Як французькі медіа висвітлювали війну в Україні до повномасштабного вторгнення, що змінилося відтоді та про що деякі із них регулярно запитують журналістку Аллу Лазарєву.
Алла Лазарєва працює в Парижі з січня 1997-го. Починала там як кореспондентка «Дзеркала тижня», паралельно дописувала до «України молодої». Потім 13 років була власною кореспонденткою великої української служби BBC у Парижі, допоки, у 2011-му, остання не припинила радіомовлення, залишивши лише україномовний сайт та теленовини, які виходять на YouTube-каналі BBC News Україна та в ефірі партнерів. Відтоді Алла працює кореспонденткою «Українського тижня». Також вона керує французькомовною онлайн-версією видання: пише матеріали, замовляє авторам, перекладає та вичитує.
В інтерв’ю JTA Алла розповіла, для кого «Тиждень» пише французькою та які навички необхідні хорошому журналісту-міжнароднику.
Що Вам допомагає бути в контексті французького суспільно-політичного життя? Що Ви читаєте, слухаєте, дивитеся?
Я тут живу, добре знаю мову. Журналістика завжди була моєю пріоритетною професійною діяльністю, а вона зобов’язує ретельно відстежувати найважливіші події, що відбуваються в державі. Я журналіст політичний, намагаюся акредитуватися на численні заходи, пов’язані з політичними процесами: з питань безпеки, політичної економіки, геополітики… І якщо там є зв’язок з Україною, використовую зібраний матеріал у роботі. Якщо ні, то корисно просто брати участь, щоби орієнтуватися в подіях.
Окрім цього, важливо багато читати та напрацьовувати контакти. Коли я ще вчилась на журфаці (йдеться про Інститут журналістики КНУ ім. Т. Шевченка — прим.ред.), нам казали, що робота журналіста вартує стільки, скільки коштує його записна книжка. Цінність твоєї роботи залежить від того, наскільки в тебе якісні контакти, наскільки тобі довіряють, чи є люди, у яких зможеш швидко перевірити точність інформації.
Як Ви охарактеризуєте французькі медіа? Наскільки вони готові демонструвати свої політичні переконання та як ставляться до ультраправих?
Існують три типи медіа: загальнополітичні, опінієтворчі та спеціалізовані. Якісна преса, як і скрізь, намагається бути максимально об’єктивною попри ті чи інші політичні симпатії. Скажімо, Le Monde позиціюється як ресурс поміркованих лівих, Le Figaro — як помірковано праве медіа. Спеціалізована преса орієнтується на певні галузі: економічну, медичну абощо.
Стосовно політичного спектра: нині у Франції спостерігається очевидне зростання крайніх правих. У французькому парламенті вони представлені партією «Національне об’єднання» (Rassemblement national), яка раніше називалася «Національний фронт» (Front National). На виборах до Європарламенту, які пройшли 6–9 червня 2024 року, ця політсила набрала всередині Франції 31,5 % голосів — удвічі більше, ніж пропрезидентський блок.
Зрозуміло, що «Національне об’єднання» знаходить трибуну, його депутати можуть висловлювати своє бачення, брати участь в різноманітних дебатах на телебачення. Показово, що [28-річний] лідер крайніх правих — Жордан Барделла (Jordan Bardella) — є популярним серед молоді, своїх ровесників. Традиційно крайні праві були більш популярні серед старшого населення. Можливо, те, що партія обрала молодого хлопця з проблемного паризького передмістя, також посприяло високим результатам на недавніх виборах.
Як французькі медіа висвітлювали війну в Україні з 2014-го до повномасштабного вторгнення?
Це було, скажімо так, гібридне висвітлення. Аж до повномасштабного вторгнення у французькому інформаційному просторі активно послуговувалися терміном «українська криза», аби не казати «війна Росії проти України». Це формулювання постійно фігурувало на всіх рівнях: у пресі, виступах політиків, експертів… Ситуація змінилася лиш після лютого 2022: речі нарешті почали називати своїми іменами.
Після повномасштабного вторгнення до Вас часто звертаються за коментарями французькі медіа. Про що питають і як змінилися їхні запитання за два роки?
Перший час важко було виконувати свою пряму роботу, бо ледь не щодня доводилося давати коментарі для радіо та телебачення. Перші три місяці повномасштабної війни двічі-тричі на тиждень їздила на прямі телеефіри, включалася через Skype зранку до вечора.
Тоді багато хто думав, що Україна довго не витримає: спробує трошки поборотися та й по всьому. Україну знали погано. Але за понад два роки повномасштабної війни ситуація змінилася. Насамперед — завдяки репортажам французьких журналістів, які регулярно їздять до України у відрядження. А французи довіряють насамперед своїй пресі. Відповідно люди більше дізнаються про нас, отже й запитання до мене стають обґрунтованішими, глибшими.
