Початковою метою дискусії була побудова зв’язку між минулим та майбутнім української журналістики.
23 серпня Український інститут медіа та комунікації спільно з Могилянською школою журналістики та Києво-Могилянською бізнес-школою провели професійну дискусію на тему «Українська журналістика: від “свободи від” до “свободи для”». До неї долучилися люди, які фактично стояли біля витоків незалежної української журналістики в 1990-х: Ольга Мусафірова, Олександр Ткаченко, Микола Вересень, Олександр Харченко, Микола Княжицький, Єфрем Лукацький. Модерували розмову виконавча директорка УІМК Діана Дуцик та професорка Western University (Канада) Марта Дичок.
Запис заходу можна переглянути на YouTube-каналі УІМК, а тут пропонуємо почитати конспект, куди ми занотували все найважливіше з дискусії.
Як приходили в професію
Олександра Харченка, колишнього гендиректора Укрінформу, а нині — головного продюсера журналу «Країна» та онлайн-видання Gazeta.ua, прийти в журналістику надихнув приклад харизматичного родича: «Мій дядько Іван був журналістом. Я бачив, наскільки він крутий, впливовий, як подобається жінкам. Він керував відділом фейлетонів у газеті. А після університету [в 1983 році] я потрапив до “Молодої гвардії” — молодіжної комсомольської газети та осередку драйву. Потім [з 1990-го до 1993-го] був журнал “Ранок”, де зібрались феноменальні люди».
«Колись я їздив з батьком до Чорнобиля, було небезпечно, але цікаво. Коли така допитливість є у людях, деякі з них стають журналістами. Або, скажімо, слідчими», — поділився телеведучий та журналіст Микола Вересень.
У радянському суспільстві було складно і небезпечно шукати інші джерела інформації, окрім схвалених компартією. Але так робили в родині Миколи Княжицького, який упродовж 1990-х – 2000-х обіймав керівні посади в українських медіакомпаніях, а у 2013-му створив телеканал «Еспресо TV» (за інформацією на 2023 рік, дружина Княжицького Лариса є опосередкованою власницею 22,5% телеканалу, а 77,5% опосередковано володіє іноземне підприємство ATMOSPHERE ENTERTAINMENT, INC, бенефіціарним власником якого є Іван Жеваго, син ексдепутата Костянтина Жеваго — ред.). «Я зростав, як тоді [в СРСР] казали, на “ворожих” голосах. Слухав “Радіо Свободу”, “Голос Америки”, канадське та французьке радіо, BBC. Вони передавали листи, які писав Чорновіл. Ще я читав різну пресу: український “Перець”, російську “Литературную газету”, польське видання Kobieta i Życie та Morning Star. З восьмого класу пішов працювати на радіо. Там зустрів свого медійного вчителя Ігоря Гулика, який досі працює на “Еспресо” (обіймає посаду заступника головного редактора — ред.). Він вчив мене брати інтерв’ю, казав: “Головне — любити свого співрозмовника, якщо ти хочеш його розкрити”», — сказав Княжицький.
Свої пошуки вела й Ольга Мусафірова, власна кореспондентка «Новой газеты Европа» в Україні: «Я була антирадянськи налаштованою людиною. Слухала “ворожі” голоси. Добре знала російський демократичний контент (Юрій Даніель, Андрій Синявський, Варлам Шаламов) і практично нічого про український визвольний рух та українських дисидентів. На факультеті журналістики [Київського державного університету ім. Т. Шевченка], який я закінчила на “відмінно”, про це не розповідали».
З 1991-го до 1994 року Олександр Ткаченко працював кореспондентом британської агенції Reuters в Україні. Покинув роботу у престижному світовому медіа, бо побоявся перспективи залишитися на цій же посаді до свого нинішнього віку (зараз Олександру 58 років). Тому вирішив з колегами по цеху заснувати медіакомпанію в Україні — «Нова мова». Пізніше Олександр займав керівні посади на різних українських загальнонаціональних телеканалах.
Які нові виклики постають перед медійниками
Микола Вересень викликом вважає неготовність медійників працювати за стандартами: «Журналістів у десятки разів стало більше. Більше стало і непорозумінь. Колись нас було [умовно] 20 людей на всю Україну, ми довіряли досвіду західної журналістики. Знали, що журналісти The Guardian, Reuters та BBC мають доступ до джерел, проходять різні навчання. Вірили, що вони працюють правильно. Сьогодні багато молодих українських колег чомусь вважають, що можуть краще, ніж британці з їхнім 200-річним медіадосвідом».
Однак, додав Вересень, на територію Великої Британії століттями не заходили іноземні війська: «Британська журналістика не має досвіду, як писати про ворога, коли той на твоїй землі. Чи можна бути об’єктивним, коли ворог стріляє в тебе, твоїх друзів, родичів?».
Ольга Мусафірова переконана, що молодь не має бути такою ж, як її покоління журналістів: «У нас травматичний пострадянський досвід. Навряд чи наші поради стануть у пригоді молодим журналістам. Змінилися час і орієнтири». І додала: «Мій [професійний] шлях специфічний: 1989 року я виграла творчий конкурс і стала власкором “Комсомольськой правды” в Україні. Це була серйозна перемога і потрапляння в найкращу і найдемократичнішу (на той час — ред.) газету. Рівень демократичних свобод розвитку та практичної журналістики був високим, “Комсомолка” була еталоном».
Микола Княжицький закликав не ігнорувати блогерів з мільйонами підписників, які «уявлення не мають, що таке The Guardian»: «Обмаль тих, хто вміє критично мислити та цікавиться журналістикою. Отримання інформації стало розвагою. Навіть у президента спілкуються з блогерами без журналістів. Журналісти стали групою блогерів, які працюють за певними стандартами, мають своїх споживачів, яким ці стандарти подобаються».
Фоторепортер Associated Press Єфрем Лукацький вважає проблемою надмірну сенсаційність у медіапросторі: «На початку дев’яностих у газеті з накладом 80000 примірників надрукували статтю про величезних щурів в київському метро. Головний редактор казав: “Я продав півтора мільйона екземплярів”. То і був перший лайк з тих, які зараз отримують блогери. Їм потрібна не правда, а лайк».
Також учасники дискусії зауважили, що медіа переживають зараз складні фінансові часи. «У медіагалузі доводиться метатися між роботою, яку треба робити, і грошима, які маєш заробляти. За тобою може ще редакція стояти, яка хоче їсти. А поряд — брехня, яка видається за державну необхідність», — сказала Ольга Мусафірова.
Чого чекати від соцмереж
На думку Олександра Ткаченка, соціальні мережі вже змінили структуру доходів ЗМІ: «Сучасні медіа — це багатоплатформові компанії. Сім років тому 70–90 % заробітку телебачення припадало на пряму рекламу. Зараз у провідних медіакомпаніях доходи від різних платформ, включно з інтернетом — 50–60 %. Витрати теж зовсім інші».
Медіагрупа «Еспресо» заробляє здебільшого за допомогою соціальних мереж, а не з телебачення, яке переглядає переважно аудиторія старшого віку, сказав Микола Княжицький. Сам він теж створює контент у фейсбуці, X, тіктоці, а молодші колеги допомагають йому вивчати алгоритми цих соцмереж. За його словами, мусить у це вникати, аби «Еспресо» було успішним. «Інтернет не коштує великих грошей. Я знаю молодих авторів, які ставлять маленьку недорогу камеру перед собою й добре цим заробляють», — зазначив Княжицький.
Найпалкіші обговорення точилися навколо телеграму, який є джерелом споживання новин для понад 70% українців, а першість в цьому месенджері мають анонімні канали, а не медіа. «Жодних стандартів там немає. Порівняно з ними навіть дуже клікбейтні блогери — взірець журналістики», — зауважив Олександр Ткаченко.
На думку Княжицького, доступ до такої великої аудиторії в Україні телеграму дала держава: «Всі державні органи ведуть телеграм-канали, “Дія”, як і найбільші українські банки, має телеграм-боти. Навіть платити за комуналку зручно через телеграм. Держава присадила людей на нього, як колись присаджували на один телеканал. Коли держава вирішує короткотермінові політичні цілі, це має для суспільства катастрофічні наслідки».
Однак зміни у споживанні контенту не скасовують необхідності стандартів, наголосив Ткаченко: «Колись ми читали великі тексти в “Дзеркалі тижня”. Зараз ніхто не читатиме у такому форматі. Часи змінилися, ми теж маємо змінюватися. Головне — зберегти вимоги до якісної журналістики».
Мусафірова не бачить для себе сенсу налагоджувати контакт з аудиторією, яка споживає контент переважно в телеграм-каналах: «У мене нічого не змінилося. Я так само їжджу у відрядження, пишу матеріали й отримую гроші. Ще й працюю на видання, аудиторію якого не треба привчати до читання, їй цікаві глибокі теми та стиль журналістики. Коли знаєш, хто твій читач, дуже легко працювати. Ти розумієш його інтелектуальний рівень і ніколи не посмієш знизити ту планку, до якої він звик. Я не знаходжу аргументів, чому маю привертати до свого видання людей, які гортають стрічку, аби перед очима блимало. Вони мені не потрібні».
Попри всі загрози, Олександр Ткаченко не готовий відмовлятися від перегляду телеграм-каналів, поки ті, за його словами, першими повідомляють новини, які він «лише через годину бачить на сайтах професійних відомих медіа».
Олександр Харченко переконаний, що журналіст має глибоко занурюватися в тему, а не гнатися за швидкою славою, наслідуючи блогерів-мільйонників. Також, на його думку, варто братися за ті теми, навколо яких зараз немає ажіотажу, але вони є суспільно значущими.
«Перед журналістом завжди стоїть вибір: звертатися до чеснот людини, витягувати її над собою або робити ставку на її інстинктивні потяги. Використовуймо технології, щоб працювати на краще. Така робота дає менше грошей і переглядів, але більше гордості й втіхи, — сказав Харченко. — Коли я був генеральним директором “Укрінформу”, то взявся записувати музичні історії. Мене гнітило, що там було мало переглядів: десь 300, 500 або тисяча. Потім я дізнався, що їх слухає Ліна Костенко. Тоді сказав собі, що не хвилюватимуся про кількість переглядів, а робитиму історії для таких людей, як вона».
Як війна змінила медіа
Микола Княжицький та Микола Вересень вважають, що війна підсилила цензуру. Щоправда, Княжицький більше має на увазі політичний тиск: «Влада скористалася війною, щоб вимкнути незалежні канали. Назвали це телемарафоном і платять шалені гроші олігархічним каналам. Показують там лише свою партію». А от, на думку Вересня, цензором виступає суспільство: «Чи готове суспільство визнати, що на території Курської області діють українські окупаційні війська? Скажеш про це й отримаєш 45 мільйонів матюків на свою адресу».
Війна підштовхує журналістів вдаватися до самоцензури. «Ти маєш себе обмежити, аби не розхитувати суспільство й не нашкодити державі. Це виклик, бо журналіст має сказати правду. А де межа тієї правди?», — зауважив Княжицький. Самоцензура й необхідна, аби убезпечити військових. «Коли я знімаю, розумію, що в кадрі не має бути речей, які можуть підказати ворогу, куди завдати удару», — додав Єфрем Лукацький.
Однак, за його словами, деякі західні видання й в зоні бойових дій працюють за своїми правилами, ігноруючи небезпеку. «Одне з найважливіших правил, якого мають дотримуватися західні журналісти: керівництво повинно знати, де вони перебувають. Тому у кожного є GPS-навігатор. У зоні бойових дій журналісти вимикають телефони на вимогу військових. Однак навігатор, закріплений на поясі журналіста, продовжує працювати. А потім в ці місця прилітає, — розповів Лукацький. — Для іноземних журналістів наша війна — це сафарі, куди вони приїхали задля ексклюзиву. А потім автор поїде далі. Так і я їздив на війни до Афганістану, на Балкани. Знімав це все, а потім повертався додому. Тому я згоден з нашими військовими, що журналістів треба контролювати. А колегам хочу нагадати: не можна порушувати правила, показувати обличчя наших військових. Були приклади, коли показали військового, чиї рідні перебували на окупованій території. Цю сім’ю росіяни знищили. А журналіст показав, бо йому потрібен був лайк».
Від роботи журналістів залежить не лише безпека, а й настрій цивільних та військових, додав Княжицький: «Я часто їжджу на схід, мій син зараз в Торецьку. Говорю з ним та його друзями. І бачу, як настрій військових залежить від новин. Солдат — це частина нашого суспільства. Як впливає на настрої суспільства мобілізація? Вона вкрай необхідна. Але замість ефективної кампанії рекрутингу людей хапають на вулиці. І вони починають ховатися. Наші генерали кажуть: “Ви маєте готуватись, що ми захопимо ще не одне російське місто. Але ми також маємо бути готові, що ще не одне українське місто втратимо. Війна не має кордонів».
Також, за словами Княжицького, війна впливає на кадри в медіа: багато журналістів мобілізувалися, дехто загинув, а посади, які здебільшого обіймали чоловіки, тепер посідають жінки.
Українська школа журналістики
Питання з залу «Чим для вас є українська школа журналістики?» викликало дискусію. Микола Вересень відповів категорично: «Якщо така школа існує, значить, я марно прожив 33 роки української незалежності. Або є журналістика, або немає. Журналістика має свої правила в будь-якій країні світу. У Росії, Північній Кореї, Ірані, на Кубі є своя національна журналістика — це журналістика заборон. А там, де є свобода, журналістика приблизно однакова».
«Коли ми говоримо в контексті стандартів, то так, журналістика є універсальною, міжнародною. Але журналістика — це не лише факти та стандарти, а й глибокі сенси, Нам їх зараз не вистачає», — зауважила Діана Дуцик.
Для Ольги Мусафірової існує українська журналістика, яку уособлюють конкретні люди: «На фронт пішли найкращі: Леся Ганжа, Дмитро Крапивенко, Дмитро Лиховій. Перелік можна продовжувати. Вони були затребуваними в професії та зробили те, до чого закликали своїх читачів».
Олександр Харченко додав, що в українській журналістиці завжди були рушії змін, на яких рівнялися колеги: «Володя Рубан, Сергій Тихий створювали медіа і зубами вигризали стандарти. Українські журналісти показали себе на висоті в перші місяці вторгнення. Зараз хтось з журналістів розчарувався, хтось заздрить блогерам. Але ми маємо зібратися і разом стати тією силою, яка допоможе виграти війну».
На думку Діани Дуцик, українська журналістика невіддільно пов’язана з історією України: «Візьмімо до прикладу галицьку газету “Діло”, де друкувався Франко та інші представники української інтелігенції. Видання виходило щодня до 1939 року (останній номер було опубліковано 15 вересня 1939-го — ред.), доки радянська влада не окупувала Західну Україну».
«На початку 1990-х років відбувався перехід від радянської до незалежної журналістики. Він був дуже болісним. Коли я починала працювати в газеті “Тернистий шлях”, секретарка на друкарській машинці набирала наші тексти, писані від руки. Зараз ми використовуємо штучний інтелект. Трансформації технологій шалені. А що з трансформацією сенсів, розумінням свободи слова, свободою в собі? Це є частиною дискусії про українську журналістику», — додала Дуцик.
Микола Вересень певен, що в Україні немає журналістики, але є журналісти як такі: «Журналістика — це щось цехове. Наприклад, на наступний день після зникнення Гії Гонгадзе не вийшли б газети, не працювали б радіо та телебачення. Якби існувала така єдність, то завтра всі медіа і блогери разом сказали: “Нам не подобається марафон “Єдині новини” і відмовилися працювати там. Учасники цеху мають розуміти такі речі однаково».
Фото: Євген Педін
Також читайте:
Як змінюється ринок медіа. Конспект вебінару Миколи Типусяка