Що з канадського досвіду варто перейняти українській системі вищої освіти, розмірковує Ольга Хамедова.
З серпня 2022-го доцентка кафедри журналістики та нових медіа Київського столичного університету ім. Б. Грінченка Ольга Хамедова — запрошена дослідниця Факультету гуманітарних наук Університету Манітоби (University of Manitoba), який розташований у Вінніпезі, столиці канадської провінції Манітоба. Тут Ольга досліджує українсько-канадську пресу крізь гендерну оптику, проливаючи світло на історію українських емігранток в Канаді. Про те, як влаштований науковий та викладацький світ в цій країні, — дослідниця розповідає далі у тексті.
Академічна свобода, відкритість до нових ідей і щире бажання підтримати науковців з України — таким я побачила світ канадської науки. У 2022-му Університет Манітоби лише на один свій Факультет гуманітарних наук прийняв понад десять наших науковців на посади запрошених дослідників. Мене, зокрема, взяли на кафедру германських та славістичних студій, що мені як дослідниці у сфері історії української журналістики відкрило унікальну можливість попрацювати в архівах і бібліотеках Вінніпега. Це місто — один із найдавніших центрів української еміграції, має надзвичайно цінні архіви періодики, тож вважаю, що мені дуже пощастило.
Також я цікавлюся гендерними медійними студіями. Оскільки для України це досить нова сфера, у нас поки мало ґрунтовних досліджень за цією тематикою, а [державні — ред.] університети, наскільки я знаю, не пропонують бакалаврських чи магістерських програм у сфері жіночих або гендерних студій. Тимчасом у Північній Америці цей напрямок має значні здобутки, бо активно розвивається приблизно з 1960-х років. В Університеті Манітоби з серпня 2023-го я маю змогу стажуватися на Програмі жіночих та гендерних студій.
У Вінніпезі є велика й згуртована українська громада, яка постійно проводить різноманітні культурні та благодійні заходи. Лідером у цьому процесі є Oseredok Ukrainian Cultural and Educational Centre, на запрошення якого я зараз викладаю українську мову для канадців. Звичною тут є цікавість представників громадських організацій до наукового світу. Так, лекції й презентації дослідницьких тем українських науковців неодноразово відвідували представники UCC (Ukrainian Canadian Congress), найпотужнішої організації українців Канади. Наша діяльність набула розголосу й завдяки медіа: до прикладу, я була запрошена на інтерв’ю на U Multicultural Channel, в якому розповіла про своє дослідження.
Колеги з Університету Манітоби підтримують всі наші ідеї щодо організації наукових і культурних заходів. Так, ми разом з колегою з Запорізького медичного університету, професоркою Оленою Гордієнко стали співорганізаторками конференції Main Challenges and Issues of University Education in War Conditions: Ukraine — 2022, яка відбулася в Університеті Манітоби 27 квітня 2023-го. Захід зібрав науковців з України, Канади, Німеччини, США.
Спільне та відмінне в українській й канадській вищій освіті та науці
Академічна свобода — це те, що вирізняє канадського викладача і науковця. Він сам вирішує, як презентувати свій навчальний курс та якими матеріалами наповнити. Силабус, програму дисципліни (а це приблизно дві-три сторінки), щонайбільше прогляне завідувач кафедри, адже вона не потребує затвердження на усіх рівнях, як то заведено в українських університетах.
Канадські викладачі намагаються зробити свої вибіркові курси максимально міждисциплінарними, оскільки їх слухають разом студенти різних факультетів — інженери, біологи, гуманітарії. Наприклад, курс може називатися «Кіно, живопис і гендер в європейській культурі XX століття». Ця тенденція — створення міждисциплінарних курсів — вже стає помітною і в Україні.
Академічна свобода — це про гідність викладача також. Наші викладачі та науковці мають навчитися поважати себе і ніколи не хилитися перед жодним високопосадовцем від освіти. Вважаю цей страх перед системою спадком «совка», коли викладач був лише слухняним «гвинтиком». У нас досі існує такий собі негативний «колективізм» (і це якраз не про team building!), коли заслуги конкретної людини у колективі не помічаються, нівелюються. Викладачі та викладачки в канадських університетах не бояться себе рекламувати. Біля їхніх офісів (до речі, це теж про повагу до викладачів, коли у кожного є свій кабінет, де він може сам працювати та індивідуально консультувати студентів) вивішена інформація про їхні здобутки: сертифікати про виграні гранти, конкурси, вирізки з газет, де розповідається про наукові досягнення викладача або опубліковано інтерв’ю з ним.
Постійно читаю канадську наукову періодику, знайомлюся зі статтями та монографіями з медіазнавства і літературознавства, і, як на мене, за критеріями рівня фаховості, актуальності й наукової новизни статті наших науковців не поступаються західним. Але є інша проблема: наша наука, передусім гуманітаристика, залишається заблокованою, а результати наших досліджень не презентуються на міжнародній арені через те, що більшість наших дослідників не знає англійської. Багато наших заходів саме через це лишаються умовно міжнародними. Часто присутність одного запрошеного науковця з-за кордону дозволяє назвати захід «конференцією з міжнародною участю», але від того, що ми його так назвемо, світова спільнота все одно не дізнається про наші здобутки.
Водночас я усвідомлюю, що знайти час для самоосвіти — це надзавдання для наших освітян. Дивуюся, як ми взагалі можемо тримати таку планку досліджень при тій кількості функціональних обов’язків, які у нас покладено на викладача. У нас один викладач робить стільки, скільки цілі відділи в канадських університетах. До прикладу, до його щорічного плану роботи може входити і написання двох-трьох статей, і участь у кількох конференціях, і організація наукових заходів та зустрічей, і профорієнтація, і участь у вступній кампанії, і цілорічне керування практикою студентів, і кураторство. І десь між усім цим він має примудритися виділити час на підготовку і проведення на «високому науково-методичному рівні» своїх лекцій і семінарів. Тому, звичайно, мене здивувала поширена практика серед канадської професури брати піврічну оплачувану відпустку для написання ґрунтовної наукової праці. Життя канадського викладача полегшує, зокрема, і наявність помічників. Якщо у нього, наприклад, на курсі 50 студентів, то перевіряти їхні роботи йому допомагатиме грейдер (поширена посада в канадських університетах).
У канадській системі вищої освіти чітко розмежовують обов’язки: Instructor і навіть Senior Instructor (що відповідають нашим позиціям асистента / викладача і старшого викладача) мають просто якісно готуватися до своїх занять, наповнювати матеріалами свій електронний курс і листуватися зі студентами. Від цих працівників не вимагається «займатися наукою». Вимоги брати участь у конференціях, готувати певний науковий продукт є вже на рівні Associate Professor (доцента).
Проблему поєднання наукової та практичної журналістської роботи постійно обговорюють в українській системі журналістської освіти. Часто журналісти, редактори приходять на факультет журналістики, аби поділитися досвідом з молодим поколінням, але їхній запал згасає, щойно їх попереджають, що вони мають ще готувати наукові публікації, доповідати на наукових конференціях. І всі усвідомлюють, що це буде профанація науки, адже людина рівня «асистент, викладач, старший викладач» має навчати насамперед практичним навичкам. Однак вимоги щодо акредитації не змінюються, і система далі рухається за інерцією.
Не помітила я в канадській науці й гонитви за «скопусами». Тут авторитетними вважаються власні наукові журнали. Такі видання є у різних вузькогалузевих наукових асоціаціях. У 2022-му я сама приєдналася до Canadian Association of Slavists та її філії Canadian Association of Ukrainian Studies. Тепер я проінформована про абсолютно всі наукові заходи, які відбуваються в Канаді у цій сфері, можу долучитися до різноманітних семінарів, лекцій, тренінгів, регулярно отримую журнал, в якому друкують результати своїх досліджень канадські славісти. Участь у такій асоціації дає можливість тримати руку на пульсі цікавої тобі наукової галузі.
Щороку відбувається велелюдний Конгрес для представників різних асоціацій за напрямками «гуманітарні та соціальні дослідження». Науковці злітаються до одного канадського міста (у 2023-му подія проходила в Торонто), де одночасно відбувається кілька десятків конференцій, бо кожна асоціація проводить власну. На них не тільки виголошують доповіді, але презентують нові монографії, започатковують нові проєкти, дізнаються про гранти, тобто відбувається плідна наукова комунікація.
Я вважаю, що досвід функціонування вузькопрофесійних асоціацій дослідників вартий уваги і в Україні. Власне, цю роботу серед викладачів журналістики в Україні успішно розпочала Journalism Teacher’s Academy, мрію, щоб цей проєкт міг стати фундаментом для майбутньої асоціації медіазнавців України.
Напевно, питання оплати викладацької праці я навіть не розкриватиму, оскільки тоді довелося б порівнювати рівень економіки Канади й України, що взагалі некоректно в умовах війни. Однак мені б хотілося, аби українські високопосадовці в освіті звернули увагу на забезпечення соціальних бенефітів своїм працівникам. Для викладачів, попри скромну зарплатню, одним зі стимулів працювати в системі освіти могло б бути відчуття захищеності, зокрема у разі хвороби — своєї або рідних. У Канаді мене, наприклад, приємно здивувало, коли нам, запрошеним науковцям, надали, як і всім працівникам університету, страхування на стоматологічну допомогу. До того ж страхування поширюється не лише на викладача, але й на усіх (!) членів його родини і покриває 80% вартості послуг дантиста. Вважаю, цей досвід варто перейняти і Україні.
Хоча організація навчального процесу в Україні та Канаді значно різниться, у професійній комунікації науковці обох країн мають багато спільного. Усі ми прагнемо самовдосконалення, готові жити в бібліотеках та архівах заради цікавих знахідок, радіємо, коли на конференціях зустрічаємо зацікавлених у тому самому колі питань, що й ми, гаряче дискутуємо про теми, яким ми присвятили не одну розвідку. Зараз українські вчені дістали можливість за різними грантовими програмами стажуватися в західних університетах. Сподіваюся, так ми швидше позбавимося «совкового» спадку. Безперечно, ця відкритість до глобального світу науки сприятиме поширенню інноваційних ідей, а можливо, навіть реформам у системі вищої освіти.
Фото надані Ольгою Хамедовою