Але не все так добре, як хотілося б. «Як Ви думаєте, що зробить Путін?» — регулярно запитують у мене в телеефірах. Хіба ж я можу знати, що він думає? Я не є ані його психоаналітиком, ані подругою дитинства, не спеціалізуюся на вгадуванні думок.
Утім, можна констатувати зміни. Якщо на початку повномасштабного наступу тема війни в Україні обговорювалася насамперед в контексті того, що кажуть, роблять, думають у Москві, нині ефіри стали змістовнішими, розмаїтішими.
Бувало, доводилося відмовлятися від ефірів. Насамперед тоді, коли не вистачало часу й основна робота не дозволяла на це відволікатися. Однак часом я робила це з принципових міркувань. Наприклад, в моєму персональному «чорному списку» є французький телеканал CNews. Це телекомпанія, яка фактично перебрала собі всю аудиторію колишньої RT France, коли тій у березні 2022 року заборонили мовлення на території Франції. Проте чимала проросійська аудиторія залишилася, так би мовити, «безхозною». Ясно, що брати участь в їхніх ефірах немає сенсу, це марнування часу.
Коли запрошують на ефір, зазвичай запитую, хто ще буде. Якщо заплановані представники російської амбасади, я не йду, тому що це не плюралізм, а його імітація. Свобода брехні не є свободою слова. У такому разі журналісти надають мікрофон людям, про яких заздалегідь відомо, що вони поширюватимуть неправдиву інформацію. Я відмовляюся брати участь у таких спектаклях.
Чи атака ХАМАСу на Ізраїль 7 жовтня 2023-го й подальший конфлікт вплинули на кількість матеріалів про Україну?
У Франції мешкає одна з найбільших єврейських громад у Європі, а поряд — дуже велика мусульманська громада. Отже, конфлікт впливає і на мешканців Франції. Люди, які підтримують тих чи інших, починають конфліктувати між собою на французькій землі. На щастя, збройних сутичок немає. Але неподалік від мого будинку — синагога, то я постійно бачу озброєних французьких солдатів, які патрулюють біля неї.
Кількість матеріалів про війну в Україні звичайно змінилася, але не критично. Тема війни розділилася на дві частини. Медіа пишуть про війну в Україні та війну між ХАМАСом і Ізраїлем.
В «Українського тижня» є французькомовна версія. На кого вона розрахована та що має донести?
Ця версія розрахована на нашу франкомовну аудиторію. Вона складається із трьох сегментів: самі французи, мешканці інших франкомовних держав Заходу та читачі з франкомовних африканських країн.
В «Українського тижня» скромні можливості, але це не означає, що не треба боротися. Ми намагаємося давати матеріали на теми, які стосуються Африки, а не лише Європи. Крім того, країни цього регіону є клієнтами українського агросектору. Тож це важливо для них і для нас. Росія дуже активно, зокрема й збройно, бореться за вплив на африканські країни та за доступ до тамтешніх ресурсів. Тому потрібно надавати інформацію мовою, яку люди знають та щоденно використовують.
Щодо того, яку підготовку має пройти журналіст-міжнародник, медійники не дійшли згоди. Одні вважають, що студент має закінчити політологію чи міжнародні відносини, а потім піти на магістратуру з журналістики. Інші кажуть, що потрібно вивчити різні види журналістики, а потім обрати спеціалізацію на 4 курсі. На вашу думку, який метод більш доцільний? Чи потрібен інакший підхід?
Перш ніж вступати на факультет журналістики, французький студент має три роки вивчати якусь іншу спеціальність на свій розсуд, чи то медицину, чи то економіку, чи то політологію. А от вже на журфаці він два роки опановує суто техніку подачі матеріалу, презентації текстів, радіопродукту, відео.
Не кажу, що це єдина можливість. Це просто підхід, який практикує Французька республіка. В Україні знаю декілька моделей. Моя альма-матер — Інститут журналістики Шевченка — пропонує вивчати журналістику шість років. Могилянка працює за іншою моделлю.
Думаю, для журналіста-міжнародника важливо цікавитися міжнародною політикою, обов’язково знати мови, мати гарну загальну ерудицію, загальну культуру і комунікабельність. Бо повернуся до початку розмови: якість роботи журналіста — це якість його джерел. Не тільки вміння швидко прочитати щось цікаве, швиденько перекласти, зробити дайджест, випустити новину, щоб всі перепостили й так привернути увагу до свого медіа. Важливо розуміти. Щоб розуміти, треба спілкуватися з людьми, з експертами, з тими, хто знається на темі. І щоб вони вам довіряли.
Фото надані Аллою Лазарєвою
Також читайте: