Жанна Безп’ятчук: На магістратурі з журналістики нас навчили, що головне під час війни — це правильно розповідати про людей і їхні страждання

post-image
Вікторія Теравська
Жанна Безп’ятчук вивчала політологію у Києво-Могилянській академії та закінчила магістерську програму Erasmus Mundus з журналістики. Остання дала їй змогу навчатися у Данській школі медіа і журналістики, Амстердамському університеті та університеті Суонсі (Уельс, Велика Британія). Зараз Жанна Безп’ятчук — кореспондентка BBC News Україна, а до цього працювала на hromadske та Радіо Свобода.

З 2021 року Жанна викладає у Школі журналістики та комунікацій Українського католицького університету: ділиться зі студентами, як пізнавати контекст інших країн та розповідати світу про Україну. Звісно, навчання довелося підлаштовувати під повномасштабну війну… і нові журналістські спостереження щодо стандартів, етики, сторітелінгу. 

Детальніше про цю адаптацію та необхідні зміни в освіті журналіста-міжнародника Жанна розказала в інтерв’ю для Академії викладачів журналістики. 

Як побудована навчальна програма з міжнародної журналістики у Школі журналістики та комунікацій УКУ: скільки триває та які теми порушує? На що Ви орієнтувалися, коли складали цю програму?

Загалом курс міжнародної журналістики в рамках дворічної програми можна викласти за один семестр. Я ж розбила курс на два семестри: почала викладати у грудні 2021 року, а мала продовжити в лютому-березні 2022-го. І от в другій частині через повномасштабну війну довелося на ходу перебудовувати програму.                            

По-перше, частина тем втратила свою актуальність. Наприклад, я планувала розглянути зі студентами, як висвітлювати зовнішню політику Росії щодо Білорусі та інших країн євразійського простору. Однак, після вторгнення це питання ускладнилося: ще донедавна локальна небезпека могла перерости у третю світову війну. Або, наприклад, як писати про Білорусь. Якщо до війни це була одна точка зору, то зараз країну,  плацдарм для масових атак Росії на Україну, треба розглядати інакше.

Жанна Безп’ятчук в Українському католицькому університеті

По-друге, змінилися загалом пріоритети: від фокуса «як розповідати про світ українцям» ми змістилися до «як розповідати про Україну не лише внутрішній аудиторії, а й світовій». Обговорювали, чого ця війна має навчити нас, українських журналістів.

Ще через часті повітряні тривоги й мою посилену журналістську зайнятість (включення в прямі ефіри) доводилося переривати пари. Відповідно забракло часу обговорити теми, які залишаються важливими. Наприклад, історію війни в Сирії та її висвітлення журналістами. Або роль Китаю у сучасному світі: що має розуміти журналіст, коли пише про цю країну.

У якому форматі Ви від початку повномасштабної війни проводите заняття для студентів?

У грудні 2021-го я провела офлайн-заняття: для мене важливо було почати курс із живих зустрічей та особисто познайомитися зі студентами. Контакт, встановлений у реальному житті, виручив під час війни: тоді довелося перейти повністю на онлайн-формат. Він дав нам змогу вільніше спілкуватися, а отже, трохи протистояти тому стресу, який війна принесла у наше щоденне життя. Кожен ділився своїми почуттями та розповідав про обставини, в яких опинився. Якоїсь миті розмови «про життя», які раніше призначалися для перерв чи останніх хвилин пар, стали важливішими, ніж кількість пройдених тем чи виконаних завдань. Я дбала про те, щоб студенти відчували підтримку.

Які практичні завдання задавали?

Я старалася давати ті практичні завдання, які, з одного боку, занурюють у ситуації, з якими журналіст стикається в реальності, а з іншого — дають змогу відпрацювати певний алгоритм, за яким можна виконати ті чи інші завдання. Без цього не впоратися у сьогоденні, адже маєш справу з інтенсивними інформаційними потоками. 

Жанна Безп’ятчук в Українському католицькому університеті

Зокрема студенти готували радіорепортаж з місця події (звісно, це не була жива трансляція, але від них очікувалася жива, кольорова розповідь). Також вони писали фічери (історії з елементом репортажу, написані від третьої особи, що глибоко досліджують певну тему — прим. ред.) про людей, яких війна змусила покинути рідні домівки. 

Що підштовхнуло Вас до рішення викладати?

Важливо думати про тих, хто йтиме за нами, та передати їм знання, досвід, контакти, розуміння, що я залюбки роблю. Я прагну, щоб продовжувачі нашої справи займалися цим якісніше й глибше, ніж ми. Тим паче переконана, що країні, окрім будівництва та відбудови, знадобляться зміни у медіа: зміцнення власного суспільного мовлення, розвиток міжнародної журналістики, професіоналізація комерційних медіа. Для виконання цих завдань потрібні добре освічені, впевнені в собі люди.

За Вашими спостереженнями, які вміння у Ваших студентів розвинені добре, а над якими ще потрібно працювати?

Мене вразило, наскільки розвинене критичне мислення мають сучасні студенти на старті. Моє покоління, коли навчалося в університеті, гадаю, тільки наближалося до цього рівня. Такі умови диктує час: запам’ятовування в інформаційному суспільстві — це екстенсивна, неефективна модель освіти. У поглибленні критичного мислення криється, як на мене, мислення майбутнього, принаймні для європейської демократичної цивілізації, до якої належить Україна і цінності якої відстоює зараз.

Важливо зорієнтувати студентів, як медіа має залучати аудиторію та підтримувати з нею зв’язок. Адже відходять у минуле ЗМІ, які обслуговували здебільшого олігархічні інтереси й публікували те, що «злили» їм згори. Їх і не може бути в Україні, яка в лютому 2022 року остаточно обрала європеїзацію. Нині наші джерела — це насамперед суспільство, а політики лише працюють на нього.

Жанна Безп’ятчук в Українському католицькому університеті

Міжнародні журналісти переважно висвітлюють непрості теми, як-от війни, кризи, конфлікти, кліматичні зміни. У цьому разі історію треба розповісти так, щоб вона зацікавила людей і водночас містила значимі факти. Це вміння студенти ще мають опанувати.

А які рекомендації щодо сторітелінгу Ви даєте студентам? 

Сторітелінг — це передусім набір певних технік. У контенті, де порушується малознайома чи важка тема, людей торкає унікальний випадок/факт/приклад. Саме з цього варто розгортати історію, а потім вже плавно вести до якихось загальних висновків, меседжів матеріалу. 

Якщо даємо певний фактаж, то не нагромаджуємо його, немов гору, яку треба перейти. Можливості й час аудиторії обмежені, аби опрацювати всі факти — тож подаємо їх вибірково. Іноді менше, але якісніше — краще, ніж багато й неструктуровано.

Обговорюємо, що журналіст має розповідати історії простою — не розмовною! — мовою, без канцеляризмів. Наче очевидно, але це треба засвоїти й постійно тренувати.

Також ми говоримо про принципи єдності часу й простору. У матеріалі зазвичай одна наративна лінія, але допускають і дві: все залежить від обсягу і здатності автора це правильно структурувати. Наприклад, розповідь про евакуацію героя до іншої країни логічно вибудувати послідовно. Якщо ж вдаємося, наприклад, до часового реверсу, це має бути виправдано.

Як цими прийомами користуються журналісти-міжнародники, ми теж розглянули. Зокрема розібрали матеріали засновника концепції Journalism of attachment Мартіна Белла (Martin Bell), британського журналіста Бена Андерсона (Ben Anderson), кореспондентки The Sunday Times Мері Колвін (Marie Colvin), британської журналістки й письменниці Кетрін Белтон (Catherine Belton), авторки книжок про російські війни в Чечні Анни Політковської, колишнього кореспондента The Guardian у Росії Люка Хардінга (Luke Harding). 

Подеколи іноземних журналістів, які пишуть про російсько-українську війну, звинувачують у нерозумінні контексту. З подібною проблемою стикаються й українські журналісти, коли висвітлюють важливі події в інших країнах. Які причини нерозуміння контексту?

Перша — потрібно було більше дослідити джерела, які стосуються обраної країни: дізнатися, хто з аналітиків/дослідників писав про неї чи про окремі її аспекти/події, почитати тамтешні медіа тощо. По-друге, щоб пізнати контекст країни, треба там пожити щонайменше три місяці: «подихати тим же повітрям», походити в ті ж магазини, що й місцеві, відвідати різні політичні та культурні події. Наїздом можна хіба що працювати на новинах. Те ж стосується іноземних журналістів. Щоб осмислено висвітлити нинішні події в Україні, їм потрібно частково прожити той досвід, що й українці. Коли у твоєму житлі темно й холодно, а ти не знаєш, коли увімкнуть електроенергію, тоді ти відчуєш, що таке блекаут в цій країні в цей час.

Усередині мене завжди розгорталася боротьба, коли просили підготувати матеріал за певний проміжок часу, а можливості побути в контексті не було. Тому, з одного боку, старалася якнайбільше опрацювати джерел, а з іншого — радилася з колегами з цих країн. Між тим, визнавала свої обмеження. Це компромісна комбінація: зрештою, така робота далека від ідеалу. Однак, думала я, робити треба те, що у твоїх силах.

На щастя, мені вдалося певний час пожити у Польщі та Бельгії, що наснажило мене братися за теми, що стосувалися ЄС й Польщі. Також за плечима — три місяці журналістського досвіду у США, що допомогло зрозуміти, наскільки децентралізованою, сповненою контрастів і розмаїтою є ця країна. Значною мірою на це вплинув досвід комунікації з дуже різними людьми по всіх Штатах. Я побувала, приміром, у доволі бідних кварталах містечок Західного узбережжя, зустрічалася зі студентами в місцевих коледжах журналістики та школах. Між тим, поспілкувалася з відомими експертами з міжнародних відносин та безпеки в сінк-тенку Центр стратегічних та міжнародних студій у Вашингтоні, де стажувалася. Тоді в США починалися чергові президентські перегони. Я й за цим мала змогу поспостерігати зсередини. 

Буває, певний пост лідера думки/матеріал у медіа, який «зайшов» українській аудиторії, перекладають англійською чи іншою іноземною, щоб «там теж знали правду». Однак в іноземців своє розуміння «важливого». На які моменти Ви зважаєте, коли готуєте матеріал для іноземної аудиторії?

Потрібно визнати, що іноземна аудиторія має право не знати чогось про нашу країну, наприклад, розташування Бахмута чи різницю між Донбасом та Сходом України. Їй, ймовірніше, раніше не доводилося стикатися з російською пропагандою, а отже, усвідомлювати, наскільки та може бути нищівною та людиноненависницькою. Ми натомість теж не дуже обізнані в географії Бразилії чи історії Бельгії.

Скріншот із включення Жанни в ефірі BBC

Головна дилема при роботі з іноземною аудиторією — передати суть та складність подій якнайдоступніше, але водночас не скотитися в спрощення. Та вихід є: варто знайти унікальну людську історію, зрозумілу для мільйонів. Іноземці можуть уловити біль людей, чиї рідні загинули в Дніпрі, в знищеному російською ракетою будинку, чи чоловіка, який втратив дружину і маленьку доньку в Броварах. Для цього не обов’язково розбиратися в минулому України чи російській пропаганді. Далі в історію додаємо контекст: це сталося, бо Росія вторглася в Україну, щоб нібито тут воювати з НАТО попри її неприналежність до альянсу.

Студентів журфаку вчать дотримуватися стандартів журналістики. Але війна показує, що часом буквальне дотримування оперативності чи балансу думок суперечить якщо не здоровому глузду, то етичності точно. Як Ви безпосередньо зараз дотримуєтеся стандартів? І чи, на Вашу думку, потрібно прописати якісь уточнення?

На відміну від хімічної формули чи законів Ньютона, стандарти журналісти не такі однозначні. Наприклад, оперативне повідомлення про небезпеку (вибухи, обстріли тощо) дає змогу аудиторії зорієнтуватися. А от коли люди дізнаються про смерть своїх близьких від медіа, то це вже нехтування етичними нормами. 

Баланс думок не означає рівнозначність висловлювань жертви та нападника, хоча останній, звісно, зацікавлений у протилежному. Адже буквальне тлумачення балансу не наближає до правди, навпаки, заплутує аудиторію, не дає їй зрозуміти реальність і хто та за що має відповідати. Під час російсько-української війни це переосмислюєш.

Тому журналіст має пояснити контекст: одна держава нападає на іншу, скоює на її території воєнні злочини, і цьому є такі-то докази. Лише у цьому разі подається думка Росії, і то як частина її портрету, її реальності.

Українських журналістів можуть звинуватити в упередженості, адже війна безпосередньо їх стосується.

Неможливо дотриматися всіх стандартів під час війни. Та якщо журналіст залишається журналістом, то йому нічого остерігатися звинувачень в упередженості. Якщо ж він стає пропагандистом, тоді йому можна закинути самовільне тлумачення події.

Чи загалом довелося Вам за останній рік переосмислити знання, отримані на магістратурі з журналістики? Якщо так, то що саме?

На магістратурі я здобувала спеціалізацію «висвітлення війн та конфліктів», що зараз мені стає в пригоді. Ми не вивчали багато практичних технік та прийомів, але нас навчили розуміти, що головне під час війни — це правильно розповідати про людей, їхні страждання, а не бомби, вибухи, ракети. Дали базове розуміння, як висвітлювати зброю, озброєння. Це радше не про переосмислення, а про актуалізацію.

Щодо того, яку підготовку має пройти журналіст-міжнародник, медійники не дійшли згоди. Одні вважають, що студент має закінчити політологію чи міжнародні відносини, а потім піти на магістратуру з журналістики. Інші кажуть, що потрібно вивчити різні види журналістики, а потім обрати спеціалізацію на 4 курсі. На Вашу думку, який метод більш доцільний? Чи потрібен інакший підхід?

Обидва підходи мають право на життя. Та я б придивлялася до варіанту, де на бакалавраті ти здобуваєш спеціальність у певній царині, засвоюєш критичне мислення, а потім з цією базою йдеш на магістратуру з журналістики та вчишся користуватися нею як медійник. Все-таки люди, які мають спеціалізовані знання, наприклад, розуміють основи економіки чи внутрішню роботу державних інституцій, розбираються у культурних процесах та знають їхніх учасників, можуть дуже багато зробити в журналістиці.

Журналісти часто змушені швидко обробляти складні питання, подеколи — моментально. Як з цим впоратися без серйозної бази у тій чи іншій сфері, я не уявляю. Під час війни мені не раз доводилося за пів години розпочинати підготовку до ефіру, в якому йшлося про нові поставки зброї Україні. Наприклад, щоб доступно розповісти, на чому може позначитися поставка бронетехніки із США, потрібно мати знання, багато спілкуватися з експертами й військовими та напрацьовувати власні джерела.

Жанна Безп’ятчук

Через війну, ймовірно, доведеться переглянути освіту в багатьох сферах, зокрема в журналістиці. На Вашу думку, яких змін потребує журналістська освіта?

На магістратурі журналісти мають проходити серйозну академічну підготовку: продовжувати вивчати ті ж предмети, що й на бакалавраті, але більш по суті (наприклад, політологію, економіку, масові комунікації) та паралельно навчатися прикладних речей (збирати й обробляти інформацію, подавати її аудиторії, визначати свою відповідальність та кордони журналістської професії). Співвідношення між прикладними та теоретичними дисциплінами, на мою думку, має бути 60:40.

Фото: фейсбук-сторінка Жанни Безп’ятчук та сайт Українського католицького університету

Коментарі