У радянські часи в КДБ вимагали від фотографа Єфрема Лукацького стати їхнім агентом. Нині російські пропагандистські медіа перекручують підписи до його фото й поміщають у вигідний для себе контекст.
Єфрем Лукацький працює фотокореспондентом міжнародної агенції Associated Press (AP) з 1989 року. Документував війну в Чечні, Афганістані, Іраку, Придністров’ї, Україні. Його знімки публікували провідні світові медіа, серед яких — Time, Newsweek, The New York Times, The Guardian, The Independent. Двічі ставав переможцем Oliver S. Gramling Awards — внутрішньої премії AP, яку присуджують тим співробітникам агентства, які демонструють надзвичайну наполегливість, непохитну мужність і відданість місії AP. Першу премію Лукацький отримав у 1990-х роках за знімки, що робив у Чорнобилі. Другу йому присудили у 2023 році за багаторічну журналістську роботу.
В інтерв’ю JTA Єфрем розповів, як влаштована його робота в AP, без чого не обійдеться воєнний фотокореспондент в чужій країні та як став свідком історичних подій.
Розкажіть, як співробітник Інституту електрозварювання імені Євгена Патона став фотографом.
За отриману в інституті премію я купив дуже дорогу фотокамеру. І це підштовхнуло мене піти вчитися в об’єднання фотоаматорів «Діалог». Я зробив декілька вуличних світлин. На одній із них зображено, як композитор та засновник хору «Гомін» Леопольд Ященко грає на сопілці у вагоні метро серед пасажирів. До речі, згодом його хор першим у Києві публічно виконав «Ще не вмерла Україна» та «Ой, у лузі червона калина».
Те фото разом з роботами членів аматорських клубів фотографії виставили в Будинку профспілок. Я ходив страшенно гордий, хоча директор тієї виставки виказував, що герой мого знімка нібито націоналіст. Потім він брав олівець і проколював світлину. Оскільки у мене було роздруковано кілька екземплярів, фотографії я міняв. Також ходив по виставці, спостерігав, як люди реагують на мої світлини.
Одного разу на Майдані зустрів колегу з якоюсь дівчиною. Звісно, я запросив їх подивитися виставку. Ми розговорилися, виявилося, що дівчина вчилася в Гарварді й була на стажуванні в київському університеті. Оглянувши виставкові фото, вона запитала: «У тебе ще є?»
Так ми подружилися з Христею Фріланд. Зараз вона канадська політична діячка, а тоді працювала журналісткою в Британії. Коли вона збиралася летіти в Лондон на Різдво, то запропонувала показати в англійських медіа наші роботи. Я зібрав друзів-фотографів, ми відібрали світлини.
Потім, як розповідала Христя, вона три години очікувала, поки хтось із колег погодиться подивитися на фото. Та коли вона розклала знімки, збіглася вся редакція. Наступного дня після оглядин газета виділила цілу шпальту під наші фото. Там було буквально два рядки про мене: мовляв, мої фотографії непопулярні в радянській Україні. Я не бачив тої газети, але за тиждень після публікації мене викликали у перший відділ нашого Інституту електрозварювання. Начальник відділу, побачивши мене, вибіг з кабінету. Я залишився наодинці з «сірою» людиною в сірому костюмі. Чоловік показав посвідчення КДБ СРСР і представився Олександром Івановичем.
Я вже мав досвід спілкування зі співробітниками КДБ, бо ще школярем був знайомий з Олесем Бердником (співзасновник Української Гельсінської групи, яка боролася з порушенням прав людини в СРСР; у 1979-му його за «антирадянську діяльність» засудили до шести років ув’язнення в таборах суворого режиму та п’яти років заслання — прим. ред.). Якось він навіть зустрічав у нас вдома Новий рік. Вже тоді за мною приїжджали й запрошували на бесіду. І тоді людина з КДБ також представилася Олександром Івановичем.
Чого вони від Вас хотіли?
Вимагали стати їхнім агентом. Я казав, що подумаю. Сподівався, що згодом про мене забудуть. Але вони не забували. Уявіть, їду в метро, виходжу з вагона, а прямо навпроти дверей стоїть той Олександр Іванович. Або виходжу на зупинці з тролейбуса, а він вже там. Стоїть, щось записує. Це досить потужний психологічний тиск. Тоді я став обережнішим, сховав антирадянську літературу, твори самвидаву, які мав вдома.
А на статтю британського медіа вийшла стаття-відповідь в одній з радянських газет. Автор писав, що «іноземна зловмисниця» Христя їздить по нашій країні, збирає фото, публікує їх за кордоном і нібито зводить наклеп на радянську Україну.
Зрештою, я відмовився від співпраці з КДБ, і мене звільнили з роботи за скороченням кадрів. Почав шукати, куди влаштуватися фотографом. Але пропозиції були з заробітками на три карбованці. Згодом Віталій Коротич, головний редактор відомого на весь Союз журналу «Огонёк», запропонував мені знімати для них. Я зробив матеріал про роботу відділу по боротьбі з організованою злочинністю. Це була серія знімків про затримання групи злочинців, які викрали людину і мали отримати за неї викуп. Знімки стали знаменитими, їх хотіли бачити у всьому світі. До мене стали звертатися з міжнародних агенцій.
І от якось виходжу з метро, а там стоїть Олександр Іванович. Спитав: «Це ти зробив ті фото?» Почув ствердну відповідь і зник. Відтоді я більше його не бачив.
Тимчасом моїми фото зацікавилися Life, Time, і я почав знімати для світових медіа. Це зараз є інтернет, а тоді передати знімок в редакцію за кордоном було дуже непросто. Я мав зробити фото, надрукувати його і передавати через сканер і телефон. Десь до пів години потрібно було для передачі. До фото додавав два-три речення текстом: прописував, коли й де зроблене фото, що на ньому.
Зараз Ви працюєте в Associated Press. Як визначаєте з агентством, що саме треба знімати?
Це спільна робота. Я працюю в штаті агенції. Ми збираємося разом з командою й обговорюємо теми зйомок. Немає такої вимоги — здати на місяць не менше скількись знімків. Навіть якщо немає «гарячих» тем, завжди можна зробити просто фото Києва. Скажімо, як сходить сонце над Видубицьким монастирем. Коли виходять матеріали про Україну, для них потрібні заставні фото. Тому запас таких знімків має бути. Ще ми завжди знімали багато спорту, коли приїздив в Україну західний футбольний клуб чи відомий західний спортсмен. Не українське життя насамперед цікавило іноземні видання. Скажімо, німецька газета хотіла висвітлити події, пов’язані з німцями в Україні. Іноземці хотіли писати про свої культуру, спорт, музику в Україні.
А Чорнобиль? За знімки з Чорнобиля Ви навіть отримали внутрішню премію агенції.
Так, це довгий час було головною темою розмов з іноземцями про Україну. Що вони знали про нас? Чорнобиль, Андрій Шевченко та брати Клички. Чорнобиль був цікавий іноземцям, бо ніс небезпеку для Заходу.
Чи траплялося так, що Ваші фото неправильно підписували в медіа або підписували так, що це змінювало контекст знімка?
Так, цим постійно займаються російські медіа. Західні медіа до такого не вдаються, там нечасто трапляються помилки. Росіяни також крадуть фото, не зважають на авторські права, а на Заході такі речі серйозно відстежують.
Ви працюєте в зоні бойових дій. Як дбаєте про безпеку під час роботи? Як допомагає в цьому агентство?
Агентство турбується про безпеку. Це одна з основних речей в роботі. Ми обговорюємо маршрути, маємо бути вдягнені в шоломи та бронежилети.
Український телеоператор Тарас Процюк [який працював на Reuters — ред.] у 2003 році в Багдаді знімав, здавалося б, з найбезпечнішого місця — з балкона готелю, в якому мешкали іноземні журналісти. Його вбив постріл американського танку, влучив просто у балкон. Тарас був без шолома і бронежилету. Тоді виникли серйозні проблеми зі страховою виплатою його родині.
Крім того, ми в агентстві проходимо різні навчальні курси, опановуємо навички медичної допомоги. Вчилися в Британії, як проходити мінні поля, блокпости. Я багато чого корисного звідти взяв стосовно того, як слід поводитися з озброєними людьми.
Що найнеобхідніше для фотографа, який знімає війну в іншій країні?
Місцевий перекладач. До того ж не просто перекладач, а людина, яка орієнтується в тому, що відбувається, знає, де небезпечно. Таких людей називають фіксерами. У нас вони теж тепер є. Не знаю, як зараз, а в перші місяці російського вторгнення це була популярна послуга. Західні медіа досить серйозні гроші платили фіксерам.
Без цього працювати в чужій країні неможливо, надто багато чинників треба враховувати, навіть такі прості життєві питання як вода. В Афганістані, наприклад, ти чистиш зуби й споліскуєш рота не водою, а кока-колою. Адже тамтешня вода надто небезпечна, у найліпшому разі відбудешся діареєю.
Під час роботи в Афганістані ми вдягали на себе арафатки, аби не відрізнятися від місцевих: через інакший вигляд можна легко стати мішенню для снайпера.
У Чечні отримані на навчаннях знання допомагали виходити з дуже небезпечних ситуацій. Під час другої чеченської війни зі мною перебував озброєний охоронець. То до нього прямо на вулиці підходили й питали про мене: «Скільки за нього дадуть?». Бо викрадання людей, особливо журналістів, тоді було їхнім бізнесом.
Наприклад, фотокореспондент російського ТАРСу Володимир Яцина поїхав знімати війну в Чечні для якогось західного медіа. Його викрали й вимагали великий викуп. ТАРС відмовився платити, бо не посилав фотокора туди. Яцину якийсь час тримали в полоні, а потім полонених переводили в інше місце. Він був вже немолодий, йти йому було важко, тож бойовики просто розстріляли його десь в горах.
Від твоєї першої фрази в гарячій точці залежить життя. Під час грузинської війни наш колега, грузинський журналіст Олександр Климчук, був фіксером для західних медійників. Возив їх на власному авто по лінії зіткнення. Раз вони зупинилися на блокпосту. Олександр, впевнений, що це грузинський блокпост, вийшов і сказав «гамарджоба». А це був блокпост осетинів. І вони відкрили вогонь на ураження по машині. Олександр загинув на місці, західні журналісти отримали поранення.
Коли ми в Чечні чекали на штурм Грозного, заходили в різні підвали, де ховалися хлопці зі зброєю. І моєю першою фразою було «салям алейкум». Мені відповідали, а тоді вже можна було вести розмову.
Як фотографи співпрацюють з українськими військовими?
Головне — це довіра. Звісно, необхідно отримати акредитацію від Міноборони. Але якщо маєш налагоджені стосунки з військовими, вони тебе візьмуть куди завгодно і покажуть що завгодно. Якщо фотограф приїжджає як турист західний, ніхто нічого не покаже.
Гарний приклад чесної роботи — це Костянтин і Влада Ліберови, мої друзі, яким я допомагав стати на цей шлях. Вони роблять важливі речі для армії, збирають кошти. Раніше я вважав, що журналіст не може бути волонтерам. Зараз думаю: не кожен журналіст може бути волонтером. Ліберови спершу роблять портрети військових, дарують їм ці фото. А коли за кілька тижнів знову зустрічаються з військовими, то їх вже сприймають трошки інакше. Обіймають, довіряють. Потім можуть покликати з собою на бойовий вихід.
Наскільки в сучасному світі картинка впливає на сприйняття? Як фото може міняти ставлення глядача?
Зараз картинка — це медійна бомба. Першою це зрозуміла і стала активно використовувати у власних цілях Росія. Вклала в це мільярди доларів. Філіали російських медіа працюють в багатьох країнах світу, і завдяки цьому росіяни мають величезний вплив на західний світ. Тепер вони використовують для цього блогерів у різних країнах. І роблять це дуже професійно. І до війни з Україною Росія готувала своє населення, використовуючи медіа.
І в ізраїльсько-палестинському конфлікті палестинці скористалися картинкою так, що світ наче і не пам’ятає, як вони возили дівчину з переламаними ногами, як відрізали їй голову (мова про німкеню Шані Лук, яку вбили бойовики ХАМАСу під час вторгнення на територію Ізраїлю 7 жовтня 2023-го — прим. ред.). Завдяки впливу через медіапростір, повідомленням блогерів зараз світ вважає, що це Ізраїль почав війну проти беззахисної Палестини. Хоча було трошки інакше.
І про нас хочу сказати. Вважаю, Україна серйозно програє в інформаційній війні. Ворог використовує брехню як зброю. А як боротися з брехнею? Дуже важко. В іноземних ньюзрумах постійно дивляться картинку з різних медіа, зокрема з Russia Today, і мають потім викривлене сприйняття про ситуацію. Навіть медійники підпадають під вплив.
У серпні 1991-го Ви зробили одне з найважливіших фото нашої історії: зафіксували, як в залу Верховної Ради В’ячеслав Чорновіл та інші депутати внесли синьо-жовтий прапор України.
Так, я був свідком проголошення Акту про незалежність. Пам’ятаю, з усього Радянського Союзу в Київ почали з’їжджатися військові, які мали українське коріння. Вони збиралися на Майдані Незалежності, шикувалися і приймали присягу на вірність Україні. Їх були тисячі. Розміщали їх на тимчасове проживання в казармах військового училища навпроти російського посольства.
У ті часи журналісту нескладно було потрапити до адміністрації президента. Я міг зайти навіть у його приймальню: секретар відчиняв мені двері в кабінет, і я міг зняти, як президент працює чи веде перемовини. Якось я зустрів в коридорі адміністрації Ігоря Касатонова, тодішнього командувача Чорноморського флоту (вересень 1991-го — вересень 1992-го). Розлючений, він дуже хотів з кимось поговорити. Тож розповів мені, що прибув в Київ, впевнений, що Чорноморський флот належить Україні. А [Леонід] Кравчук відмовився з ним говорити, бо вважав, що Україні флот не потрібен. Так Чорноморський флот став російським. На моїх очах творилася історія.