Якби люди ще зі школи знали, як працюють журналісти, та долучалися до створення медіапродуктів, чи б довіряли вони більше ЗМІ й стійкішими були до дезінформації в майбутньому? У німецьких медіакомпаніях, які пропонують студентам та викладачам проєкти з журналістської грамотності, вірять, що так.
Щоб вияснити, як працюють ці проєкти та яка мотивація у їхніх організаторів, дослідники Майкл Сенгл (Michael Sengl) та Ельфі Хайнке (Elfi Heinke) з Університету Пассау (University of Passau) опитали експертів із семи німецьких медіакомпаній: двох суспільних мовників, двох національних та трьох регіональних газет. Таке співвідношення видів медів у вибірці продиктовано тим, що газети та їхні диджитал платформи є найвпливовішим і найбільшим сектором приватних ЗМІ у Німеччині.
Журналістська грамотність: важлива, але не дуже вплетена в навчання
Диджиталізація суттєво вплинула на фінансування, виробництво та розповсюдження медіапродуктів. У журналістиці загалом і щоденних газетах зокрема доходи падають вже понад 20 років. Це підштовхує медіа скорочувати персонал та витрати. Попри лояльність аудиторії старшого віку, яка все ще купує друковані видання, газети, схоже, досі не визначили для себе стабільної цифрової моделі доходу. Зменшення продажів якісної журналістики може негативно відбитися на житті людей, оскільки медіа виконують важливі функції у суспільстві, наприклад, забезпечують аудиторію необхідною інформацією, що дає їй змогу ухвалювати обдумані рішення, відстежують роботу влади, роблять вразливі групи видимими.
Щобільше, частина суспільства постійно недовіряє традиційним медіа. Хоча загалом у теорії змови мало хто вірить, ті, хто покладається на альтернативні джерела новин і дезінформацію, значно більш сприйнятливі до них. І, схоже, низька довіра до медіа корелює з низьким рівнем медіаграмотності. Остання та її субконцепція — журналістська грамотність — могли б підвищити громадянську стійкість, а школа — чи не найзручніше місце для поширення цих знань.
Різниця між медіаграмотністю та журналістською грамотністю часто зводиться до громадянської активності. Якщо медіаграмотність як сукупність навичок використання контенту є дуже широким поняттям, то журналістська грамотність як конкретна підгрупа стосується здатності критично та рефлексивно використовувати журналістський контент і завдяки цьому долучатися до демократичних процесів.
Хоча дослідники вже давно наполягають на концепції багатогранної медіаграмотності, журналістська грамотність відіграє незначну роль навіть в таких країнах як Австралія, де викладання медіаграмотності включено в шкільну систему. Студенти займаються медіапроєктами здебільшого поза заняттями, коли у викладачів вільний час (наприклад, відеоклуб, студентська газета), відповідно долучитися до них можуть не всі охочі. Ще проблема у недостатній кваліфікації викладачів. У студентів університетів, які прагнуть стати викладачами, низький рівень журналістської грамотності попри те, що вони вважають цей предмет дуже важливим. Студенти не розуміють завдання медіа та мають хибні уявлення про правила, за якими журналісти працюють та створюють матеріали. Цю прогалину в їхніх навичках заповнюють журналісти та медіакомпанії, які заодно перебирають на себе роль викладачів журналістської грамотності.
Якою може бути медіаосвіта
У своєму дослідженні Майкл Сенгл та Ельфі Хайнке покладалися на підхід дослідниці Мааріт Яаккола (Maarit Jaakkola) з Університету Гетеборга (Швеція), яка виокремлює три типи медіаосвіти:
- … на основі журналістики. Журналісти діють як посередники, які передають знання про галузь своїй аудиторії. У цьому разі медіакомпанії створюють навчальні матеріали для закладів освіти або зустрічаються з аудиторією офлайн, наприклад, журналісти відвідують школи, розмовляють зі студентами на загальні теми, як-от жанри чи журналістська етика.
- … у журналістиці. Журналісти створюють матеріали, у яких пояснюють різні аспекти журналістської роботи, наприклад, перевірку фактів, підґрунтя історій. Тобто медіаосвіта стає частиною журналістської продукції. Завдяки цьому аудиторія може зрозуміти, у якому контексті працюють журналісти, та сформувати уявлення про журналістські цінності та виробничі процеси.
- … через журналістику. Аудиторію (як співпродюсерів) долучають до журналістських процесів. Як правило, це виражається або у підтримці шкільних редакцій, які моделюють справжні, або у публікації контенту, який створили студенти.
Попри те, поєднання цих трьох типів медіаосвіти потребує багато часу та ресурсів, воно має найбільшу дидактичну цінність. На думку Мааріт Яакколи, у медіакомпаній, які впроваджують просвітницькі проєкти, є три різні цілі:
- підвищити журналістську грамотність, щоб відновити легітимність журналістики та довіру до неї;
- додатково промотувати себе, щоб залучити нову аудиторію;
- просувати громадянські навички для громадян у демократичному суспільстві.
Ключові ознаки медіапроєктів з журналістської грамотності
Проєкти з журналістської грамотності, які розробляють німецькі медіакомпанії, можна аналізувати на концептуальному та контентному рівнях. Концептуально більшість модулів проєктів можна віднести до медіаосвіти на основі журналістики. Усі сім медіакомпаній пропонують навчальні матеріали, а також безплатний доступ до своїх новин. Як правило, у межах проєктів редактори відвідують заклади освіти. Деякі з медіакомпаній дають можливість студентам відвідувати редакції, а викладачам — регулярно брати участь у тренінгах, а то й проходити спеціальне дворічне навчання, після якого можна стати медіаекспертом, визнаним німецьким Міністерством освіти.
Ще часто в межах проєктів студенти створюють власний контент, наприклад, історії в Instagram разом з SMM-фахівцем під час відвідування редакції. Це свідчить, що медіаосвіті через журналістику медіакомпанії теж присвячують час.
Однак у проєктах немає педагогічної складової, наприклад, студентам не пояснюють, як в газетах перевіряють факти.
За змістом ініціативи дуже схожі, і це чітко відображає, що медіакомпанії хочуть донести до студентів та викладачів. Тут виділяється п’ять ключових тем:
- усі медіакомпанії намагаються пояснити роль і структуру власного медіа;
- усі проєкти зосереджені на журналістських жанрах;
- у більшості медіакомпаній розповідають про роботу журналістів і прагнуть зробити її більш зрозумілою, аби сформувати в аудиторії «більш реалістичну оцінку того, чого журналістика може досягти в суспільстві та де можуть бути її межі»;
- опитані експерти наголошували, що журналістам потрібно відновлювати рівень довіри через пояснення, як вони працюють і вирішують, що публікувати;
- для шести медіакомпаній із семи важливо пояснювати, що таке фейкові новини та як їх можна розпізнати або запобігти.
Окрім цих тем, проєкти медіакомпаній присвячені й іншим актуальним питанням, як-от екстремізм і мова ненависті.
Хоча пропозиції медіакомпаній чітко зосереджені на аудиторіях шкіл, деякі також пропонують обмежені модулі для інших цільових груп, наприклад, для людей похилого віку. У цьому разі можуть співпрацювати з центрами освіти дорослих.
Яка мотивація у медіакомпаній, які розробляють проєкти з журналістської грамотності
Один з опитаних експертів зазначив, що їхній проєкт насамперед має освітню ціль, а не лише PR. Однак інший респондент визнав: «Ми комерційне підприємство. Звичайно, ми сподіваємося, що цей проєкт познайомить молодь з асортиментом наших продуктів і послуг». Ці два твердження свідчать, що у медіакомпаній немає виключно зовнішньої або внутрішньої мотивації.
Деякі медіакомпанії навчають журналістської грамотності, оскільки хочуть пояснити суть якісної журналістики. Щобільше, на думку майже всіх опитаних, такі проєкти дають можливість громадянам брати участь у політичному та соціальному дискурсі. Ще для медіакомпаній важливо навчати саме викладачів, адже ті можуть передавати знання далі, а отже, аудиторія проєктів постійно розширятиметься.
Ці внутрішні мотиви, як-от залучення нових читачів, часто пов’язані із зовнішніми. Хоча не кожен студент стане майбутнім передплатником медіа, ЗМІ загалом зацікавлені у тому, щоб “молодь знала, що газети лосі існують”.
Деякі медіакомпанії також прагнуть представити та позиціювати свій бренд, а декому важливо зберегти, встановити чи відновити довіру. Зрештою, як зазначив один з експертів, «менше довіри автоматично означає менше читачів». Ще один зовнішній мотив — заохочувати аудиторію до читання та отримання задоволення від цього.
Хоча, з одного боку, проєкти з журналістської грамотності відкривають нові можливості, з іншого — через них виникають проблеми, переважно організаційні, наприклад, часові обмеження через шкільну навчальну програму. Часом викладачам бракує мотивації цим займатися, що теж ускладнює співпрацю. Однак респонденти визнали, що «викладачі незамінні як посередники», оскільки «у журналістів обмаль часу на ці проєкти».
Жоден із респондентів не розглядав проєкти з журналістської грамотності інших організацій в контексті конкуренції. Радше сприймали це як спільну відповідь на виклики для всієї галузі. «Ми всі в одному човні», — підкреслив один з опитаних.
Обмін досвідом з представниками інших проєктів, співпраця з державними медіа, громадськими організаціями, університетами, науковцями з комунікацій були б помічними для медіакомпаній, зазначили респонденти. Як сказав один із них: «Ми досягнемо більшого разом, ніж якщо кожен працюватиме поодинці».
Дослідники дійшли висновку, що медіакомпанії водночас не можуть і не хочуть бути єдиними відповідальними за навчання журналістській грамотності через різні виклики, зокрема через неможливість регулярно відвідувати школи та відсутність педагогічної експертизи у журналістів. Нині програми «навчи викладача» є найпопулярнішим підходом для медіакомпаній, які підтримують освітян, але не стають ними.
Також автори цього дослідження радять медіакомпаніям створювати педагогічно цінний журналістський контент, як-от пояснення бекграунду журналістських історій, медіакритику. Такий підхід дасть змогу охопити аудиторію за межами шкіл.
Фото: lilartsy / Unsplash