Чому психічний розлад не означає постійні страждання, а участь у бойових діях не гарантія ПТСР — пояснює Маргарита Тулуп.
Правильно добирати слова, не ретравматизувати співрозмовника, коректно поводитися з дітьми та дорослими, які пережили травмувальні події — українським журналістам зараз потрібно мати широкий інструментарій, щоб фіксувати та розповідати історії сучасності. Низкою корисних рекомендацій на цю тему поділилася Маргарита Тулуп, координаторка з комунікацій проєкту «Психічне здоров’я для України», під час вебінару 15 липня. Захід відбувся в межах проєкту «Академія викладачів журналістики», який реалізовує Український інститут медіа та комунікації за підтримки DW Akademie.
Публікуємо нотатки з цього вебінару.
Якими термінами користуватися
Люди, які пережили травмувальні події (це не лише про війну, а й про інші речі, які не є нормою для людського життя, наприклад, ДТП, насильство в родині), схильні звинувачувати себе й роздумувати, що вони могли зробити інакше. Називати їх жертвами означає підживлювати ці думки. Натомість краще казати герою, що «ви пережили те чи інше», аби заакцентувати на тому, що це досвід, який залишився у минулому. І тепер людина перебуває на новій сторінці життя — відновленні.
Немає такого терміну як «психічні захворювання / хвороби». Психіка може розладжуватися та приходити до норми знову. У деяких випадках це не потребує лікування, зокрема медикаментозного. У кожного є життєві труднощі та тригери. Сьогодні трагічні події та новини можуть вибити з колії й людей без тривожного розладу. Тож термін «психічні розлади» більш доречний. Так ми підкреслюємо, що психіка — набагато більше, ніж медикаменти або речі, які можна підремонтувати. Це наше оточення, життєві звички та багато компонентів, які дозволяють нам триматися купи.
Людина має розлад, а не страждає від нього. Багато людей, у яких депресії або інші розлади, доволі добре почуваються в ремісії, проходять лікування й особливо не відчувають якихось наслідків свого розладу.
Спершу згадуємо людину, а потім її діагноз: він не повинен впливати на її сприйняття. Тому кажемо «людина з інвалідністю», а не «інвалід», «людина з розладом особистості», а не «психопат». Більше термінів можна побачити у гайді від проєкту «Психічне здоров’я для України».
Як говорити краще — психічне чи ментальне здоров’я? Частина «псих-» і «психо-» стигматизована. «Я не псих», — кажуть люди, які бояться звертатися за відповідною допомогою. Тож ми у проєкті вирішили говорити саме про психічне здоров’я і пояснювати, що це не страшно.
З іншого боку, у Всеукраїнській програмі про ментальне здоровʼя «Ти як?», створеній за ініціативи Олени Зеленської, визначили, що приставка «псих-» лякає людей, тому вирішили використовувати слово «ментальне». Особисто мені воно не подобається тим, що не дуже зрозуміло, про що йдеться, адже немає лікарів з ментального здоровʼя. Молодшим, особливо тим, хто знає англійську мову, слово буде зрозумілішим, а от для людей старшого віку воно може нічого не значити, їм зрозуміло, що є фізичне та психічне здоровʼя, які в комплексі формують здорову людину. Поки що немає конкретних рекомендацій, як казати правильно. Тут потрібно керуватися своїми вподобаннями.
Що варто памʼятати при висвітленні теми психічного здоровʼя
Під час пандемії мені траплялися фрази на кшталт «люди компульсивно миють руки». Або часом чую «я впала в депресію від цієї новини». Журналістам не варто використовувати клінічні терміни та діагнози у такому контексті. Допустимо говорити, що в людини певний розлад лише тоді, якщо цей діагноз встановив лікар.
Обережно висвітлюйте тему суїцидальної поведінки та фактів суїциду. Журналіст не має права деталізувати обставини суїциду, зокрема й спосіб його вчинення, та оприлюднювати фото з місця події, навіть заблюрені. Є поняття copycat suicide (у нас воно відоме як ефект Вертера — ред.): новина з детальною хронологією подій, які привели людину до суїциду, може підштовхнути читача вчинити так само. Також у жодному разі не можна публікувати посмертних записок. Не намагайтеся зрозуміти, чому людина вчинила суїцид — варто говорити про те, що має робити суспільство, щоб уникнути таких випадків.
