За півтора року повномасштабної війни багатьом українським викладачам та студентам довелося поєднувати навчання з волонтерством, переривати заняття через повітряні тривоги й відключення світла та шукати точки опори. Не винятком стала і кафедра журналістики та PR-менеджменту Національного університету «Острозька академія» (Рівненська область). Попри війну, там зуміли оновити підходи до навчання та вже відреагували на ChatGPT.
Завідувач кафедри, кандидат філологічних наук Роман Шулик розповідає, що підштовхнуло його відкрити освітню програму «Реклама та зв’язки з громадськістю», чому дистанційний формат навчання не завжди полегшує життя та що буде далі в медіатрендах.
24 лютого — це дата, яка розділила всі процеси в країні умовно на «до» і «після». Як на повномасштабне вторгнення відреагували студенти та викладачі вашої кафедри?
Напередодні вторгнення студенти навчалися дистанційно, адже все ще тривала історія з ковідом. І після 24 лютого ми ще деякий час проводили пари, але не задля самого навчання, а щоб об’єднати людей і дати їм зрозуміти, чим вони мають займатися в цей критичний момент. Ми пояснювали студентам, що їхня роль, як людей, котрі мають бути професіоналами в медіа, у розвінчуванні фейків. Я особисто їм казав, що вони у своїх родинах, своєму оточенні мають стати своєрідними медіафільтрами.
Ми спонукали студентів подбати насамперед про свою фізичну, інтелектуальну та психологічну безпеку. Щоб, по-перше, вони могли опиратися інформаційно-психологічним операціям, яких було чимало на початку війни. По-друге, щоб кожен продумав план дій на випадок, якщо зникне будь-яка інформація. Знову ж таки, тоді деякі наші студенти перебували на Херсонщині та в інших епіцентрах бойових дій. Ми підтримували з ними контакт, намагалися їм якось допомогти, пропонували переїхати до Острога. Дехто пристав на нашу пропозицію. На щастя, всі студенти залишилися живі, і це головне.
Ті студенти, які на початку повномасштабного вторгнення перебували в Острозі, активно волонтерили. Ми й самі їх до цього заохочували. Але у квітні стало зрозуміло: схоже, критичний пік минув, тож потрібно відновлювати онлайн-навчання. Відбувалося це в дуже лояльній формі: ми не вимагали від студентів абсолютної відвідуваності, а просили за можливості долучатися до онлайн-заняття. І річ не лише у навчанні — нам було важливо, щоб студенти зосередилися на чомусь і відволіклися від жахів війни.
І, власне, ми повернулися до того, що ми вміємо робити найкраще, — до викладання, але викладання контекстуального. Тобто прагнули прив’язати цей освітній процес до реальних подій навколо.
В офлайн змоги повернутися все ж таки не було? Як війна вплинула на роботу вашої кафедри загалом та в професійному аспекті?
В офлайн — ні, зокрема і тому, що наші гуртожитки були перевантажені переселенцями, а отже, повертати всіх [іногородніх] студентів ми не мали можливості, особливо спершу. До речі, в Острозі досі є проблеми з квартирами через те, що багато переселенців залишилися тут мешкати. А декому і немає куди повертатись…
Жоден із наших викладачів не виїхав за кордон. Зрештою, ми на заході України, тож куди втікати нашій кафедрі? У перші тижні повномасштабної війни, які були дуже хаотичними, ми переписувалися й намагалися з’ясувати, хто що вирішує. Але всі викладачі були активними на місцях, де вони на той час перебували.
Ще на початку пандемії ми провели внутрішнє навчання щодо використання цифрових технологій, тож під час повномасштабної війни ми вже розуміли, які інструменти для нас будуть більш ефективними. Використовували, зокрема, Google Jamboard (інтерактивна віртуальна дошка, яка дозволяє викладачу демонструвати ключову інформацію під час заняття — прим. ред.). Оскільки наша комунікаційна екосистема зав’язана на Google, ми залишилися на Google Meet, хоча, бувало, експериментували із Zoom та Microsoft Teams.
Загалом ми відразу реагуємо на події у світі та появу нових інструментів. Наприклад, вже говорили зі студентами про філософські аспекти використання штучного інтелекту, того ж ChatGPT. Аби, з одного боку, вони усвідомлювали ризики, які несе ця технологія, а з іншого, розуміли, чому важливо вміти нею користуватися. Університети досить повільно рухатимуться у цьому питанні, але наслідки для інтелектуального розвитку, системи освіти, професійного середовища, беззаперечно, будуть.
Оскільки у вас був онлайн-формат навчання, то як ви працювали під час відключень світла?
Онлайн-навчання ускладнювали не лише блекаути, а й проблеми з безпекою. Під час лекцій викладачі не завжди помічали оголошення про повітряну тривогу, а студенти теж не завжди були готові казати їм про це. Обговоривши це питання з колегами, ми зійшлися на тому, що навіть онлайн-заняття треба переривати задля безпеки студентів і викладачів, а недочитані пари можна переставляти в розкладі.
До блекаутів теж адаптувалися, як могли. Я за допомогою пауербанка та кабелів зробив вдома з’єднання з роутером, тож інтернет був. Переймався хіба за батарею в ноутбуці, тож включав ощадний режим і постійно заряджав пристрій за наявності світла.
Ми дозволяли студентам з’являтися на заняття без включених камер, оскільки не всі мали хороший інтернет та й життєві обставини декому заважали робити інакше. Бувало, наприклад, студент каже: «Я не можу ввімкнути камеру, бо поруч зі мною чотири людини». І це теж виклик. Адже коли бачиш під час заняття не обличчя студентів, а іконку з вимкненим мікрофоном, то не розумієш, який взагалі фідбек. Тобі може здатися, що говориш сам з собою. І так викладати набагато складніше, аніж наяву в аудиторії.
А які аспекти за останній період у вас змінилися саме в програмах, навчальному процесі, підходах до викладання?
За останній час ми переформатували магістерську програму: якщо попередній її варіант ми між собою називали «журналістикою соціальної відповідальності», то нинішній стосується більше медіаменеджменту. У цьому разі багато уваги приділяється медіакритиці, трендам та інноваціям в медіа. У програмі є такі предмети як «Галузеві медіа» та «Крос-медійний сторітелінг». Адже ми переконані, що майбутнє за крос-медіа, де люди можуть одночасно в різних форматах отримувати інформацію.
Торік вперше на кафедрі відкрили освітню програму «Реклама та зв’язки з громадськістю». Зізнаюся: я як багаторічний адепт журналістики довго опирався цьому рішенню. Я казав, що журналістика — це щось світле, добре, прекрасне, тому саме на цю програму мають бути державні місця, а не на PR. Однак я переосмислив ставлення до комунікаційних програм, коли побачив, скільки проблем приносить невдала комунікація у державі. В умовах війни це особливо помітно. Гадаю, комунікаційні провали пов’язані саме з тим, що важливі керівні посади зазвичай займають люди, які не мають стосунку до комунікацій. Вони можуть красиво говорити, але не розуміють, як загалом комунікації працюють. І, власне, це одна з причин, чому я вирішив, що варто все-таки готувати фахівців з реклами та піару.
У постійній динаміці завжди враховуємо запити ринку. Наприклад, раніше ми викладали класичну українську мову: лексикологія, морфологія, синтаксис, пунктуація тощо. Однак журналісти — все ж не філологи, тому зараз навчаємо їх користуватися мовою як інструментом, а не завантажуємо формальними речами. Медійники можуть не завжди пам’ятати, що таке складносурядне чи складнопідрядне речення, але побудують його так, щоб читач зрозумів саме те, що йому хотіли передати.
Ми зі студентами активно обговорюємо актуальні події, влаштовуємо з ними певну комунікаційну практику, презентації, наприклад, телевізійних сюжетів, рольові ігри, інтерв’ювання. Ми заохочуємо їх створювати портфоліо, за яке можна отримати до 40 балів зі 100 в межах предмета. До цього портфоліо дозволяється додавати навіть пости з фейсбуку, адже це, вважайте, публічна медійна діяльність. Якщо наші студенти хочуть бути журналістами, то мають звикати до того, що їм доведеться бути публічними.
Нещодавно наша кафедра пройшла тренінгову програму Journalism Teachers’ Academy. Дуже круто, що серед тренерів були фахівці, які працюють у зарубіжних вишах, як-от Роман Горбик (Седертернський університет, Швеція), Анастасія Гринько (Люцернський університет прикладних наук та мистецтв, Швейцарія). Завдяки тому, шо вони ділилися своїм закордонним досвідом, ми дізнавалися про підходи до навчання, які, можливо, і мають відповідники в нас, але все ж були інакшими. Почути історії від тренерів з українських університетів теж було корисно. Коли бачиш, як людина щось використовує у своїй практиці й це не настільки складно, як ти собі уявляв, то розумієш, що можеш зробити щось схоже. Так, не всі з нас зніматимуть відео чи записуватимуть подкасти, але сам факт того, що ти це можеш, дуже розширює твою викладацьку свідомість.
Що все-таки робити, аби вступники обирали журналістику й здобували фундаментальну журналістську освіту саме в Україні?
Це складне питання, яке частково впирається в гроші. Для студентів зараз є низка можливостей безплатного навчання за кордоном, а викладачі отримують пропозиції зі сфер, де можна заробляти значно більше.
Нашим університетам треба розвиватися і шукати шляхи до своїх цільових аудиторій, до сердець абітурієнтів. Одна з ключових проблем нашої вищої освіти — надто юний вік абітурієнтів. Вони не завжди відчувають цінність освіти, сприймають це як належне.
Гадаю, майбутнє за тим, що виші «вестимуть» своїх потенційних абітурієнтів не з 11 класу, коли потрібно вже визначатися з університетом, а з 10-го чи навіть 9-го. Тоді у цих людей буде більше шансів зробити свідомий вибір.
Читайте також:
- Волонтерство, діджиталізація та «дива академічної гнучкості»: як під час повномасштабної війни працює кафедра журналістики Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича
- Жанна Безп’ятчук: На магістратурі з журналістики нас навчили, що головне під час війни — це правильно розповідати про людей і їхні страждання
- «Вдень плели сітки, вночі завантажували вагони з гуманітаркою»: як війна зблизила студентів та викладачів кафедри журналістики УжНУ