Курс з медійної грамотності потрібен для студентів всіх спеціальностей, не лише журналістики, вважає Альона Романюк.
Альона Романюк — медіаекспертка, головна редакторка фактчекінгового проєкту «НотаЄнота». Читає курс з критичного мислення та фактчекінгу студентам четвертого курсу Навчально-наукового інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка та сама активно підвищує кваліфікацію. Наприклад, нещодавно разом з колегами пройшла тренінгову програму «Академії викладачів журналістики» (проєкт Українського інституту медіа та комунікації, що реалізується у співпраці з DW Akademie).
В інтерв’ю JTA Альона розповідає, які завдання дає студентам, чи дозволяє їм користуватися інструментами штучного інтелекту та чому хорошому викладачу замало добре розбиратися у своїй темі.
Ви викладаєте в Навчально-науковому інституті журналістики з 2019 року. Критичне мислення та фактчекінг теж викладаєте відтоді? Якщо так, то як пандемія Covid-19 та повномасштабна війна вплинули на зміст Вашої дисципліни?
У 2019 році я прийшла як практик викладати курс фактчекінгу. Кейси, які ми розглядали, були спрямовані на виявлення російської пропаганди, маніпуляцій у політичній сфері. Студенти формували уявлення про те, як працюють інформаційні вкиди, проводяться соціологічні дослідження, політичні кампанії в Україні та за кордоном.
У 2020–2021 роках окремого курсу фактчекінгу я не викладала, але були модулі в інших дисциплінах, таких як «Медіавиробництво», «Основи медіавиробництва», «Краудсорсинг в роботі журналіста». На цих модулях розбирали, як працювати із першоджерелами, як діють маніпуляції та дезінформація. Чимало кейсів стосувалися теми пандемії та конспірологічних теорій, які масово поширювалися в той час. Приділяли увагу спеціалізованому пошуку інформації й роботі з експертами, ми ж пам’ятаємо теми вакцинації та ковіду.
З 2022 року ми максимально зосереджуємося на тому, як Росія веде інформаційну війну. Вивчаємо, які є формати інформаційних вкидів, як їх виявляти та відкидати (і йдеться не лише про спростування). У дисципліні є блоки з фактчекінгу, когнітивних упереджень та сприйняття інформації, а також блок OSINT, який надзвичайно необхідний майбутнім журналістам.
Що для Вас важливо, аби студенти розуміли після Вашого курсу з критичного мислення та фактчекінгу?
Ставлю перед собою кілька цілей. Перша — студенти мають комплексно бачити й аналізувати інформаційний простір. Тобто вихоплювати не один якийсь фейк (одиницю контенту), а виявляти причинно-наслідкові зв’язки, розуміти передісторію, вибудовувати фрейм інформаційного простору, в якому поширюється конкретний вкид. І завдяки цьому визначати формат протидії або нівелювання цього вкиду.
Друга — розуміти, якими методами журналісти та фахівці з комунікацій можуть нівелювати інформаційні загрози та поширювані фейки. Ще одна — професійно шукати інформацію, вміти знайти дані, які не лежать на поверхні. Оскільки є окремий модуль, який стосується когнітивних викривлень та маніпуляцій, то важливо, щоб в його межах студенти зрозуміли, чому люди ухвалюють такі або інші рішення, вірять конкретним джерелам інформації та інформаційним повідомленням. Тут ми уже певною мірою заходимо в царину соціальної інженерії.
Як медіатренерка Ви працювали з різними аудиторіями. Чи вирізняється студентська аудиторія серед інших?
Кожна аудиторія дуже різна, Наприклад, окрім Інституту журналістики Шевченка, я веду курс фактчекінгу і верифікації у Києво-Могилянській школі врядування ім. Андрія Мелешевича. Підходи, формати, завдання та робота студентів з інформацією у двох установах різняться. Наприклад, в Інституті журналістики працюю зі студентами, які уже знають журналістські стандарти, принципи роботи медіа, основи фактчекінгу, тому курс більш поглиблений; окремий великий блок присвячено роботі з базами даних, відкритими реєстрами та OSINT, зокрема, HUMINT (збір інформації через міжособистісне спілкування — ред.), GEOINT (або геопросторовій розвідці). Тимчасом зі студентами Могилянки, які не є фахівцями зі сфери комунікації та журналістики, розглядаємо основи верифікації інформації, стандарти, за якими працюють медіа, та основи OSINT, тобто курс простіший.
Також відрізняються кейси для аналізу: зі студентами освітніх програм з журналістики розбираємо здебільшого розслідування або пастки, у які можуть потрапити медійники, а у Школі врядування пропоную кейси, з якими мають справу держслужбовці. У будь-якому разі я підбираю для дисциплін такі приклади, які будуть максимально прикладні у подальшій професійній діяльності студентів.
Будь-яка група — студенти, держслужбовці, представники бізнесу, громадські активісти, медики чи полісмени — це завжди живий організм, люди, які мають власний досвід і переконання. Тому навіть один і той же кейс в різних аудиторіях буде розглядатися по-різному, з різними акцентами. Мені як тренерці, викладачці потрібно, аби учасники групи зрозуміли, як працюють інформаційний простір та інформаційний вакуум, чому поширюються конкретні фейки та вкиди, звідки чекати інфоатаки, що може зробити кожен на своєму місці, аби зупинити поширення неправдивої або загрозливої інформації. Відповідно кожен для себе напрацьовує власний алгоритм на основі тих даних, які я надаю.
Чи робите зріз знань та навичок студентів-журналістів перед курсом?
Так, але тут є певна складність. Наприклад, у мене на четвертому курсі є студент, який в «Детекторі медіа» працює з темою дезінформації, маніпуляцій, тобто має професійний рівень та випадає з загальної статистики. Є студенти, які стажувалися у мене на проєкті «НотаЄнота» або вивчали дезінформацію на інших ресурсах. Відповідно у них рівень розуміння того, як працює ця сфера, значно глибший.
Тому результати вступного тестування на першому занятті — для мене орієнтир того, наскільки глибоко я можу занурюватися у розгляді конкретної теми: давати базові знання, покроково занурюватися чи одразу заходити, так би мовити, з хардкору?
Які завдання Ви даєте студентам впродовж курсу з фактчекінгу?
Курс максимально практичний. Починається з достатньо легких завдань, наприклад, студентам треба опрацювати певні матеріали й створити власні алгоритми перевірки текстового, фото- та відеоконтенту. Працюємо зі спеціалізованими програмами, які дозволяють виявити підробки, з форматами спростувань фейків.
Окремо розглядають маніпулятивні технології, когнітивні викривлення, аналізують різні заяви політиків, експертів, перевіряють факти у відповідних джерелах, роблять досьє. Наприклад, зараз студенти якраз готують досьє народних депутатів за своїм мажоритарним округом, але не тільки на основі інформації із сайту Верховної Ради та Вікіпедії. Аналізують їхні соціальні мережі, інформацію у злитих базах даних, їхні декларації: чи немає там розбіжностей. Тобто знаходять дуже різні зв’язки й невідповідності із заявами політиків.
Є блок, який стосується конспірології, там студенти розбирають, що спонукає людину повірити в певну теорію змови і як людина комунікує це далі. Особливо це корисно для аналізу думок, що «України не існує», «Україна — це failed state», «Ми живемо в УРСР». Студенти вишукують і створюють ментальні карти, хто та яким чином поширює конкретні меседжі у мережі. Так само відшукують російські меседжі, аналізують акаунти тих, хто їх поширює, виявляють певні взаємозв’язки. Цей комплексний курс дає системне розуміння, як працювати з інформаційними загрозами, вкидами в різних медіа і з різними типами контенту.
Чи дозволяєте студентам користуватися інструментами ШІ? Якщо так, то для яких завдань? Чи загалом обговорювали з ними це питання?
Я не просто дозволяю, а заохочую студентів користуватися інструментами ШІ. Ми розглядаємо різні текстові сервіси: Perplexity, ChatGPT, GEMINI, Monika. Даємо один і той же пошуковий запит або прохання, задаємо один і той же промпт і бачимо, як різні сервіси ШІ видають нам різний результат. Мені важливо в цьому контексті, щоби студенти зрозуміли, що ШІ можна використовувати тільки як помічника, а не як замінника, який виконуватиме за них їхню роботу.
Чи створюють студенти під Вашим керівництвом проєкти з медіаграмотності?
Мої студенти створюють зазвичай тексти, зображення, меми, часом короткі відео, Reels, також пробують себе в аналітиці. Очевидно, що ми не обмежуємося спростуваннями. На заняттях ми розглядаємо формати доведення до абсурду, експлейнери, гумор — залежно від типу інформаційного вкиду.
За Вашими спостереженнями, яких проєктів з медіаграмотності вже вдосталь в Україні, а яких ще бракує?
Не люблю слово «медіаграмотність», оскільки воно складне для звичайної людини, за межами нашої інформаційної бульбашки далеко не усі розуміють значення слова «медіа», а «грамотність» дещо натякає на те, що людина, яка є нашою цільовою аудиторією, неграмотна. Тому для професійної бульбашки, для профільних кабінетів та дискусій цей термін використовую, проте якщо мої проєкти націлені умовно на людей старшого віку, підлітків чи представників бізнесу, то обираю слова, що передаватимуть суть проєкту мовою цієї цільової аудиторії.
Проєктів [з медіаграмотності] в Україні багато: є дуже якісні, є трохи дилетантські. Як на мене, треба менше говорити профільних і складних слів: не казати, що «це про медіаграмотність, протидію дезінформації або контрпропаганду». Натомість краще насамперед напрацьовувати спільно розуміння, що це про те, як розпізнавати шахрайські схеми, ворожі впливи й не вестися на них. Або як не дати себе ввести в оману. Дуже важливо, щоб люди не сприймали це [медіаграмотність] як навчання, а розуміли, що це критично необхідна навичка в теперішніх реаліях, і відповідно нею користувалися. Тому нам треба більше якісних проєктів, які говоритимуть до різних аудиторій різними меседжами, бо Росія продовжує нас атакувати, інформаційно в тому числі. Інформаційну війну ми не виграємо поки що.
На Вашу думку, чи потрібно викладати медіаграмотність окремим курсом в українських університетах? Якщо так, то яким спеціальностям?
Треба вивчати, як працює інформація, як вона впливає на нас і як за її допомогою впливають на нас різні гравці в інформаційному просторі. Варто знати, як ми можемо протистояти таким впливам. Тому це надзвичайно важливий курс для студентів усіх спеціальностей, в тому числі й технічних. Знаю, що подібний курс під назвою «Критичне мислення та прийняття рішень» викладає в КПІ [доцентка кафедри прикладної математики] Ірина Єгорченко.
Нещодавно Ви завершили навчання в «Академії викладачів журналістики». Якими були ці заняття? Що запам’яталося найбільше?
Дуже насичений курс, підштовхує опановувати нові інструменти, взаємодіяти з колегами, переглядати свої підходи. Корисно подивитися збоку і зрозуміти, що можна вдосконалити, а що змінити. Хотілося б, щоб подібний курс пройшли не тільки викладачі журналістики, а й загалом українські викладачі з різних спеціальностей. Зараз надзвичайно важливо не просто бути профі у своїй темі, а й вміти зацікавити, запалити студентів так, щоби вони ходили не за оцінкою, а тому, що твій предмет — потрібний, цікавий і точно знадобиться в подальшому житті.
Чи збираєтеся застосовувати у викладанні знання, отримані в Академії? Чи, можливо, вже щось застосовуєте?
Завдання, які я виконувала в межах курсу для викладачів, відразу тестувала на студентах. Наприклад, на курсі фактчекінгу та верифікації одна із тем стосується фейкових документів. Під час JTA я розробляла вправу «Слідчий», а потім давала її аудиторії. Суть у тому, що студенти розділяються на групи, отримують різні документи, мають виявити, які із них фейкові, а які справжні, і аргументувати іншим свої рішення.
Також я випробувала нові підходи та інструменти, про які нам розповідали в JTA. Наприклад, перед сесією записала кілька туторіалів (про те, як перевіряти фото, яку інформацію і як можна шукати у базі YouControl, як і де знаходити інформацію зі зламаних баз даних). Раніше цей формат не практикувала у своїй роботі.
Фото надані Альоною Романюк
Також читайте:
Помічати свої й чужі когнітивні викривлення. Як це — працювати фактчекером в медіа