У своїй щоденній роботі журналісти постійно зіштовхуються з темою порушення прав людини. Чи то висвітлення питання ромської спільноти, чи людей з інвалідністю, або ж ЛГБТІК-людей. І якщо коректну термінологію більшість медіа вже вивчили, то змістове наповнення матеріалів і коректна їх подача залишають бажати кращого. Про досвід навчання правам людини і про тенденції висвітлення цієї тематики поговорили з журналісткою Центру прав людини ZMINA, координаторкою Академії з прав людини для викладачів та викладачок журналістики Іриною Виртосу. До слова, цього року вже проходить третя Академія, на якій навчається 33 викладачі.
«Якщо викладачі розумітимуть тему прав людини в медіа, то вони цю тему доноситимуть своїм студентам – майбутнім журналістам»
Що передувало появі Академії, які події чи обставини дали поштовх до її створення?
Одним із напрямків Центру прав людини Zmina (раніше – Центр інформації про права людини) – освітній. Тривалий час ми багато проводили тренінгів з журналістами на тему прав людини, говорили на спеціалізовані теми, до прикладу, як протидіяти дискримінації ромської спільноти, ЛГБТ-людей, людей з інвалідністю та інших соціальних груп. Зрештою, прийшло розуміння, що ми можемо такі заходи проводити безкінечно. Люди йдуть із журналістики або змінюють тему в професії. Але тема прав людини в загальний медійний контекст не заходить широко. Це нас наштовхнуло, що потрібні системні зміни, зокрема, навчання з прав людини, в першу чергу викладачів та викладачок журналістських кафедр. Адже саме вони виховують нові кадри. І якщо викладачі розумітимуть тему прав людини в медіа, то вони цю тему доноситимуть своїм студентам – майбутнім журналістам. А ті майбутні журналісти візьмуть тему прав людини собі в роботу.
Власне, до нас на тренінги приходили журналісти, «заточені» на темі прав людини, переважно у соціальній журналістиці. А от коли викладають системно на університетському рівні тему прав людини, то зміни «заходять» і в політичну журналістику, економічну, у журналістику фешн-індустрії, в спортивну журналістику…
Також на цей запит (порушення теми прав людини) вплинули події на Майдані. Ми зрозуміли, що не тільки з нашого боку є бажання щось змінити в університетській освіті щодо прав людини. І через партнерство Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка ми вже маємо доступ до різних журналістських кафедр і натепер охопили понад 50 кафедр журналістики в Україні. Цього року ми вже проводимо третю Академію, на якій навчається 33 викладачі.
Який міжнародний досвід ліг в основу викладання в Академії, на що в першу чергу орієнтувалися?
У нас надзвичайно потужне коло українських експертів з теми прав людини. І нам, чесно кажучи, не вистачало тих чотирьох сесій, що ми зазвичай проводили, щоби представити палітру питань і запросити усіх українських фахівців та фахівчинь і в правозахисті, і в медіа.
Тому міжнародний досвід прийшов пізніше, коли стало питання міжнародного стажування для викладачів. Є вимога в українських університетах – отримання підвищення кваліфікації, зокрема, із залученням європейського мовника. І вже на другій Академії ми запрошували для вивчення німецького досвіду громадянських медіа представників Федеральної Асоціації Громадянських ЗМІ.
А ось на третій сесії спілкуємося з представниками Free Press for Eastern Europe з Чехії на тему, як збройний конфлікт та протести висвітлюються в журналістиці, які порушуються етичні проблеми, порушуємо питання безпеки і формування редакційних політик тощо.
«Нехтування професійними правилами часто пов’язане з якоюсь комерційною складовою»
Наскільки журналістські стандарти в Україні відрізняються від європейських і в чому?
Я б не говорила, що вони відрізняються. Просто питання в тому, наскільки в Україні журналісти і журналістки послуговуються цими стандартами у своїй професії. Наприклад, журналістка Наталя Гуменюк – вона не просто українська журналістка, вона міжнародна журналістка. І в своїй роботі послуговується журналістськими стандарти, де б не була – у Сирії чи в українському Маріуполі.
Можливості застосування стандартів – це, у першу чергу, професійна відповідальність кожного журналіста чи загалом журналістської спільноти.
Нехтування професійними правилами часто пов’язане з якоюсь комерційною складовою. Якщо ідуть вибори і є можливість «підзаробити», або коли працюєш у пропагандистських так званих медіа. Але коли ідуть замовні матеріали чи пропаганда – про стандарти тут уже і не йдеться.
Чому такою спеціальною освітою займається громадська організація, а не самі університети? Адже це університети мали б бути провідниками всього прогресивного, запрошувати відповідних експертів, які б допомагали вдосконалювати навчальні плани, змінювати підходи до викладання і т.д.?
У відповідь на це питання я б все-таки розширила межі. На появу Академії був запит з боку трьох партнерів – нашої громадської організації ZMINA, Програми Розвитку ООН та Інституту журналістики. Фінансову підтримку надає Міністерство закордонних справ Данії.
І це вдале поєднання, коли є запит і з боку навчального закладу, і є можливість задовольняти цей запит експертній громадській організації, і є підтримка міжнародної організації.
«Вимога до викладачів була не просто відбути заходи, послухати тему, а й зробити практичний внесок»
У рамках програми стажування викладачів журналістики «Академія з прав людини для журналістів та журналісток» вийшла збірка «Права людини та мас-медіа в Україні». Яке її прикладне значення і для кого вона може бути більш корисною: для журналістів із досвідом чи початківцям?
Наша Академія має кілька практичних речей. Вимога до викладачів була не просто відбути заходи, послухати тему, а й зробити практичний внесок. Тому викладачі розробляли або свій курс на тему прав людини, або лекції в межах наявного навчального курсу. Адже не у всіх викладачів є можливість після Академії повернутися і змінити навчальний план. Водночас вони могли внести в свою роботу правозахисний порядок денний – до прикладу, у викладанні журналістської етики. Тож перший момент – зміна планів, тематичне розширення лекцій.
Одна з випускниць нашої Академії завідувачка журналістської кафедри Запорізького національного університету Ірина Бондаренко якось зауважила, що після нас переписала навчальну програму. Зокрема, підготувала низку лекцій про права людини.
Для багатьох інших викладачів, які навчалися у нашій Академії, відбулося повне перезавантаження на тему прав людини.
Другий практичний момент – це розробка лекцій від самих викладачів, які, власне, лягли і в основу посібника. У світ уже вийшло дві частини збірника, готується – третя. Я сподіваюся, що і третя частина стане практичною, корисною не тільки для викладачів та студентів журналістики, а й для журналістів-практиків і всіх тих, хто дотичний до медійної сфери.
«Журналісти часто плутають порушення прав людини із будь-яким соціальним конфліктом»
Ви можете назвати три найгрубіші і найчастіші помилки, яких припускаються журналісти у своїй роботі щодо порушення прав людини?
Часто плутають порушення прав людини із будь-яким соціальним конфліктом. Якщо, умовно, побилися двоє сусідів за межу ділянки, то це не є темою порушення прав людини. Але, якщо із них хтось викликав поліцію, а поліція ще й всіх заштовхала в «автозак», застосувала силу, тоді можна говорити про порушення прав людини.
Часто про порушення прав людини згадують під якісь дати чи інформаційні приводи. Наприклад, у висвітлені подій довкола 8 березня, нібито намагаючись дотримуватися балансу, один з телеканалів запросив нашу колегу, яка говорила про фемінізм, про рівні можливості жінок та чоловіків, та представника праворадикальних поглядів. Це не був ефір для представлення двох позицій – усе звелося до образ моєї колеги. Це не баланс інформації, тут була зовсім інша мета, примітивна – зібрати реакцію аудиторії, «хайпанути», а не розібратися у темі.
Або стається якийсь конфлікт і тоді згадують про права людини. От у контексті ситуації зі Стерненком – там дуже сильний правозахисний порядок. І можна цю ситуацію висвітлювати як конфлікт, а можна це висвітлювати як системні порушення прав людини.
