Чому відеоінструкції та подкасти у викладанні — це не «іграшки для студентів», а частина сучасного навчального процесу.
Попри повномасштабну війну, українські викладачі шукають нові форми, підтримують студентів, вчаться самі. Ірина Копистинська, завідувачка кафедри журналістики Карпатського національного університету імені Василя Стефаника (офіційно — Прикарпатський НУ, назва у процесі зміни), медіадослідниця, у 2023-му пройшла програму Journalism Teachers’ Academy і через кілька місяців після випуску повернулась до Академії як тренерка. Що Ірині дало це навчання, як вона ставиться до використання штучного інтелекту в освіті та чому прагне бути зі студентами на рівних — у розмові з викладачем і випускником JTA Ігорем Дармостуком.
Як Ви дізналися про JTA?
Про Journalism Teachers’ Academy я чула давно, ще коли до проєкту долучився Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, де я колись навчалася і починала свій професійний шлях. Підписалась на фейсбук-сторінку Українського інституту медіа та комунікації, час від часу моніторила [інформацію про навчання в JTA], та якось не складалося. Просто чекала, коли зійдуться зірки. Перший мій контакт з JTA відбувся у 2023-му: побачила анонс курсу з гейміфікації в освіті, відчула, що хочу туди, і подалась.
Кохання з першого погляду?
Так. І напевно, десь «Всесвіт почув», бо вже в серпні того ж року мені несподівано зателефонувала Галина Будівська, представниця JTA, і запропонувала взяти участь у великому курсі для викладачів. УІМК тоді набирав групу із Запорізького національного університету, але мав кілька вільних місць для учасників з вишів. Я була шалено рада. Без вагань погодилася.
Які очікування у Вас були перед початком семестру JTA? Чи був страх, що доведеться «знову бути студенткою»?
Так, часом я думала: «А що, якщо на курсі будуть мої знайомі, колеги з університетського середовища?». Виходить, я вчитимуся на рівні з тими, хто, можливо, молодший, ніж я, хто менше викладає. Та потім вирішила, що це і є ключ: ми всі вчимося одне в одного. І в цій групі я справді відчула цю рівність. Це був дуже потужний стан — не втома, не ієрархія, не формальність, а обмін.
Чи був якийсь момент, коли Ви зрозуміли, що цей курс змінює Ваше уявлення про викладання?
Так. Для мене одним з найбільших відкриттів стала таксономія Блума. Можливо, для когось це давно відома теорія, але я раніше не усвідомлювала її потенціалу. Коли я побачила, як вона працює, як рівні мислення можна накладати на завдання для студентів — усе стало на свої місця. Я зрозуміла, чому деякі теми не заходять, а деякі викликають глибокі дискусії. Просто тому, що рівень мислення, якого я вимагала, не відповідав, наприклад, структурі самого заняття чи завданню.
Окрім педагогічних інструментів, що Вам ще вдалося опанувати?
На курсі ми вчилися монтувати відео з нуля. Я тоді вперше сіла за InShot, ShotCut. Але потім більше сподобався Clipchamp, дуже легка і зручна програма, яку я опанувала самотужки. Вже пізніше почала освоювати складніші, професійні відеоредактори. В університеті в мене з’явився новий курс з телевиробництва. І ми разом зі студентами все це проходили ще раз — тільки тепер я вже могла їх вести.
Як це змінило Ваше викладання?
Я стала інакше планувати заняття. Почала записувати туторіали — навчальні відеоінструкції. Поки що вони технічного характеру про програми радіо- та відеомонтажу. Наприклад, «ProРадіо. “Записуємо та монтуємо звук в Audacity”» — це навчальний туторіал для слухачів курсів «Радіовиробництво», «Сучасні аудіовізуальні медіа» та «Монтаж в аудіовізуальних медіа». Студент може повертатися до матеріалу будь-коли.
Ще ввела навчальні подкасти, які деякі студенти назвали дуже класним форматом, бо за кілька хвилин можна отримати більше інформації, ніж за години пошуку. В аудіоформаті зникає офіціоз, з’являється голосова інтонація, співучасть. Виявилось, що можливість слухати викладача в зручний час відкриває нову якість взаємодії, інший рівень діалогу. Студенти бачать у викладачеві не контролера, а партнера, який також вчиться — просто трохи інакше, ніж вони. Я зрозуміла, що ці формати не є «іграшками для молоді», а частиною сучасного навчального процесу. І якщо я не використовую ці інструменти, то просто не дотягую до потреб студентів.
А щодо гейміфікації? Вона ж була вашою першою точкою входу в JTA.
Так. На курсі з гейміфікації я розробила модуль про новини з фокусом на джерела інформації для дисципліни «Журналістська майстерність». Я створила інтерактивне заняття, де студенти мали пройти кілька «місій», перевіряючи надійність джерел, визначаючи їхню первинність, верифікуючи факти. Останнім із завдань було скласти новину за шматочками тексту і «зібрати» її у вигляді перевернутої піраміди. Вигравала команда, яка була найближче до оригіналу. Виявилося, що ігрова логіка не лише активізує студентів, а й допомагає їм краще структурувати інформацію.
Як так сталося, що вже через кілька місяців після проходження курсу Ви самі стали тренеркою в Академії? Це був Ваш запит чи Вас запросили?
Запросили. І це для мене стало великою несподіванкою. Але я не вагалася. Відчула, що можу поділитися чимось корисним, а ще — навчитися чогось нового зсередини. Бо тренерська роль — це вже зовсім інший рівень відповідальності. Тут потрібно бути не «вище», а поруч. У JTA це дуже відчувається: горизонтальність, повага до досвіду кожного незалежно від віку чи посади. Ми не читаємо лекції — ми ведемо розмову. Мені дуже допоміг «метод бутерброда» у наданні зворотного зв’язку: спочатку даєш позитив, потім коригуєш, а потім знову підкреслюєш сильне місце.
Ви вже провели три курси як тренерка. Що було найскладнішим?
Встановити межі без втрати довіри. Коли даєш учасникам свободу, вони, як правило, дуже вдячні. Але іноді ця свобода потребує обмежень. І тоді треба пояснити, навіщо існують дедлайни, чому не можна просто «не прийти на сесію», чому повага — це не тільки про тебе, а й про час інших. Це складно. Але якщо правила сформульовані з самого початку — група працює набагато ефективніше.
Що стало для Вас найбільшою несподіванкою у тренерстві?
Енергія групи. Приходиш на заняття втомленою, сповненою сумнівів після основної роботи, а потім починається сесія — і зникає все, окрім цікавості й бажання бути корисною. Такий собі «викладацький адреналін».
Ви вважаєте, що викладач має сам постійно вчитися. Що мотивує Вас?
По-перше, йдеться про професійну гідність: якщо я виходжу до студентів і не розбираюся в темі або не знаю сучасних підходів — маю визнати, що відстаю. А я не хочу відставати. І не хочу «відбувати години». По-друге, для мене важлива довіра студентів: вони дуже добре бачать, коли викладач працює «на автоматі», а коли горить. І якщо хочу, щоб вони були мотивовані, я сама маю бути такою: показувати, що мені цікаво, що я теж постійно вчуся.
Стимулює і конкуренція на ринку освіти. Ми просто повинні бути найкращими, щоб студенти хотіли до нас іти. А ще — мотивація від адміністрації університету. У нас діє рейтингова система: ми отримуємо бали за публікації, тренінги, участь у проєктах, роботу зі студентами. Але насправді це не про бали. Це про те, чи ти в тонусі, чи не застряг у методичках 2010-го.
Як на це реагують колеги? Всі включаються?
Так, кожен включається у своєму ритмі. Маємо потужне ядро, яке рухається і активізує роботу. Коли бачиш, що колега читає інноваційні курси, робить класні проєкти зі студентами, постійно самовдосконалюється, про нього добре відгукуються, його запрошують на події, він на слуху — це працює краще, ніж будь-які настанови згори й формальний «план підвищення кваліфікації».
З червня цього року Ви очолюєте кафедру. Як трансформується підхід до викладання на рівні колективу? Чи вплинули ці зміни особисто на Вас як на керівницю?
Однозначно. Якщо я хочу, щоби колеги переосмислювали свої курси, інтегрували нові інструменти, йшли в практику — я маю бути першою, хто це робить. А ще — створювати відповідні умови. Наприклад, у нас на кафедрі практикують обмін досвідом: ділимося напрацюваннями між собою, обговорюємо нові формати, запрошуємо журналістів, редакторів, медіаменеджерів — як на окремі заняття, так і в ролі менторів, ініціюємо співпрацю з медіа. Ми відмовились від закритої моделі «кожен сам за себе». Адже якщо студент отримує якісні знання лише на одному курсі, це не вибудує у нього системи. І бачимо результати такого цілісного підходу — в успішній роботі студентського радіо і телебачення, у видавничих проєктах студентів, у їхніх перемогах на різних конкурсах, у якісній роботі в медіа. Це все — результат спільних зусиль.
Чи інтегруєте Ви ШІ у викладання? Якщо так, то як саме?
У свої курси намагаюся включати різні теми, пов’язані з ШІ. Але ми не просто вчимося «користуватись ChatGPT». Я даю завдання, які вимагають критичного підходу: наприклад, проаналізувати відповідь ШІ, виявити шаблони, неточності, запропонувати влучніші формулювання. Одне з улюблених завдань — рольова дискусія: студенти спілкуються з ChatGPT, який пише від імені відомого автора, наприклад, Сергія Жадана. Один студент ставить запитання, інший перевіряє, чи відповіді складаються з реальних цитат творів письменника. А якщо — вигадка? Тоді сперечаються. У результаті виникає глибока дискусія не лише про ШІ, а й про стиль, достовірність і літературну пам’ять.
Спочатку студенти думають, що це буде легко: мовляв, машина зробить усе за нас. А потім розуміють, що саме тут починається складна робота — з інтерпретацією, деконструкцією, рефлексією. Ми розглядаємо приклади, коли ШІ генерує фейкові факти, неточні цитати, некоректні джерела. І обговорюємо, як це може вплинути на якість журналістського продукту.
На кафедрі ми також ввели окрему вибіркову дисципліну «Журналістика і штучний інтелект: сучасні виклики та можливості».
З іншого боку, ми бачимо дедалі більше скарг на «мертві» тексти, згенеровані ШІ. Як уникнути імітації навчання?
Так, проблема існує. У європейських, американських та й українських академічних колах точиться активна дискусія про те, як зберегти якість освіти в умовах широкого використання ШІ та наскільки ми як викладачі готові до нових форматів перевірки знань.
Справді частина студентів просто здає тексти, написані ШІ. І ми вже вміємо це впізнавати: такі тексти — без інтонації, без позиції. Навіть якщо попросити систему олюднити відповідь, відчуття порожнечі лишається.
Як ми реагуємо? Моя колега запропонувала такий формат: дає письмову роботу, але з обов’язковим усним захистом. Якщо студент не може пояснити логіку або розповісти, як писав — робота не зараховується. Це працює. Творча робота + усна рефлексія = живе навчання.
Багато ідей я беру від студентів. Якщо студенти експериментують із технологіями, то і я можу адаптувати це для навчальних цілей. Це та сама симулятивна модель, про яку зараз багато говорять. Наприклад, симуляція інтерв’ю за допомогою ChatGPT та синтезу мовлення, але обов’язково з важливої для студентів теми, скажімо, медіаграмотності та фактчекінгу. Тоді ШІ виступає не тільки у ролі симулятора співрозмовника, на якому ти можеш відпрацювати навички ставити запитання, уточнювати, дискутувати, тримати лінію розмови, а й виконує просвітницьку функцію. А ще — вчить розрізняти згенеровані тексти і аудіо. Тобто важливо сьогодні не уникати, не боятися ШІ, а показувати, коли і як він може бути корисним.
Чи є у вас сформульовані принципи академічного використання ШІ?
Ми зараз над цим працюємо. Але моя позиція така: ШІ — це такий самий інструмент як Google або PowerPoint. Головне — вміти ним користуватись усвідомлено, пояснювати студентам, де межа між допомогою й академічною недоброчесністю. В ідеалі університет має сформувати чіткі правила, але на рівні курсу це треба проговорювати з першої пари.
А як щодо ШІ у бакалаврських чи магістерських роботах? Гадаю, це викладацький біль останніх років…
Ми розуміємо, що студенти вже давно використовують ШІ під час написання бакалаврських та магістерських робіт. І заборонити це — не вихід. Тому ми серйозно обговорюємо: треба вводити чітку умову вміщувати розділ чи параграф про використання ШІ у вимоги до написання кваліфікаційних робіт. Наприклад, у розділі про методи дослідження студент має пояснити, що саме він згенерував, навіщо це зробив, як адаптував і яку роль це відіграє в роботі. Не бити по руках, а змусити аргументувати.
Інакше виходить подвійна гра. Всі знають, що ШІ використано, але удають, що «ні». А перевірити неможливо: трохи змінити форматування, додати кілька помилок — і жодний ШІ-детектор не підтвердить використання чатботів. Тому альтернатива тільки одна — ввести новий стандарт академічної чесності: якщо ти щось генерував — поясни, як і чому. Це цілком реально, і, я переконана, студенти готові до такого підходу.
Чи може ШІ замінити викладача?
ШІ — класний інструмент для викладача, але поки не його замінник. І сподіваюся, цього ніколи не станеться. ШІ поки не може відчути інтонацію, помітити втому студента. ChatGPT, наприклад, останнім часом став сильно підлабузницьким і навіть імітує емпатію.
Ви наголошуєте на необхідності партнерських стосунків між викладачем і студентом. Що для Вас означає ця горизонтальність?
Це не про «усім усе дозволено». Це про повагу. Якщо я хочу, щоб студент поважав мій час, я маю поважати його час. Якщо я хочу, щоб він виконував завдання, я маю чітко пояснити його сенс, очікуваний результат і дедлайн. Горизонтальність — це про чітко розставлені межі з обох боків. Наприклад, я не приховую, що іноді чогось можу не знати. І кажу це відкрито: «Це цікаве питання, я не маю відповіді зараз, але знайду і повернуся до вас». І коли студент бачить, що викладач не грає роль «експерта-всезнавця», а діє чесно — виникає довіра. Ще я завжди запитую зворотний зв’язок: що було зрозуміло, що варто покращити. Для мене це не формальність, а робочий інструмент.
Це потребує певної внутрішньої роботи від викладача. Не всі на таке готові.
Так, але без цього не буде розвитку. Інакше ми знову впадаємо в стару модель — «ось я, я розумніший, я оцінюю». А освіта — це не суд, а діалог, у якому і студент може мати рацію. Це нормально. Ми всі вчимося. Просто на різних етапах.
Якою Ви бачите роль викладача у найближчі роки? Що має змінитися в системі освіти, щоб вона не відставала від реальності?
Насамперед викладач має бути відкритим до змін. Не заради «трендів», а заради якості. Студенти не такі, як десятиріччя тому. Вони мислять швидше, у них інші очікування, інші джерела інформації. Якщо ми їх не розуміємо — ми не зможемо з ними працювати.
А університет як інституція?
Він має бути простором взаємодії: не лише «передавати знання», а створювати умови для пошуку, дискусії, практики. І це означає, що в аудиторії має бути місце для помилки без страху бути осміяним чи покараним. Адже саме помилка часто запускає найважливіші процеси мислення.
Що б Ви сказали викладачеві, який сумнівається, чи варто йому вчитися знову?
Сказала б: так, варто. Якщо ти вже не відчуваєш цікавості — значить, треба оновитись. Академія стала для мене цим оновленням. І якщо ти чесний із собою, завжди знайдеш, чого тобі бракує, що хочеться спробувати, чого боїшся. І саме з цього — з чесного запитання до себе — починається новий етап.
Що, на Вашу думку, зараз найбільше потребує змін в українській журналістській освіті?
Насамперед треба виправити дисбаланс між теорією і практикою. В університетах надто часто курси залишаються на рівні «поговорити про щось важливе». Але коли студент іде на перше стажування в редакцію, часто він не розуміє, як написати новину, як її структурувати, як готувати матеріал в ефір. Тобто базових речей бракує. Тому скоротити розрив між академічною освітою і реальною практикою — це обов’язок сучасної журналістської освіти.
Це можна змінити всередині університету?
Так, можна, і ми успішно рухаємося у цьому напрямку. Я вважаю, що університет має бути місцем, де практика інтегрується в кожен курс, не лише у практичні дисципліни. Навіть теоретичні курси мають мати вихід у прикладне. Також університет має бути відкритим до партнерств, зокрема не боятись запрошувати практиків як викладачів та співавторів курсів, менторів, співкураторів проєктів. І коли ти бачиш, що у всіх провідних медіа міста — наші випускники, наші студенти, яких залишають працювати відразу після практики, з другого курсу, то розумієш, що на правильному шляху.
Чи сформулювали Ви для себе якісь принципи у викладанні? Що для вас важливо як для завідувачки кафедри й викладачки?
Для мене важливо, щоб викладач не боявся змінюватись. Щоб він не замикався у «своїй аудиторії» і не казав: «Мене це не стосується». Ми всі — частина змін. І якщо я щось дізналася, побачила новий інструмент, новий підхід — не маю права залишити це тільки собі. Я маю поділитися, показати, інтегрувати. Але головне — любити те, що ти робиш.
А щодо роботи з колегами?
Відкритість до зворотного зв’язку і до помилки. Ставши завкафедри, я прийшла не з установками «тепер буде так», а із запитаннями. І продовжую запитувати. Ми багато проговорюємо, шукаємо формати, сперечаємось. Це нормально. Я хочу, щоб на кафедрі кожен відчував, що може впливати, що його думка важлива.
Уявімо, що Ви маєте дати коротку настанову колезі — викладачу журналістики. Лише три дієслова. Що б Ви обрали?
Розвивайся, надихай, практикуй. Це звучить просто, але за кожним із них — цілий сенс. Розвивайся — бо наш світ постійно змінюється. Надихай — бо без емоційного контакту не буде жодного навчання. І практикуй — бо ми не про теорію, а про дії.
Фото надані Іриною Копистинською