Голоси людей старшого віку звучать в медіа надзвичайно рідко: за них говорять або журналісти, або експерти, або родичі.
9 червня Український інститут медіа та комунікації провів круглий стіл «Чи є ейджизм в українських медіа?», до якого долучилися журналісти, представники громадського та державного сектору, донорської спільноти. Під час заходу Діана Дуцик, виконавча директорка УІМК, та Галина Будівська, координаторка проєктів УІМК, презентували результати комплексного дослідження «Вікова дискримінація і медіа: репрезентації та досвід людей старшого віку (60+)»: дослідниці провели чотири фокус-групові онлайн-обговорення з 22 людьми старшого віку та проаналізували за допомогою платформи ШІ-аналітики 9409 публікацій із 1383 центральних та регіональних медіа. В одній групі окремо були представлені журналісти старшого віку.
«Наша організація працює з людьми старшого віку вже четвертий рік. Ми помітили не дуже коректне представлення цієї вікової групи в медіа, тому вирішили перевірити наші гіпотези у цьому дослідженні», — каже Діана Дуцик. Разом з учасниками круглого столу авторки обговорили, які фрейми використовують медіа у матеріалах про людей 60+, що приховують позитивні на перший погляд наративи та як долати стереотипи.
Круглий стіл організував Український інститут медіа та комунікації у межах конкурсу малих грантів «Спроможні впливати», що реалізує Київський хаб прав людини у співпраці з Центром громадянських свобод, Норвезьким Гельсінським комітетом за підтримки уряду Норвегії».
Партнерами заходу також стали Національна рада з питань телебачення та радіомовлення та Комісія з журналістської етики.
Публікуємо нотатки з круглого столу.
Як медіа репрезентують людей 60+?
Більшість учасників фокус-групових обговорень говорила, що не помічає відвертого дискримінаційного чи зневажливого ставлення до їхньої вікової групи з боку медіа. Водночас учасники висловлювали побажання до медіа більше зважати на думку старших людей, коли йдеться про їхні проблеми чи потреби.
Дані моніторингу теж показують, що голоси людей старшого віку звучать в медіа надзвичайно рідко: за них говорять або журналісти, або інші люди (експерти, родичі тощо). У більшості медіаматеріалів тема людей 60+ була другорядною чи епізодичною, тоді як головною і наскрізною — лише у 38,5%. Ольга Герасим’юк, голова Національної ради з питань телебачення і радіомовлення, звертає увагу на великий розрив між демографічною ситуацією та картинкою в медіа: «23% населення України — це люди віком понад 60 років. І коли ми дивимося новини, бачимо, що на телебаченні вони представлені лише приблизно у 4% випадків. Тобто фактично майже чверть суспільства відсутня в інформаційному просторі. Хоча саме старші люди сьогодні залишаються основною аудиторією телебачення».
Чи доречно у такому разі радити медіа просто частіше звертатися за коментарями до людей 60+ та більше про них писати? Журналістка Ольга Мусафірова радить не вдаватися до узагальнень й не орієнтуватися тільки на вік, оскільки у людей з однієї вікової групи може суттєво різнитися життєвий та професійний досвід. Анна Мурликіна, членкиня Комісії з журналістської етики, погоджується з Ольгою. І додає: «Думаю, у медіа є багато матеріалів, які розповідають про людей старшого віку, але не фокусуються на їхньому віці. Як на мене, це найправильніший шлях».
Результати моніторингу та фрейм-аналізу свідчать, що українські медіа здебільшого зображають людей 60+ або як таких, що потребують опіки та допомоги, або в контексті проблематики пенсійного та соціального забезпечення й демографічної кризи. Це формує у суспільстві уявлення про цю вікову групу як тягар. Матеріалів про активних людей старшого віку та їхніх історій розвитку чи успіху обмаль, а якщо такі й трапляються, то, як правило, вони — про відомих українців або іноземних пенсіонерів.
У частині матеріалів зчитувався фрейм когнітивної ригідності людей старшого віку: їх показували як нездатних адаптуватися до змін, навчитися чогось нового, користуватися сучасними ґаджетами та цифровими сервісами. «Одне із наших нещодавніх досліджень розбило моє припущення про те, що штучним інтелектом здебільшого користується молодь. Люди 60+ теж відкриті до цієї технології. І коли ми говоримо, що вони не здатні чогось навчитися, щось зробити, ми просто дискримінуємо велику частину людей в нашому суспільстві», — каже Діана Дуцик.
Роман Власенко, керівник відділу соціальної стратегії Національного інституту стратегічних досліджень, теж вважає стереотипним уявлення «люди старшого віку не можуть користуватися цифровими послугами». «У 2000-х стався технологічний бум, і молодь зацікавилася цими інноваціями. І у суспільстві почала формуватися думка: раз молодь швидше освоює нові технології, отже, вона гнучкіша. Однак це, по суті, підміна понять», — каже Роман.
Зі свого боку Богдана Корнійчук, радниця міністра соціальної політики, сім’ї та єдності, наводить красномовну цифру: на «Зимову підтримку» (державна ініціатива, в межах якої всі українці, які перебували в Україні, могли отримати одноразову грошову допомогу у розмірі 1000 грн на покриття базових витрат на початку зими — ред.) подали заявки 18 мільйонів людей, з них — два мільйони пенсіонерів за віком.
Одним із найменш представлених у досліджуваному масиві медіатекстів виявися фрейм активної агентності. У таких матеріалах людей старшого віку репрезентують як повноцінних суб’єктів суспільного життя, здатних ухвалювати рішення, реалізовувати власні ініціативи, навчатися, працювати, подорожувати, бути експертами та брати активну участь у житті громади. Основними маркерами цього фрейму є згадки про навчання, волонтерство, професійну діяльність, підприємництво, творчість, громадську активність, подорожі або опанування нових навичок у старшому віці. Тональність таких матеріалів переважно позитивна та партнерська.
Водночас навіть у межах цього фрейму медіа часто роблять помилки. Як приклад дослідниці наводять телесюжет марафону «Єдині новини» про переселенок старшого віку, які започаткували нову справу. З одного боку, сюжет демонструє приклад їхньої активності та самоорганізації. З іншого — використання формулювання «пампушки від бабусь» повертає аудиторію до стереотипного образу, що частково нівелює суб’єктність героїнь.
Від яких термінів час вже відмовитися?
Згідно з результатами моніторингу, найпоширенішим в медіа є визначення «люди похилого віку» (27,3%). Ймовірно, це пов’язано з тим, що цей термін використовується в українському законодавстві, хоча і мовознавці, і правозахисники вважають його дискримінаційним. Багатьом учасникам фокус-групових обговорень теж не до вподоби вираз «похилий вік», оскільки він асоціюється із занепадом і є неприємним. За словами Богдани Корнійчук, з документів Мінсоцполітики термін «люди похилого віку» вже вилучають. На її думку, важливо порушувати це питання і на національному рівні.
На другому місці за кількістю згадок — термін «літні люди» (23,6%). Мовознавці вважають його прийнятним, проте ставлення людей 60+ до цього терміну суперечливе — не всі його розуміють через асоціацію зі словом «літо». Хоча етимологічно «літній» походить від слова «літá».
Лексична форма «пенсіонери», яка за згадками в медіа на третьому місці (16,3 %), може вживатися лише у певному контексті, коли йдеться про людей, які вже мають визначений статус пенсіонерів. До цієї категорії можуть входити люди різного віку, у тому числі й ті, хто є молодшими за 60 років, але можуть мати статус «пенсіонера» (наприклад, представники ДСНС можуть виходити на пенсію у 45–55 років; або ж пенсія може призначатися через інвалідність людини чи втрату годувальника).
Лексична форма «люди старшого віку», яка згадувалася у 15,2% медіаматеріалів, є нейтральною, і як засвідчили обговорення у фокус-групах, позитивно сприймається людьми 60+.
Такі слова як «бабуся» та «дідусь» доречно вживати лише у родинному колі, однак медіа, хоч і рідко, використовували їх у своїх матеріалах (3,3% та 1,7% відповідно). Ці лексичні форми дратують і самих людей старшого віку. Їм не подобається, коли їх так називають в медіа чи в публічних місцях, «У нашому суспільстві дуже поширено називати сторонніх при дітях “тьотями” і “бабусями”, хоча це дуже некрасиво і зневажливо до людей. З дитинства у нас привчають, що можна такі ярлики навішувати, — каже Олена Ребрик, заступниця головної редакторки «Громадського радіо». — У нашому медіа ми постійно проговорюємо коректну термінологію та фокуси висвітлення. Для нас важливо не говорити про людей без людей. Ми намагаємося в титрі людини подати насамперед її особистість. За моїми спостереженнями, у нашому медіапросторі людей часто представляють за ознакою певної групи, наприклад, екс-полонений, забираючи у них їхню суб’єктність».
Ганна Красноступ, директорка департаменту стратегічних комунікацій та промоції української культури Міністерства культури, радить медіа користуватися «Довідником безбар’єрності», який, зокрема, допомагає зрозуміти, який термін є коректним, а який — ні.
Анна Мурликіна зауважує, що нашому суспільству вдалося вилучити із публічного вжитку чимало стигматизованих термінів, наприклад, «інвалід». На її думку, така доля чекає і «людей похилого віку», «бабусь» і «дідусів», якщо усі стейкхолдери докладуть системних зусиль, розроблять відповідні політики та проведуть широку комунікаційну компанію.
Чи є ейджизм у редакціях?
Два місяці тому в інтерв’ю РБК-Україна демографиня Елла Лібанова зазначила, що в Україні почався «срібний вік» економіки: мовляв, роботодавці зрозуміли, що їм потрібні люди старшого віку. І річ не лише у війні та мобілізації. За словами Лібанової, у людей старшого віку є «той соціальний капітал, якого немає в молоді» і «та відповідальність, якої переважною мірою бракує молоді». Учасники фокус-груп теж відзначають, що роботодавці стали більше звертати увагу на професійні якості кандидатів, а не на їхній вік. На думку Ольги Герасим’юк, такі тенденції поступово формують ставлення до віку та досвіду як до значущого ресурсу розвитку — і це скоро стане важливою темою медійних проявів.
Щоправда, самі журналісти, на відміну від інших учасників фокус-груп, більш гостро відчувають дискримінацію за віком у професії (у редакціях чи під час пошуку роботи). Одна із учасниць розповіла про неетичні практики звільнень старших колег молодшим керівництвом, а ще один учасник — про те, що намагався влаштуватися на роботу й отримав відмову через вік.
Попри досвід та обізнаність у воєнній тематиці, журналіст Юрій Луканов не зміг влаштуватися у військовий підрозділ на посаду пресофіцера або SMM-ника. Раніше у відмов була офіційна причина: мовляв, закон не дозволяє брати на службу людей старше 60 років. Улітку 2025-го законодавче обмеження зняли, і Юрій, підбадьорившись, кинувся з новими силами пропонувати свої послуги військовим. «Деяким підрозділам я, задіюючи лише свої зв’язки, організовував у соціальних мережах невеликі рекламні кампанії. Крім того, я сам навчився анімувати й монтувати кліпи. Деякі офіцери середнього рівня готові були взяти мене на службу, однак командири їм відмовляли: мовляв, людей 60+ треба узгоджувати з Генштабом. Не знаю, правда це чи ні. Але коли командир хоче, то до чого тут Генштаб?», — дивується Юрій.
Паралельно він подавався на вакансії медіа та громадських організацій, які робили проєкти, пов’язані з війною. На інтерв’ю запросила лише одна організація. Юрій розраховував, що його розпитуватимуть про запропонований ним проєкт. Однак молодий співрозмовник видав: «А Ви готові ходити й брати інтерв’ю?», і тоді стало зрозуміло: співпраці не буде. За словами Юрія, ця вакансія досі висить на сайті.
Стикатися з упередженнями для журналіста незвично, оскільки сам він, коли був керівником, не підбирав працівників за віком. «Припускаю, іноді люди бояться людини, яка має, напевно, вищу кваліфікацію, ніж у них. Замість того, щоб, можливо, чогось навчитися у неї, перейняти якийсь досвід, вони просто бояться [і відмовляють]», — каже Юрій.
Ольга Мусафірова вважає, що ключовим критерієм оцінки журналіста має бути виключно професійність. Сама Ольга працює власкором в медіа «Нова газета Европа», де переважає молодь. Журналістка пишається тим, що у колективі спілкуються на рівних — без врахування віку та авторитету. «Нікому б і на думку не спало дати мені знижку через мій вік. Я можу доїхати і на прифронтову територію, і на нуль. Я не пишу політичні колонки та огляди. Я репортеркою була все журналістське життя і нею залишаюся. Чому я, маючи нормальну освіту, нормальний журналістський бекграунд, сили, здоров’я, розум, мушу іти на якісь легкі хліба і поступатися цим місцем людині, у якої єдина перевага — вік? Ми можемо конкурувати тільки у творчому плані», — каже Ольга.
Чому існує ейджизм і чи можна його позбутися?
Проблема ейджизму залишається малопомітною у медіа: епізодичні згадки про нього були зафіксовані лише приблизно у 2 % матеріалів. При цьому бракує публікацій, які б детально пояснювали сутність вікової дискримінації, її прояви та суспільні наслідки. Це може свідчити про недостатній рівень суспільної уваги до проблеми ейджизму та обмежене усвідомлення її важливості як окремої форми дискримінації.
На думку Ольги Герасим’юк, все тягнеться ще з Радянського Союзу, коли люди старшого віку негласно вважалися «відпрацьованим матеріалом», а відтак баластом, За інерцією ця думка перейшла в сьогодення. Роман Власенко вважає, що упередження виникають через певне незнання, нерозуміння потреб людей старшого віку, а іноді небажання їх вивчати. Також ейджизм процвітає через економічні чинники. Наприклад, деякі роботодавці навмисне віддають перевагу молодому кандидату, бо знають, що йому можна платити менше, пропонувати гірші умови і вижимати з нього максимум. «Навіть коли у штаті є працівник старшого віку, роботодавець не хоче вкладатися у його навчання чи підвищення кваліфікації, бо не бачить у цьому сенсу: мовляв, через місяць людина може на пенсію захотіти піти чи звільнитися. Але такі думки — це пастка для самого роботодавця. Адже більш ймовірна історія, коли молодий працівник, на навчання якого компанія витратила ресурси, переходить швидко туди, де пропонують кращі умови. Люди старшого віку більше схильні до стабільності. Це потрібно цінувати», — каже Власенко.
Богдана Корнійчук зауважує, що останніми роками в України потроху почали руйнувати ейджистські установки. На її думку, одним із перших кроків стала розробка Національної стратегії зі створення безбар’єрного простору в Україні, яка покликана забезпечити рівні можливості, безперешкодний доступ та відсутність дискримінації для всіх громадян. «Нещодавно в Україні пройшов Національний тиждень безбар’єрності. Цього разу він був присвячений саме інклюзивній комунікації. Як ми знаємо, її головний принцип — це спершу людина, її особисті якості, професійний досвід, але точно не вік, не статус і не хвороби. Мені здається, зараз на часі розробити відповідні рекомендації для медіа. Адже вони є тими, хто може або ці стереотипи множити, або змінювати цю суспільну норму», — каже Богдана Корнійчук.
«Я думаю, що будь-яка реформа реалізується щонайменше десять років. З 2014 року на роботу стали брати людей старше 30 років без досвіду роботи 40 років. Тобто все залежить від нас. Щоденно ми маємо робити якнайкраще те, що можемо робити, в тому числі для людей старшого віку, впроваджувати кращі практики, соціальну інклюзію», — каже Ганна Красноступ.
На думку Романа Власенка, важливо забезпечити у суспільстві, в тому числі у колективах, міжпоколіннєву взаємодію, тобто передачу життєвого і професійного досвіду. Це сприятиме порозумінню і формуванню людяного ставлення, правильних наративів.
Переглянути повний запис заходу можна за посиланням.
Фото надані відділом комунікацій Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення