Світлана Максимець понад 10 років має справу з практикантами. Раніше співпрацювала з ними як випускова редакторка у великій редакції, що опікувалася кількома суспільно-політичними виданнями. Зараз бере студентів у власне онлайн-видання про Київ «Вікенд».
На запрошення Journalism Teachers’ Academy Світлана проаналізувала свій досвід співпраці з практикантами та описала, як університети можуть полегшити життя і студентам, і редакторам.
Старанні запам’ятовуються надовго
Практиканти, з якими я працювала у великій редакції, зазвичай орієнтувалися в порядку денному. Вони могли відразу чи після роздумів запропонувати тему актуального матеріалу. Або зголошувалися оформити складну тему у зрозумілу інфографіку.
Хоча траплялися й кумедні історії. Одна студентка запевняла, що може писати про що завгодно: про адронний колайдер, зіркові плітки, модні тренди, економіку та політику. Цей дивний набір викликав у нас певні сумніви. І скоро вони підтвердилися. У той день в сусідньому будинку відкривався продуктовий маркет. Ми запропонували багатогранній авторці зазирнути на відкриття і написати замітку для розділу «Місто».
Дівчина з текстом не забарилася. Заледве мій колега, дуже інтелігентний та стриманий, прочитав ту замітку, як перемінився в лиці. І запитав:
— Вам як казати? Красиво чи правдиво?
Дівчина впевнено відповіла, що готова до правди. «Ну і маячню Ви написали!» — випалив редактор. У тексті йшлося про «усміхнених людей в зелених манішках» (персонал мережі), щасливих пенсіонерок на касі та «музику в жанрі української музики», яка звучала з колонок біля входу.
Одна практикантка ледве не краще за нас пам’ятала важливі статті, блискуче орієнтувалася в темах, які висвітлює видання. Вона не лише пройшла практику, а й писала курсову, спираючись на отриманий у нашій редакції досвід. Це сталося майже десять років тому, але згадується досі. І вона ж запам’яталася першим текстом, написаним напрочуд пафосним стилем газетної передовиці. Наприкінці там звучала видатна фраза — «Цвяхом цього апофеозу стала така подія».
Між бажанням навчити та прагматичністю
У 2017-му ми з двома колегами пішли з великої редакції, щоб робити власний проєкт — «Вікенд». Коли до нас вперше звернулися з питанням про можливу практику, відчуття були змішані. З одного боку, тішило, що хтось знає про видання й хоче спробувати сили саме в нас. З іншого, прагматичність бурчала: «Навіщо нам це треба?»
Коли ти редакторка маленького незалежного медіа, то вчишся прискіпливо оцінювати можливості й ресурси. У великому виданні можна дозволити собі виділяти час на практикантів, бо є кому підстрахувати. У незалежній редакції ти і є своя головна страховка.
Щодо практики студенти зазвичай звертаються на редакційну пошту. Хтось доволі розгорнуто викладає свої очікування. А дехто пише всім редакціям, сподіваючись хоч десь достукатися, і це помітно за тоном листів.
Не знаю, як інші редактори, а я не дуже люблю таких претендентів. І зізнаюся: не завжди відповідаю на подібні послання. Інша річ — персоналізовані листи. Коли людина пише «я читала Вікенд і хотіла б проходити практику саме у вас», вона гарантовано отримає відповідь.
Нещодавно до нас звернулася студентка: «Зможу написати статтю про насилля, впевненість у собі, війну та оптики Києва, будь-яку тему зможу опрацювати». Водночас вона запевняла, що ознайомилася з нашим медіа.
Як виявилося, дівчина дотягла з практикою до останнього й тепер у відчаї, адже має сьогодні-завтра подати на кафедру відповідний лист від редакції. Я не здивувалася цій поведінці: студенти роблять так постійно. От якби людина написала за місяць до практики — це б мене приголомшило.
Далі я мусила витратити півтори години на листування й заповнення папірців про практику. Моє роздратування на студентку та її викладачів зростало. Нарешті я вписала останню правку, вшосте відсканувала заповнений бланк і відправила майбутній практикантці.
Дівчина подякувала, перепросила за університетську бюрократію та запропонувала зустрітися наступного тижня, щоб почати працювати над статтею. Адже за умовами практики вона має лише два тижні на те, щоб створити для «Вікенду» матеріал на 10 тисяч знаків. Чи треба казати, що перший тиждень минув, а на зв’язок з нами практикантка так і не виходила?
На щастя, таке трапляється не завжди. З іншими практикантами ми працювали з користю для обох сторін. Ми допомогли їм з вибором теми, підказали, як зібрати інформацію, де шукати спікерів та як оформити готовий матеріал. Вони натомість створили для нас цікаві статті, які гарно читалися.
Моя суб’єктивна статистика: я відповідаю на два з трьох листів про можливу практику. Вірю далі в дива, тому майже завжди погоджуюся брати практикантів. З тих, хто оформлюється, справді приходить щось робити приблизно половина.
Але часто те, що вони хочуть і можуть робити, не відповідає очікуванням. Останнім часом тексти практикантів все більше нагадують за стилістикою пости в інстаграмі. І повірте, я кажу це не тому, що зануда. До того ж текстам не вистачає фактажу й логіки. От скажімо, авторка намагається розмірковувати про впевненість. Радить прокачувати цю рису, спираючись на приклад Мерилін Монро. Але ж зірка мала купу проблем із самооцінкою та впевненістю, чим і занапастила своє життя!
Рідко хто зі стажерів готовий працювати з редакторськими правками, прислуховуватися до побажань, як поліпшити текст. На їхню лінь відповідаю власною: мені простіше самій виправити та покращити матеріал, ніж витрачати час і сили на обговорення правок.
Я лагідна редакторка й створюю якнайсприятливіший режим співпраці для тих, хто в ній справді зацікавлений. Не змушу писати про адронний колайдер, зіркові плітки чи відкриття супермаркету. Навпаки — поцікавлюся, які теми близькі практикантам, і запропоную попрацювати саме над ними. Так колись практикантки написали для нас експлейнери, як влаштовані посткросинг і буккросинг. А ще — зробили цікавезні гайди столичними університетами. Приємне враження справили студентки з «Києво-Могилянської академії» та Національного авіаційного університету.
З деким із колишніх практикантів приятелюємо досі. З радістю спостерігаю, в яких крутих медіаспеціалістів вони виросли. Згадують практику у нас із усмішкою та вдячністю. Ті, хто зрозумів, що журналістика — не їхнє, іноді пишуть, що не мають образ і знайшли себе в чомусь іншому.
Складно відповісти, чому так трапляється. Думаю, насамперед річ не в університеті та викладачеві, а у самій людині. Або вона відповідальна й мотивована вчитися та працювати на результат. Або для неї найважливіше дістати папірець від редакції та вчасно подати його до деканату.
Як зробити співпрацю між редакціями та університетами більш комфортною
Я все-таки оптимістка, тож мрію про нормальну співпрацю з якимсь університетом. Ось мої побажання до гіпотетичного партнерства:
- Мінімізація бюрократії. Колись ми працювали зі студентом, який навчався в Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого на відеооператора. Хлопець робив нам багато фотозйомок, створив кілька успішних відео. Однак ми не змогли оформити його роботу як практику, оскільки в університеті вимагали, щоб папірці обов’язково видала велика серйозна контора, а не якийсь там ФОП Максимець.
- Завчасні домовленості. Було б непогано ще на початку навчального семестру повідомити групі: «У нас є зв’язки з такими-то редакціями. Там готові брати вас на практику. Приглядайтеся потроху до видань, думайте над темами, які хотіли б опрацювати». Хіба це важко для кафедри? А мені зручніше було б взяти студента, який хоч трохи розуміє, що до чого.
- Гнучкість і готовність йти назустріч. Чому, наприклад, університет вимагає як результат практики матеріал на 10 тисяч знаків? Може, ми з практикантами з’ясуємо, що їм краще даються відео? Чи стажер створить шикарну серію коротких заміток? Розкриє тему в картинках або запише подкаст? Якщо мета практики — це гарний результат, а не галочка в папірцях, то дайте більше свободи й практиканту, й редакції.