Підкреслюйте відмінності між розладами та емоційними станами й не підміняйте одне іншим. Поганий настрій людини ще не свідчить про те, що в неї депресія. Як і висока активність не означає, що в людини розлад дефіциту уваги й гіперактивності. Медіа не мають сприяти тому, щоб люди самі собі ставили діагнози.
Не повʼязуйте психічні розлади з поведінкою та вчинками людини. Ми ніколи не знаємо, що керує людиною. Якщо людина, наприклад, вчинила самогубство, це не означає, що у неї були психічні розлади.
Проблема розуміння ПТСР
Якщо людина бере участь в бойових діях, це означає лише те, що вона набуває досвіду участі в травмувальних подіях. Але це не гарантія того, що в людини сформується психічний розлад, як зараз часто вважають.
Те, що людина має ПТСР, означає, що цей розлад встановив лікар, в Україні це може робити лише психіатр.
Популярна думка, що після війни у всіх буде ПТСР чи ми будемо обовʼязково хворі. Проте це небезпечна риторика. Насправді психіка людини набагато сильніша, ніж нам здається. Ми доволі витривалі люди. Є поняття психотравматичного зростання — коли люди, переживаючи травмувальні події, перетворюють слабкості на свою силу.
Як працювати з дорослими, що пережили травмувальну подію
У наших університетах вчать, що інтереси суспільства мають бути для журналіста на першому місці. Через цю установку медійники часто не в змозі піклуватися насамперед про своє психічне здоров’я. Наприклад, журналіст, якому довелося покинути свій дім через війну, береться робити матеріали про переселенців, бо переконаний, що його досвід допоможе йому краще зрозуміти героїв. Або ж він вважає, що робота над таким матеріалом дозволить йому впоратися зі своєю ситуацією. Однак насправді може стати гірше. Тому я завжди кажу журналістам зважити свої сили. Якщо розумієте, що не впораєтеся з певною темою емоційно, краще відмовитися від неї й сказати про це редактору.
Дуже часто травма не дає людині роззирнутися довкола: їй здається, ніби вона в тунелі, де все погано і краще вже не буде. Люди не завжди можуть відновити хронологію подій, однак добре пам’ятають, що вони відчували під час травмувальної події. Запитувати про пережиті відчуття небезпечно, це може призвести до ретравматизації героя. Але це не означає, що з людьми взагалі не можна говорити про те, що сталося. Навпаки, багато хто насправді хоче цього. І журналіст у цьому разі має зрозуміти, чи людина емоційна стабілізована для інтервʼю. Я не раджу говорити з людьми, які щойно пережили травмувальну подію. Зазвичай психотерапевти рекомендують робити глибокі історії про реабілітацію, життя в окупації щонайменше через пів року після події. І найкраще записувати розмову з людиною, яка мала досвід спілкування з психологом / психотерапевтом.
Через травму людина відчуває втрату контролю над ситуацією і своїм життям. Якщо людина, наприклад, була в російському полоні і її змушували говорити для російських медіа, прохання про інтервʼю вона може сприймати як вимогу. Журналіст має нагадувати людині, що у неї є право вибору. Я, наприклад, часто пропоную обрати місце, час, узяти когось з собою. На початку інтервʼю запитую, чи є теми, які б людина не хотіла б обговорювати, та окреслюю час розмови.
Люди, які пережили травмувальну подію, можуть погоджуватися на інтервʼю з різних особистих причин: хтось жадає справедливого покарання для злочинців, комусь хочеться, щоб памʼятали про загиблого чоловіка. Інколи люди дають інформацію, яка потенційно може їм нашкодити. Наприклад, жінка, яка пережила сексуальне насильство, не просить приховати обличчя або не проти оприлюднення її прізвища. І журналіст має замість героя подумати, чи це безпечно. Зважити, чи можна назвати імена людей, які сиділи поруч в одній камері в полоні або досі перебувають в окупації.
Якщо не впевнені, чи ваше запитання є коректним, спитайте про це, зауважте, що не хочете нашкодити запитанням. Коректна рефлексія — це про ситуацію, коли людина говорить важкі речі, а нам хочеться її втішити. Але часто говоримо непотрібні речі. «Я вас розумію» — однозначне табу. Кажіть те, що ви відчуваєте щодо почутого. Я, наприклад, можу казати: «Мені дуже боляче слухати вашу історію. Хочу якось вас втішити, але не розумію, що можу зробити». Коли ви кажете про свої відчуття, людина розуміє, що ці події не є нормою й що в неї є підтримка. Емоційно реагувати на розповідь, наприклад, пустити сльозу — теж нормально, та в будь-якому разі журналіст не має бути в гіршому емоційному стані, ніж його співрозмовник. А от давати оцінку тому, що відбувається, як-от «ця війна забирає в нас найкращих», «швидше б це все закінчилося», «ви пережили щось жахливе», — точно не треба.
Інколи людина, розповідаючи свою історію, не може зупинитися: вона вже почала розказувати про родину, як було раніше, показувати фотографії. А ти не розумієш, як це зупинити. Мені допомагає говорити не тільки про травму, а й про те, як жила людина раніше, хобі, улюблені речі. По-перше, це дозволяє краще описати героя та зробити більш фактурний матеріал. По-друге, виводить людину зі стану, коли вона під час розмови думає лише про травму. Особливо це спрацьовує наприкінці, коли запитуєш в людини, де вона зараз живе, чим займається, що залишилося з хобі, будь-що, що може її заземлити й показати, що це вже в минулому.
Людина, яка пережила травмувальну подію, може виснажувати себе питаннями «чому». Вона не має на них відповіді, і якщо ми поставимо ці запитання, краще не стане. Важливіше дізнатися, як людина з цим впоралася: що їй допомагає, що давало сил триматися (особливо це стосується людей, які були в полоні). Такі запитання виводять людину з замкнутого кола нескінченної травми.
Коли емоція сильніша за людину, їй може бути так боляче, що вона не знає, з якого боку підступитися до розповіді. Інколи спрацьовує прийом запитати не про конкретно її досвід, а про абстрактну спільноту. Наприклад, у військового, що був у полоні, запитати: «Як ви думаєте, що допомагає військовим адаптуватися до цивільного життя після полону?». Людина відповідає з точки зору свого досвіду, але в неї не складається враження, ніби запитують саме про її досвід.
Не обіцяйте нічого. Особливо складно, коли журналіст є єдиним звʼязком зі світом. Наприклад, на території, яка була довгий час окупованою, люди починають просити зателефонувати родичам, передати інформацію. Ніколи не кажу, що це зроблю, радше сформулюю «не можу пообіцяти, але якщо вийде, то зроблю», щоб у людини не було очікування.
Як працювати з дітьми
- Говорити з дитиною тільки тоді, коли вона має унікальну інформацію. Якщо є можливість розпитати дорослого про ситуацію, краще звернутися до нього.
- Отримайте дозвіл на розмову не лише у законного представника, а й у самої дитини. Потрібно доступно пояснити їй, хто ви, що робить журналіст, запитати, чи хоче сама дитина говорити. Вона має розуміти, що це можуть побачити її знайомі, однокласники. Якщо хочете показати малюнки дитини, спитайте у неї дозвіл на це. Представте всю команду, покажіть обладнання, попередьте про звуки, яке воно може видавати, поясніть, як працює диктофон. Це потрібно, аби дитина переконалася, що ці речі безпечні.
- Говоріть на рівні очей.
- Підлаштовуйтеся під дитину. Дайте їй гратися, стрибати, не примушуйте сидіти рівно чи не рухатися.
Допомога
Наприкінці інтерв’ю можна запитати у людини, чи зверталася вона за професійною допомогою. Якщо ні, ви можете поділитися з нею контактами гарячих ліній. Частина з них зібрана на сайті проєкту «Психічне здоров’я для України».
Також редакція JTA радить прочитати матеріали, дотичні до цієї теми: