Починаючи роботу в практичній журналістиці, важливо не погоджуватись на першу-ліпшу пропозицію і ретельно дослідити репутацію потенційного роботодавця.
Перша робота в медіа — це важливе й відповідальне рішення. Від неї залежить вектор майбутнього руху в професії і як сформуються практичні вміння і навички молодої людини, яку до того готували переважно теоретично. Проте ухвалюють це рішення часто поспіхом, наосліп, погоджуючись на першу-ліпшу пропозицію. І згодом нерідко шкодують про свій вибір. Ось кілька підказок, як можна спробувати уникнути помилки.
Найгірше, що може трапитись на старті, — це вляпатись у компанію з поганою репутацією й замазати об неї свою власну, яка щойно почала формуватися. Відмитись від такої співпраці нелегко, і в майбутньому «помилки молодості» можуть вилізти назовні й нашкодити вам у вирішальний момент.
На жаль, довідника, в якому можна піддивитись репутацію того чи іншого видання, телеканалу чи радіостанції, не існує. Репутація у сфері медіа — річ погано вимірювана. Зазвичай під репутацією мають на увазі більш-менш усталену думку про людину чи організацію, яка панує в суспільстві чи певній спільноті. А втім, українська медіаспільнота надто строката й розпорошена, щоб мати спільну думку про будь-що. Тут ми можемо обговорювати хіба що компетентні судження про людину чи організацію, з якими погоджується значна частина медійників.
Один із безсумнівних прикладів — так звані «канали Медведчука». Це медіагрупа, створена у 2018—2019 роках для обслуговування політичних потреб проросійської партії «Опозиційна платформа — За життя» і, як стало зрозуміло згодом, підготовки українського суспільства до російського вторгнення. Те, що ці медіа працювали в унісон із кремлівською пропагандою, поширювали російську брехню і просували персонажів, пов’язаних із Росією, доведено численними дослідженнями українських громадських організацій і аналітичних центрів. На початку 2021 року щодо формального власника цих каналів Тараса Козака запровадили санкції; медіагрупа видозмінилася, перейшла в інтернет і працювала ще рік із тим самим порядком денним. Мовлення каналів Медведчука повторно обмежували, і зрештою, невдовзі після початку повномасштабного вторгнення, держава конфіскувала їхнє майно «для військових потреб». І якщо до 24 лютого 2022 року в каналів Медведчука були захисники й серед журналістських асоціацій, і серед політиків, і навіть серед колег з інших медіа, то опісля всім усе стало очевидно.
Канали Медведчука охоче брали на роботу студентів, молодих людей зовсім без досвіду, початківців із регіонів. Для таких кандидатів добре оплачувана робота в столичному медіа була мрією, і вони хапалися за нагоду, не обміркувавши ситуацію й не знаючи нічого про роботодавця. Далі їм давали відповідальні й цікаві завдання, в яких могло й не бути видимих елементів пропаганди чи дезінформації (найтоксичніші функції брали на себе пропагандисти зі стажем). Робота затягувала, й непомітно для себе юнаки і юнки ставали коліщатками пропагандистської машини.
Зараз сотні молодих людей, які працювали на каналах Медведчука не на перших ролях, як правило, приховують цю сторінку своєї біографії. Це подвійна втрата: вони не навчились працювати якісно і за стандартами, а також, змарнувавши час, не додали важливий рядок до резюме.
Проросійських медіа в Україні більше немає — принаймні, явних, — але залишаються залежні, токсичні, маніпулятивні, «сайти-сміттярки», телеграм- чи ютуб-канали, які зловживають увагою аудиторії, поширюють чорний піар чи дезінформацію. Важливо не втрапити на їхній гачок. Як?
Проґуґліть роботодавця. І не тільки назву медіа — вона могла змінитись за останні роки чи місяці — а й прізвище керівника, головного редактора чи людини, яка опублікувала вакансію чи робить вам пропозицію роботи. На що треба звертати увагу:
- згадки в негативному контексті у рішеннях Комісії з журналістської етики, Незалежної медійної ради й ініціативи «Медіачек». Якщо ви бачите, що ваш потенційний роботодавець не раз грубо порушував професійну етику, це явний червоний прапорець.
- погані результати моніторингів «Детектора медіа», Інституту масової інформації, Інституту демократії імені Пилипа Орлика та інших аналітичних інституцій. Щоправда, тут важливо зважати на дату: деякі медіа під тиском власників і політичних патронів масово порушували стандарти в минулі роки під час виборчих кампаній, а потім виправилися. Немає гарантії, що вони не візьмуться за старе, коли в Україні знову будуть вибори, але тут принаймні можна ризикнути.
- членство у «білих списках», зокрема на Мапі рекомендованих медіа і в Білому списку Інституту масової інформації. Якщо вашого потенційного медіароботодавця там немає, можна прямо запитати під час співбесіди, чому так сталося. Будь-яка відповідь у стилі «не знаю жодних списків» або «а судді хто?» — червоний прапорець, який свідчить про те, що ваш співрозмовник ставить себе вище за визнані демократичні стандарти професії.
- явні зв’язки з політиками, органами влади, фінансовими групами, які мають погане реноме. У час війни власники і їхні політичні союзники не надто інтенсивно експлуатують можливості медіа, але якщо раніше видання було рекордсменом із відмивання іміджу чи поширення прихованої реклами, є підстави побоюватися, що редакція повернеться до цієї практики в майбутньому.
Поговоріть із людьми, які працюють чи працювали в медіа, куди вас запрошують. Це не обов’язково мають бути знайомі люди — можна познайомитись і прямо пояснити, що ви хочете дізнатись. Щоправда, робити остаточний висновок із негативного відгуку про роботодавця не варто: він може бути надто суб’єктивним. Але тривожний дзвоник тут може пролунати.
Поцікавтесь редполітикою. Під час знайомства з роботодавцем і співбесіди зверніть увагу на редакційні стандарти: чи є вони взагалі, якщо є, то які — формальні чи прикладні? Звісно, ніхто не заважає медіа оголосити себе «найоб’єктивнішим», а на практиці просто обслуговувати місцевого князька чи займатися клікбейтом. Але навіть із того, яким тоном і з яким виразом обличчя ваш співрозмовник відповідає на питання про стандарти й цінності, ви можете зробити висновки про його чистоплотність. Це також важливо й тому, що якщо в майбутньому ситуація зміниться, і вам почнуть пропонувати завдання, несумісні з професійною етикою, ви зможете послатися на редакційну політику, а не лише на власне небажання робити брудну роботу.
Почніть зі стажування. Якщо ваше фінансове становище дозволяє вам місяць-другий працювати без зарплатні, запропонуйте роботодавцю такий варіант «випробувального терміну», який ні до чого вас не зобов’язує. За цей час прихована токсичність вилізе назовні, і тоді ви спокійно попрощаєтесь, втративши мінімум часу. До того ж за час стажування ви можете побачити інші (кращі) варіанти працевлаштування.
Крім дотримання стандартів і етичних норм, є дві важливі речі, на які слід звернути увагу під час стажування. По-перше, чи чують ваші думки, ідеї, ініціативи й пропозиції, і чи дають їх втілити — або навпаки, заохочують не рипатись із місця і робити тільки те, що вам доручили. По-друге, чи не намагаються керівники й колеги навалити на вас усю нецікаву й некваліфіковану роботу. І перше, і друге — небезпечні симптоми.
З іншого боку, не плекайте завищених очікувань щодо завжди творчої, динамічної й цікавої роботи в редакції медіа. Журналістика значною мірою складається з рутинної, малопомітної, зі дня на день повторюваної праці. Коли ви навчитеся виконувати її ідеально, вам відкриється шлях до більш креативних і яскравих горизонтів професії, але й там доведеться читати, досліджувати, нотувати, розшифровувати й робити багато іншого «нудного».
Краще все поступово. У мультсеріалі про покемонів спритний малий Пікачу перемагає набагато потужнішого за нього Райчу. Річ у тім, що здоровань надто швидко еволюціонував і не встиг у процесі розвитку засвоїти навички, які були в малюка. Це історія моєї першої роботи в медіа: я написав кільканадцять статей на фрилансі, справив враження на потенційного роботодавця і «еволюціонував» відразу на посаду керівника редакції. А тоді виявив, що не вмію базових речей у журналістиці, і мусив учитися, зокрема у своїх підлеглих. Це було доволі дискомфортно: на мене дивились як на людину, яка повинна знати все, а я тихцем підглядав, як це — брати коментар.
Аби бути редактором, керувати журналістською командою, формувати порядок денний для медіа, потрібен досвід, знання, рольові моделі, розуміння, як усе це працює. Найкраще здобувати це все поступово, починаючи з рядової посади. Якщо вам пропонують перестрибнути цю стадію й відразу почати з керівної чи відповідальної посади, переконайтесь, що вам дадуть людей, які вас вчитимуть, і час, щоб спокійно навчитися.
Відомий принцип fake it till you make it — вдавай, поки не почне виходити, — в медіа може і спрацювати (особливо коли вас ніхто не контролює), але результат піде на шкоду і команді, в якій ви працюєте, і вам. Адже вдавані досвід і вміння опускають планку вимог до якості роботи — і вашої, й інших людей. На жаль, це поширена ситуація в медіапроєктах, заснованих ініціативними, але недосвідченими початківцями: вони вміють красиво комунікувати в інстаграмі й надихати однодумців ідеями, але якість їхнього контенту провисає. Тож не поспішайте бути абияким головредом у двадцять: краще залучіть фахову людину й переймайте її досвід, аби стати класним головредом ближче до тридцяти.
Відкиньте думку, що ви нікому не потрібні. Авжеж, більшість вакансій вимагають досвіду роботи, якого у вас поки що з об’єктивних причин немає. Однак розумні, дисципліновані й працьовиті початківці також потрібні якщо не всім, то багатьом. І якщо потенційний роботодавець переконує вас погодитись на не надто вигідні для вас умови роботи, маніпулюючи аргументом «тобі ніде не запропонують кращого», це знак, що робота вам не підходить.
Цікавтеся своєю професією. Читайте галузеві видання і книжки про медіа і комунікації, дивіться документальні фільми й серіали, відвідуйте медійні конференції, ставте запитання досвідченим медійникам, організовуйте у студентському середовищі дискусії й дебати, обмінюйтесь інформацією про медіа, зокрема й як потенційних роботодавців. Якщо побували на практиці — зберіться, розкажіть одне одному, як це було і які враження залишив цей досвід. Зав’язуйте професійні контакти із досвідченими колегами, нагадуйте їм про себе, аби вони згадували саме вас, коли потрібна «нова зміна».
Мені завжди ставало так прикро, коли на питання «які українські медіа ви читаєте?» і «хто є вашим авторитетом у журналістській професії?» студенти чи молоді журналісти або розгублено озирались, намагаючись згадати бодай якісь назви й імена, або повторювали завчені кілька прізвищ і нереалістичних назв. Чесніше вже сказати: «Ніякі не читаю, нікого не знаю, але хочу читати й знати. Порадьте, розкажіть, складіть мені списочок, будь ласка».
Зрозуміло, що поколінню тіктока, телеграм-каналів і ґеймерських стрімів важко цікавитись «Дзеркалом тижня» чи «Українською правдою». Зрештою, під впливом цього покоління й сама журналістика змінюється. Але змінити її на краще і стати в ній помітною величиною неможливо, якщо існувати в ізоляції, не цікавлячись середовищем і не переймаючи чужий досвід.
І, до речі, в людини, яка читає галузеві сайти й буває на конференціях, п’ять років тому не було б шансів «випадково» опинитись на каналах Медведчука: вона точно знала б їхні назви й чула б про їхній зв’язок із проросійською дезінформацією і пропагандою. Включеність у контекст професійного цеху — не стовідсоткова, але надійна гарантія захисту від токсичних епізодів у вашій фаховій біографії. Тож сміливо рухайтеся вперед, але тримайте радари ввімкненими.
Зображення: bruce mars / Unsplash
Також читайте:
Як правильно мотивувати студента-журналіста, який шукає свою тему і редакцію
«Цвях цього апофеозу». Роздуми лагідної редакторки про перемоги й помилки практикантів