Чого студент-журналіст не має очікувати від роботи в редакції та наскільки важливо прищеплювати йому любов до журналістики — розмірковує шефредактор медіа «КиївВлада» та викладач Навчально-наукового інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка Ігор Дармостук.
Я улаштувався кореспондентом в інформаційну агенцію, щойно закінчив перший курс Інституту журналістики КНУ ім. Т. Шевченка. Тоді вісімнадцятирічному мені дуже хотілося писати про музику, однак невблаганний редактор поставив мене на новини столиці. І от вже чверть століття Київ та Київщина є моєю головною журналістською темою, а музику я просто люблю і навіть можу себе вважати диванним експертом у деяких напрямках.
Перші кроки новинаря далися нелегко: все ж я хотів висвітлювати музику і полюбляв писати розлого, а телеграфний стиль викладу катував моє творче єство. Порозумітися із жанром і осягнути складну машинерію нашої професії допоміг старий мудрий редактор в агенції. Його слова я нині часто переповідаю студентам: «Щойно зрозумієш, що журналістику не можна любити частинами, — стане легше. Затям, професію треба любити всю і цілком: з усіма жанрами, дзвінками, пресухами, біганиною, розшифровками… Так, може бути жанр або процес, який тебе до нестями дратує, але коли саме ти зробиш ексклюзив чи резонанс, то хіба зважатимеш, що написав свій текст у нелюбому жанрі, хіба переживатимеш, що стільки часу витратив на біганину, запити та продзвони? Люби професію і навчися бути досконалим у кожному її процесі. Однаково рано чи пізно редактор залишить за тобою саме той жанр, в якому ти майстер».
Знаю, що такий підхід достатньо контраверсійний, а критиків у тези «журналіст має вміти все» багато. Проте я переконаний: секрет професійного успіху саме у щирій любові, відповідно завдання викладача — закохати в журналістику свого студента.
Далі легше — студент має знайти свою редакцію, редактора і пірнути у процес. Але:
- Студент боїться, що редакція, до якої він прагне, не зацікавлена у його послугах.
- Студент сумнівається, чи його компетенцій вистачить для роботи в редакції, а його тема цікава редакції.
- Студент сприймає виробничу практику як відбувайлівку, редакція своєю чергою ставиться до його практики так само
Подолати ці складнощі також може допомогти викладач. Наприклад, я раджу студентам якнайраніше визначити, яка редакція їм до вподоби. Потім слід активно споживати її контент, вжитися в нього, відчути на кінчиках пальців… Привчити себе розрізняти стильові особливості й напівтони редакційних текстів і окремих журналістів і, звичайно, спробувати наслідувати під керівництвом викладача.
Своїм першокурсникам я навіть придумав відповідну вправу. Коли ми вчимо класичну новину, то пробуємо писати її одразу на подобу кількох провідних агенцій. Одну й ту саму. Після копіювання стилю студент має аргументовано пояснити викладачеві та колегам, чим той чи інший стиль викладу йому подобається, а інший ні.
Ця проста вправа розв’язує одразу два питання: по-перше, викладач цілеспрямовано змушує студента розбиратися в особливостях подачі інформації, по-друге, студент вчиться розуміти, що власне йому в тому чи іншому стилі подобається. До того ж якась новина обов’язково виходить у студента краще. За неї його/її хвалять, ставлять гарний бал і «нудне» написання новини таки увінчується успіхом.
Далі ми активно досліджуємо у різних медіа улюблену тему студента: дивимося кути, розглядаємо стилі, порівнюємо, аргументуємо, наслідуємо. Я прагну, аби студент якомога раніше почав замислюватися над тим, де і чим він хоче займатися. Буває, студент розчаровується у темі під час дослідження. Тоді шукаємо іншу. Але зазвичай замість розчарування студент відчуває зневіру: мовляв, про це так багато людей класно розповідає, що я можу сказати ще… У такому разі викладачеві потрібно бути суперуважним, адже його завдання — розвіяти зневіру і направити студента, куди йому насправді потрібно. Найдієвіший спосіб — знайти немейнстримний тематичний аспект. Наприклад, студент любить фігурне катання, але боїться, що не зможе сказати нове слово у цій царині. Ок. Не впадаємо у відчай. Нехай студент подивиться на улюблений спорт під іншим кутом, наприклад, як на індустрію: скільки заробляють на змаганнях, які особливості спонсорування спортсменів, які бренди ковзанів між собою конкурують, хто і скільки заробляє на машинах зі шліфування криги… Змушуйте його знаходити ті аспекти теми, які мало висвітлені.
Так ми підходимо до усвідомлення важливої тези: успіху в темі досягають ті, хто є суперекспертним. Мотивувати студента прокачувати експертність в обраній темі, як на мене, один із головних обов’язків викладача.
Хоча викладач може багато вправлятися зі студентами у жанрах, справжня робота буде лише в редакції. Тому треба вимикати ревнощі й орієнтувати студентів на прикладну редакційну роботу. Якщо студент сказав викладачеві, що хоче в редакцію «N», той має допомогти йому туди потрапити. Ситуація, коли у студентів практика, а викладачеві від них треба лишень заповнені від руки щоденники, — контрпродуктивна, шкідлива і негарна.
Готуйте студентів до практики. Співпрацюйте зі студпарламентами, атакуйте деканати та ректорати, створюйте ради працедавців при своїх факультетах, кафедрах і студрадах, організовуйте із редакціями зустрічі, під час яких обов’язково порушуйте питання про практику, і врешті самі говоріть із медіа про те, чого вони хочуть від вас.
А з іншого боку, будьте чесними зі студентами: попереджайте їх, що потрапляння в бажану редакцію не означає, що їм відразу дадуть займатися бажаними темами. Знову говоріть про любов до професії, наголошуйте на тому, що бажання вчитися у колег із редакції має превалювати над іншими під час практики. Нагадуйте студентові про його сильні сторони та мотивуйте його до дії. А головне — своїм прикладом показуйте, наскільки омріяна студентом професія крута.
За свою журналістську практику я підготував обмаль текстів про музику. Щобільше, усіх їх я написав у юності. Перший мій редактор, якого я згадував на початку цього тексту, відправив мене на музичний фестиваль в «Артек» в українському Криму вже через два місяці моєї роботи в агенції. Захід проходив під патронатом тодішньої першої леді Людмили Кучми. У мене було два завдання: взяти ексклюзивний коментар у пані патронеси та підготувати репортаж з самого дійства. З обома впорався. Мої наступні редактори також давали мені змогу висвітлювати улюблені теми, але й немилосердно завантажували профільними. Зрештою, профільні теми стали улюбленими, а теза про любов до журналістики укорінилася в голові.
Я часто переповідаю цю історію своїм студентам і кажу, що аби збудувати кар’єру, треба лише щиро хотіти це зробити. Але це щире бажання передбачає важку працю. Так, у ході роботи, особливо на початку, інколи буде складно, та хіба не призначення викладачів й наставників — вчасно підставити плече?