбачалося жодних нагород та пошани на масштабному рівні. Жінці це дуже боліло. Тож вона була втішена, що хтось за 3–4 роки згадав про її сина. Наступні пів року телефон не змовкав: «Мені потрібно владнати таке питання…», «У моїх сусідів вкрали газонокосарку. Ти можеш подзвонити та натиснути на поліцію?» тощо. Людина входила у моє життя більше, ніж я того очікувала. Зрештою, мені довелося пояснювати, чому я не можу прийняти у себе її шістьох родичів, повести племінницю двоюрідного брата на вступну кампанію в інститут та поговорити там з ректором (мова про час до повномасштабної війни — прим. ред.). Людина натомість образилась.
Робота з військовими
Я чотири роки пропрацювала з військовослужбовцями. Попри те, що вони щодня бачать кров, загибель друзів і ворогів, постійно перебувають у небезпеці, попри розмови про їхні травми та медійні побоювання щодо ПТСР, мені з ними було працювати найлегше. Якщо вести з ними етичний професійний діалог, то проблем не виникає.
Коли я запитувала у військових, що їх найбільше дратує у роботі з журналістами, то 90 % відповідали: «Не змушуйте нас давати інтерв’ю». Знову ж таки, поважайте право на відмову. Якщо військовий не пресофіцер підрозділу, то він не зобов’язаний взагалі говорити з вами.
Часто юні журналісти, сповнені ентузіазму, рішуче налаштовані ставити гострі запитання, й іноді вони переступають за межі дозволеного. У військовослужбовців багато обмежень: є теми, про які їм заборонено говорити через статут чи військову таємницю, деякі просто не входять до їхньої компетенції. І якщо вони кажуть «не можна», коли ви бажаєте «зняти ось той кулеметик» або «залізти ось в той окоп», отже, не можна. Це не їхня примха, а об’єктивна причина. Один красивий, але необережний кадр може коштувати цим людям життя – видати розташування позицій чи озброєння дуже легко. Новачкам складно зрозуміти, що оте «непримітне» деревце чи лінія електропередач – ідеальний орієнтир для ворога куди стріляти.
Коли ви працюєте у військових частинах або на передовій, важливо убезпечити цих військових. Від 24 лютого на фронті воює дуже багато людей з тимчасово окупованих територій, де досі залишаються їхні родини. Тому потрібно обов’язково спитати, чи усі присутні можуть бути в кадрі, адже людина може банально не помітити камеру і це коштуватиме життя її рідним. Коли військовий просить не знімати його – журналіст зобов’язаний послухатись. Раз мені довелося бачити, як колега взялася знімати людей на позиціях, а вимогу припинити від бійця проігнорувала: «Я дозвіл від командира отримала, тому зніматиму все, що забажаю». Така поведінка неприпустима, навіть якщо ви отримали дозвіл знімати на позиції. Той боєць, до речі, був з Донецька і боявся за рідних.
Коли плануєте матеріал про військових, намагайтеся не ширити стереотипи. Наприклад, що всі, хто повертаються з фронту, травмовані та потребують психіатричної допомоги. Якщо ми порушуємо якусь проблему, то добре було б підкріплювати її аргументами та перевіреними фактами. Здається, у 2016–2017 роках медіа випустили низку матеріалів про зростання домашнього насилля у родинах військовослужбовців, посилаючись на різні дослідження. Я поглянула на одне— а там вісім рандомно обраних респонденток. Таке опитування, можливо, згодиться для статті, але це не можна називати дослідженням і посилатись на нього. Дослідження мають серйозну команду фахівців, чітко описану вибірку і методологію.
Я теж опитала вісьмох людей, але військових: шістьох чоловіків та двох жінок. Поцікавилася, які запитання від журналістів їх найбільше дратують. Список такий:
- Скількох ти вбив?
- Що відчуваєш, коли стріляєш?
- Чи було страшно?
- Що Ви відчули, коли Вам відірвало руку/ногу? Чи не боялися втратити дружину/роботу?
Військовослужбовиць нервує, коли їх запитують, чи є у них хлопці/чоловіки та як вони посміли відпустити їх в армію. «Та хіба ми собаки, щоб нас з ланцюга відпустили?!», — реагують дівчата. Ще їх бісить запитання: «Як до такої красивої військовослужбовиці ставилися у підрозділі? Як вам вдається залишатись жінкою, будучи у війську?».
Цих запитань варто уникати, тим паче вони не є інформативними.
Якщо ви хочете взяти коментар у військовослужбовця про загиблого побратима, то спершу запитайте, чи готовий він до цього. Протягом перших днів з моменту смерті товариша людина навряд захоче говорити, особливо якщо той загинув на її очах. Варто дати людині трохи часу, як показує досвід, вони охоче дають інтерв’ю трохи згодом.
Під час боїв журналіст не повинен заважати військовим запитаннями і зйомками, і якщо на позиції є загиблий чи поранений, з повагою ставтесь до того, що відбувається. Не лізьте з камерою впритул, щоб зняти, як пораненому надають допомогу. Військові агресивно реагують на це. Не заважайте роботі медиків. Якщо поранений просить вимкнути камеру – ви вимикаєте і це не обговорюється.
На що зважати, коли робите матеріали про загиблих, зниклих безвісти та полонених
Раніше ми дотримувалися правила: якщо військовий загинув, ми добу не повідомляємо про його смерть. Ми жертвували стандартами оперативності, аби не допустити травмування його близьких. На жаль, бувало, що люди дізнавалися про смерть своїх рідних з медіа. Наприклад, так було з мамою загиблого Володимира Цірика, офіцера 93-ої бригади.
Останні роки до 24 лютого лінія фронту була вирівняна, а позиції змінювалися не дуже часто, інтенсивність боїв була іншою, тож доби вистачало, аби до родини загиблого прийшли з військомату та повідомили про смерть. Нині «доба тиші» вже не працює: тіла деяких загиблих не можуть витягти місяць, а то й пів року. Доки немає тіла людина вважається безвісти зниклою. Бувають сумніви, чи належить тіло саме цій людині, потрібна процедура опізнання по ДНК, тому ми чекаємо і говоримо про смерть людини лише тоді, коли це буде підтверджено і повідомлено рідним. Уточнити ці моменти можна у побратимів загиблого, в його військовій частині, в пресофіцера бригади. Так близько місяця ми не видавали матеріал про танкіста Дмитра Гранчара, який загинув під час одного зі штурмів на Херсонщині у перших числах жовтня. Саме стільки часу його тіло не могли забрати з поля бою, тому офіційно Дмитро вважався зниклим безвісти.
Часто «для картинки» журналісти водять рідних на кладовище. Я противниця подібних зйомок: цим ми додатково тиснемо на родичів. Телевізійникам потрібна «картинка», але ми маємо подумати, як її можна зробити найменш болючою для героя. Коли ми знімали матір підлітка, якого катували, а потім розстріляли, вона запитала: «То ми йдемо на кладовище, так?». Так робили інші журналісти. Ми заперечили, натомість запропонували піти на футбольне поле, де постійно грав її син – він був фанатом футболу. Випадково саме в цей день на стадіоні вішали меморіальну табличку пам’яті цього хлопця. З одного боку, така картинка проймала, хоча спогади мами про сина на цьому місці були виключно світлими, а з іншого – вона не травмувала ані нашу героїню, ані нашого глядача. Про нього теж варто думати. Особливо зараз.
Зараз треба дуже обережно розповідати про людей, зниклих безвісти. Бо ж іноді рідні у відчаї просять журналістів зробити матеріал, а журналісти, в свою чергу, бажаючи допомогти, роблять тільки гірше. Військовий міг потрапити в полон і видавати себе за іншого, бути без свідомоті в лікарні, чи, наприклад, переодягнутися у цивільного та десь переховуватися на вже окупованій території. Журналістські матеріали можуть видати цю людину ворогу. Так само варто бути обережними з матеріалами про полонених: якщо в ньому розповідається про його героїчну кількарічну війну, про його погляди та прагнення захищати Батьківщину, це може обернутися для нього катуваннями, а то й смертю. Ми не знаємо, що людина говорить в полоні про себе. Недарма ж у 2014 році на відео наші полонені говорили, шо «нас мобілізували, а насправді воювати ми не хотіли». Людина в полоні має право говорити будь-що, її головна функція — вижити, а не виглядати в чиїхось очах героєм.
Інколи людина у горі може спотворювати факти, видавати бажане за дійсне. Та як би нам не було її шкода, ми повинні перевіряти інформацію. У 2014 році в Іловайську та Зеленопіллі кілька родин не визнали смерть своїх рідних попри збіги ДНК. Одна із мам загиблого бійця п’ять років писала та телефонувала журналістам, аби ті знімали сюжети та вимагали у влади його звільнення. Деякі журналісти таки зробили матеріали про «погану владу, яка не намагається звільнити захисника». Це недбалість, адже достатньо було ввести ім’я людини в гуглі та прочитати про два збіги ДНК.
Були випадки, коли військові могли прикрасити обставити смерті свого побратима, спілкуючись з його мамою, аби її підтримати. Мабуть, кожній матері важливо знати, що її син віддав життя за щось важливе. Ну і іноді побратими з найкращими намірами розповідали, що він незадовго до смерті застрелив 30 росіян, спалив 80 танків і врятував дев’ятьох дітей ціною власного життя, чим робили лише гірше. Бо коли ти пишеш, що людина загинула в бою від пострілу снайпера, не згадуючи про 30 росіян і 80 танків, то на тебе ображаються. Або від тебе вимагають вибачень й дописати ці самі деталі, або просто проклинають. Адже побратимам-очевидцям більше вірять, ніж журналісту. А ти не знаєш, що робити: з одного боку, тобі шкода людину, бо вона втратила дитину і їй правда боляче, а з іншого — ти зобов’язаний говорити правду. Тож, попри повагу та співчуття, перевіряйте інформацію, отриману від рідних загиблого. А ще часто журналісти плутають поняття «жертва» та «герой».
Як спілкуватися з пораненими військовими
Я випрацювала три основні правила, як говорити з військовими, які пережили ампутацію та важкі травми:
- Не жаліємо, а ставимося з повагою. Коли на присутність травмованих військових інші реагують жалем, плачем та істерикою, їх це травмує. Їм важливо, щоб їх сприймали як нормальних, звичайних, повноцінних чоловіків (зрештою, яким би важким не було поранення – такими вони і є), а не як «неповносправних сонечок».
- Не віктимізуємо. Слова про інклюзію та рівність варто підкріплювати й на ділі, тобто на зйомках. Одного разу мій герой, у якого ампутовані усі кінцівки, упустив рушничок, а я кинулась його підіймати. Він сказав, що цим я його образила, бо «знову зробила хлопчиком-жертвою», а він цілком може підняти його сам. Тому, заздалегідь проговоріть з героєм, чи потребує він вашої допомоги на зйомках і якої саме. Не кажіть: «Я не уявляю, як би я жив без рук», «І як ти далі житимеш без зору?». Не переконуйте людину своїми недолугими запитаннями та поведінкою, що надалі її життя буде страшним і жахливим
- Спілкуємося на рівних. Ми теж живі люди. Я усвідомлюю, що усі ці травми – ціна того, що я жива і в мене їх немає. І почуття жалю, провини, емоції – це нормально. Якщо відчуваєте, що вони беруть гору – перепросіть і зробіть перерву. Якщо душать сльози – вийдіть «замінити батарейки», але не варто плакати при людині. Хочете подякувати – подякуйте.
Узгодження матеріалу з героями
Коли людина чує, що їй дадуть текст на узгодження, то охочіше погоджується на інтерв’ю. Часом це потрібно й самому журналісту, як показує мій досвід. Люди, котрих я писала у перші тижні після травмувальних подій, через пів року читали текст і могли переписати його на 90 %. Не тому, що їм не вподоби подача. Річ саме у фактах, які вони неправильно вказали під час інтерв’ю. Дехто заперечував сказане раніше. Одного разу навіть давала прослухати аудіозапис, аби людина переконалася, що говорила саме це.
З військовими у мене проблем не виникало: вони могли поправити хіба що дату або термін. З цивільними мені було складніше. Якось так сталося, що два герої поспіль, влаштували скандал через узгодження. Один через те, що нібито викинула багато тексту і поміняла місцями. Насправді історія була дослівна: я лише переклала з російської на українську, а також прибрала одне речення, яке не стосувалось теми. Другий, навпаки, обурився через дослівність (я прибрала лише тавтології й росіянізми): «Так, розказую я погано, але чому ви як журналіст не переписали, щоб красиво було?!». Люди різні. Варто поважати право людини на її історію, але водночас ми не можемо виконувати всі без винятку побажання героїв, якщо вони не стосуються теми матеріалу.
Зазвичай людині, яка пережила травмувальні події, я говорю, як виглядатиме її історія – це монолог, коментар чи я просто збираю інформацію для розуміння загальної картини подій. Проте буває інакше: я попереджаю героя, що не знаю, як саме використаю його інтерв’ю. Також я перепитую людину, чи згодна вона на те, що все сказане нею буде використано мною для публікації.
Що мене підтримує
Мені допомагає триматися виключно моя мотивація. Попри досвід праці в зоні АТО, я боюся водити авто чи стрибати з парашутом. Я не готова ризикувати заради чогось незрозумілого, а от заради важливого матеріалу — так. Для мене важливо зберігати правду про цю війну і я пишаюсь багатьма своїми сюжетами чи статтями, після яких я мала фідбек чи які дійсно на щось вплинули. Заради цього я готова пропускати через себе тонни чужого болю.