Що важливо доносити про Україну іноземним студентам, розповідає журналістка, кандидатка культурології та викладачка Ганна Старкова, яка зараз перебуває в Німеччині.
Останні шість років викладаю на спеціальності «Журналістика» в Харківському національному економічному університеті імені Семена Кузнеця. Серед основних моїх курсів — «Журналістська майстерність», «Продакшн в медіа», «Медіапланування». Щодо моєї наукової роботи, то я досліджую медіа в широкому сенсі: дисертацію писала про комп’ютерні ігри, а зараз вивчаю інтернет-меми. Однак найбільшу експертність маю в інформаційній журналістиці, адже майже 15 років працюю в різних видах мас-медіа. Як на мене, усі згадані завдання — чудові професійні обов’язки.
24 лютого 2022 року о 10:15 я мала почати пару з продакшну в третьокурсників. Вони щойно повернулися до аудиторних занять після тривалого дистанційного періоду через пандемію COVID-19. І пару я таки провела, але вже в березні та онлайн зі Львова.
Наступного місяця колега-культуролог запропонував податися на стипендію для українських науковців у Падерборнському університеті (Paderborn University). Що цей виш розташований за понад тисячу кілометрів від кордону України, я дізналася лише тоді, коли отримала запрошення.
Доїхала я до Падерборна вже після захистів дипломів у ХНЕУ імені Семена Кузнеця, у серпні. Стипендія тривала до жовтня, а отже, мені достатньо було умов безвізу. Тоді ще не було так очевидно, що війна — це надовго. Я перезнайомилася з багатьма колегами, оформила купу документів, відвідала низку заходів і з жалем в серці вирішила затриматися.
Оскільки мої роботи в Україні були в онлайн-режимі, я подумала, а чому б ще не викладати на місці. Першою моєю аудиторією стали учні місцевої школи: я влаштувала для них лекцію-екскурсію виставкою українського сучасного мистецтва «Погляди та перспективи», яка проходила у місцевій галереї. Для себе я з’ясувала, що робота з німецькою та українською аудиторією мало чим відрізняється.
Упевнившись у своїх силах, я сформувала список із назв та анотацій курсів, які б мені хотілося викладати, й відправила професорці Інституту медійних студій Падерборнського університету. Обране — дисципліну «Порядок денний: Історія та український контекст» (News Agenda: History and Ukrainian Context) — додали до списку вибіркових курсів на зимовий семестр 2022–2023. Вперше за десять років викладання я мала читати те, що хочу, а не те, що вимагають, — і жоден студент не записався.
Здавалося, єдиний шанс ever втрачено.
Тимчасом українське академічне життя тривало. Мої студенти, які перебували в Україні, долучалися до пар зі сховищ, кав’ярень, перемикалися з домашнього на мобільний інтернет чи навпаки. З медіапланування їм доступні записи відеолекцій. До того ж ми активно листувалися та переписувалися в соціальних мережах. Фактично у мене не було вихідних, бо об’ємні курси, завжди хтось щось уточнював.
За кілька місяців до зимового семестру 2023–2024 професорка Інституту медійних студій спитала, чи хотіла б я знову спробувати прочитати той самий курс. І цього разу охочі дізнатися більше про ситуацію з мас-медіа в Україні знайшлися.
Досвід одночасного викладання у двох університетах
Зимовий семестр 2023–2024 був найважчим в моєму викладацькому житті.
Восени-взимку у харківському виші я зазвичай викладаю дві дисципліни зі своїх трьох: «Журналістську майстерність» та «Медіапланування». Того семестру разом на потоках було понад 120 студентів. Щотижня я мала дві лекції та п’ять практичних занять (практичні проводилися для кожної групи). З медіапланування студенти пишуть курсову роботу. Того разу всіма керувала я. У листопаді 2023-го додався 20-годинний курс англійською мовою для іноземних магістрантів (Current trends in journalism and media communications), тобто ще дві пари на тиждень. Окрім того, я керувала 11 дипломними роботами. Зрозуміло, що писали їх у літньому семестрі, але суттєва підготовча робота велася й взимку.
Мій зимовий семестр у Падерборнському університеті, як тут заведено, розпочався у жовтні. Тамтешні викладачі самі формують власний розклад. Наприклад, короткий курс у форматі семінару (15–20 годин), як-от мій про українські медіа, можна прочитати за тиждень — по кілька пар на день. Для мене таке навантаження було завеликим, тому я вирішила проводити заняття раз на тиждень, аби встигати готуватися.
Було дуже важко, адже я не звикла викладати англійською. Однак я взялася за тему, яку дуже добре знаю, а отже, мала чим поділитися з німецькими студентами. Плюс основна частина підготовки була у попередньому зимовому семестрі, коли на курс ніхто не записався. До речі, поки підшукувала необхідні джерела англійською, знайшла багато прогалин. Маю тепер гіпотезу, що англомовні користувачі не можуть сформувати цілісну картину про події в Україні, але поки не було часу детально перевірити.
Мої студенти — майбутні бакалаври мистецтв — не мали обов’язкових курсів з журналістики, тому принагідно розповіла їм основні принципи роботи. Одна зі студенток групи працює на місцевому радіо, тому вдалося порівняти практичні засади діяльності журналістів в Україні та Німеччині. Безперечно, всі ми є активними споживачами медійних продуктів, а отже, нові теми для обговорення були щоразу.
Вимоги до необов’язкових дисциплін визначає викладач. З мого курсу можна було отримати залік, розробивши та представивши презентацію, та/або оцінку, написавши статтю. Студенти представили дуже цікаві та якісні роботи.
У межах свого вибіркового курсу я хотіла донести до групи насамперед такі речі:
- Медійна самоосвіта необхідна й це неперервний процес. Власне, я намагаюся це доносити до всіх своїх студентів. Інформація — зброя, всі зараз перебувають у стані війни. Притаманні молоді самовпевненість та критиканство, яке можна сплутати з критичним мисленням, заважають бачити факти, робити обґрунтовані висновки. Я сама ще така, тому знаю, про що говорю.
- В Україні живуть такі самі люди, як і в Німеччині: вони теж поділяють європейські цінності, прагнуть кращого майбутнього в нашому спільному домі. Коли готувалася до курсу, сама не була до кінця впевнена у цій тезі, але чим більше розбиралася, тим більше переконувалася, наскільки ми близькі. Це заряджає оптимізмом. Не подумайте, що я не бачу недоліків, просто в загальному контексті вони не є визначальними. Мені дуже радісно, що вдалося влаштувати онлайн-зустріч німецьких студентів з українськими (задля того, щоб полегшити першим виконання курсової роботи — аналіз обраного українського новинного видання). Тепер учасники спираються не на мої думки, а на власний досвід спілкування.
- Як влаштовані медійні системи в Україні та Німеччині, чому саме так, як це відбивається на творцях і споживачах контенту.
- Яким джерелам новин про Україну можна довіряти, де перевіряти інформацію, яку інформацію про події в Україні поширюють мас-медіа та чому.
Не знаю, що лишиться в головах студентів, але до подій в Україні їхнє ставлення точно змінилося, адже вони тепер знають про неї більше.
На жаль, через одночасне викладання у двох вишах мені довелося спершу скоротити своє вечірнє журналістське навантаження з п’яти до двох днів на тиждень, а потім взагалі полишити постійну роботу в медіа. На додачу стало дуже сутужно з фінансами. Простіше було кинути викладання, але я не могла, бо це одна з моїх копінгових стратегій. Викладання та наукова діяльність — частина моєї ідентичності, не маю чим її замінити.
Зараз я майже не займаюся журналістикою, бо не можу. Як би прикро не було, це самодопомога. Якщо ви маєте хронічний стрес або будь-які проблеми з ментальним здоров’ям, прислухайтеся до себе. Від редакції JTA: також ви можете звернутися за безплатною психологічною допомогою на гарячі лінії, контакти яких зібрані на сайті проєкту «Психічне здоров’я для України»).
Фото надані авторкою
Читайте також:
Як викладачка з України навчає медіаграмотності американських студентів
Академічна свобода і вузькопрофесійні асоціації: як працюють викладачі та науковці в Канаді