Ще важливий аспект – подача матеріалу. До прикладу, більшість провідних медіа уже вивчили термінологічний словничок, приміром, що коректно вживати людина з інвалідністю, роми, ЛГБТІК-люди. Але нерідко, вживаючи коректну термінологію, матеріал все ж є неякісним, бо залишається некоректна подача інформації. А це не менш важливо. Можна багато разів застосувати слово «ром», але сам текст міститиме мову ворожнечі щодо цієї соціальної групи.
У мене є приклад, як висвітлюючи трагедію в Лощинівці на Одещині, де сталося вбивство маленької дівчинки і в цьому звинуватили представника місцевої ромської громади, практично всі медіа вжили слово «ром», але водночас подача матеріалу була не завжди коректною. Так, використання мілітаристської лексики, висвітлення однієї позиції у цьому конфлікті, а в самих ромів «забули» спитати, посилення рівня агресії, коли не модерувалися коментарі під матеріалами тощо. Тож я б хотіла наголосити, що використання коректної термінології ще не означає коректну подачу матеріалу.
Є і гарні моменти: коли звернувшись до ЗМІ й вказавши їм на помилки, вони реагують і надалі не повторюють. Це гарна взаємодія.
«Найпопулярнішим способом дізнатись інформацію про права людини є перегляд телевізійних програм»
На вашу думку, фахової консультації потребують журналісти з досвідом у редакціях на місцях, чи викладачі в університетах, вузах з медіаосвітою? Чи студенти, які лише здобувають освіту?
З мого досвіду: фахових консультацій чи просто порад потребують усі. Адже ми всі постійно чомусь вчимося. До прикладу, до нашої Академії залучено не менше 70 викладів журналістських кафедр, ще більше беруть участь у наших навколоакадемічних заходах – у фестивалі «Праволюдяність: Mediafest», конкурсі студентських журналістських робіт, науково-практичних конференціях та вебінарах. Ми тісно спілкуємося і зі студентами напряму.
А ще ж до нас, у ZMINA, звертаються практикуючі журналісти по контакти, коментарі, рекомендації. Тож, якщо раніше ми стукалися до медіа з певною темою, що є на правозахисному порядку денному, то нині в цьому нема потреби – ЗМІ самі до нас звертаються по фахові коментарі та роз’яснення.
Очевидно, це кількасторонній процес, а не запит однієї громадської організації. Але для того, щоб цей запит був сформований, ми не мало працювали разом з іншими громадськими організаціями, це і хороші результати Євромайдану, коли запит на права людини вже сформований, а не відкладається, як «звичайна соціалка».
Згідно з даними третього загальнонаціонального дослідження «Що українці знають та думають про права людини», яке проводив Фонд «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва спільно з Центром прав людини ZMINA, медіа, зокрема телебачення, є одним із тих каналів поширення інформації про права людини для більшості українців. Так, найпопулярнішим способом дізнатись інформацію про права людини є перегляд телевізійних програм (55 %). Другим за популярністю став інтернет (38 %), а третім (35 %) – друзі, родичі та колеги. У школі або виші про права людини чули 18,7 % опитаних.
На формування уявлень стосовно прав людини найбільше впливають також медіа – 45,3 %.
Тож співпраця зі ЗМІ має бути потужною, якщо ми хочемо запроваджувати зміни у суспільстві. Сподіваюсь, що якраз через університетську освіту це ставатиметься швидше і ефективніше.
«Одна дисципліна нічого не дасть – питання у запроваджені ціннісного підходу прав людини у викладанні»
Тобто, ви вважаєте, що варто впроваджувати на постійній основі якісь спеціальні дисципліни з прав людини на факультетах журналістики?
Одна дисципліна нічого не дасть. На багатьох журналістських кафедрах є вже окремі дисципліни, курси тощо. Тут питання у запроваджені ціннісного підходу прав людини: не тільки обов’язкові дисципліни, а й підходах у викладанні, взаємодії з колегами та студентами, запрошенні правозахисників та активістів на спільні лекції, рекомендації стажуватися в громадських організаціях або в медіа, які постійно пишуть про права людини. Ось таке занурення й матиме результат.Тоді студенти отримають це щеплення прав людини.
Я багато спілкуюся зі студентами журналістських кафедр, читаю їхні роботи, що надсилають на наші журналістські конкурси, рецензую дипломні, даю коментарі для їхніх матеріалів. Вони ж прекрасні. Звісно, може бути плутанина в змістовому розкритті теми, але мене захоплює, які теми у сфері прав людини вони порушують. Це і проблема домашнього насильства, і питання рівності жінок і чоловіків, і представленість ЛГБТ-людей, і неприпустимість тортур та катування, питання приватності та непоширення конфіденційних даних… Мені і більшості з мого покоління, коли я сама навчалась в Інституті журналістики, навіть не спадало на думку обирати ці теми, та й у порядку денному їх не було.
Чи допускаєте ви появу філіалів Академії у інших містах, чи є така потреба? Можливо за сучасних обставин, ви запровадите якісь онлайн-курси чи лекції, які будуть доступні в мережі для усіх бажаючих?
Академія традиційно проходить у Києві, бо три організації, які причетні до її роботи, розташовані в столиці. Щоправда із пандемією і запровадженням карантинних обмежень ми всі перейшли на онлайн-навчання.
Ми не планували запроваджувати філіали нашої Академії в регіонах, але тих викладачів, з якими ми співпрацюємо, по-дружньому називаємо нашими «агентами змін». Всіх не перерахуєш, але якщо треба згадати кілька університетів, то, певно, це Запорізький національний університет, там надзвичайно велика кількість залучених викладачів, потужно «вистрілила» тема прав людини. Також і Харківський національний економічний університет імені Семена Кузнеця, Національний університет «Острозька академія» і справді багато інших.
«Зміни в нашому житті відбуватимуться швидше і якісніше, якщо кожен з нас розумітиме ціннісний вимір прав людини»
З вашого досвіду, в якій області України складніша ситуація у питані прав людини, хто потребує ретельніших консультацій і освіти?
Пригадую, як нас вразили результати нашого першого соціологічного дослідження «Що українці думають про права людини?» (2016), про яке я вже вище говорила. Серед спільних цінностей в усіх регіонах були свобода, безпека та справедливість. Водночас близько третини опитаних готові були поступитися частиною прав та свобод заради добробуту. Ще близько третини терпітимуть матеріальні труднощі, але не поступатимуться своїми правами. Інша третина не визначилась із відповіддю.
І найцікавіше, що частіше за інших готові терпіти матеріальні труднощі заради збереження громадянських прав були мешканці Донбасу (54,8%) та Східного регіону (42,4%). Як пояснювали експерти дослідження, такі цифри свідчать, що люди на Донбасі на власному досвіді відчули порушення прав людини. А коли вони переживають жахи війни, то усвідомлюють цінність прав людини та свобод. Для них цінність дотримання прав людини була вдвічі вища, ніж для західних регіонів, для мешканців якого було нормально дбати про свій добробут, бо їх зачепила війна менше, вони могли вільно пересуватися, не втрачали свій дім тощо. І складалося в якійсь мірі неправильне тлумачення, що Східний регіон більш має потребу в реалізації громадянських прав, ніж Західний. А все треба дивитися в контексті й глибше.
Ірино, якщо резюмувати: коректне висвітлення прав людини знаходиться більше в юридичній чи морально-етичній площині?
У цілісній площині. Бо дуже важко без цієї опори прав людини в юридичному полі, коли не можеш захистити себе від неправомірних дій держави, зокрема без якісної роботи суддів, виконавчої служби, правоохоронних органів тощо.
І водночас зміни в нашому житті відбуватимуться швидше і якісніше, якщо кожен з нас розумітиме ціннісний вимір прав людини. Що повага до гідності людини – це взагалі як дихати. Не треба чекати, щоб хтось прийшов і за мене щось вирішив, якщо я сам/сама можу бути відповідальний/а. Кожен обирає, яку частку відповідальності може взяти на себе – змінювати щось у своїй невеличкій громаді чи в житті цілої країни. І кожна зміна надзвичайно важлива! Пригадуєте одне з гасел Євромайдану: у кожній краплі сила океану.