У освітніх програмах з журналістики більше уваги приділятимуть монетизації медіа, штучному інтелекту та роботі з громадами.
Вивчивши матеріали Інституту із вивчення журналістики Reuters, передбачення NiemanLab на 2026 рік та різні дослідження, наша редакція визначила сучасні тренди у журналістській освіті. І зрозуміла: вже багато із цих речей роблять наші викладачі журналістики, а у дечому навіть випереджають іноземних колег.
Більше уваги бізнес-складовій
На думку Чатвана Монгкола (Chatwan Mongkol), редактора щотижневої розсилки про студентську журналістику The Nutgraf, школи та факультети журналістики дедалі більше вважатимуть за потрібне навчати студентів не лише фактчекінгу, дотриманню стандартів та написанню новин, а й побудові стійких бізнес-моделей в медіа. Зокрема, йдеться про розуміння аудиторії та формування спільноти. Як приклади Чатван наводить New School, нью-йоркський виш, який цієї весни пропонує студентам курс із запуску електронної розсилки, та Квінніпіакський університет, який віднедавна має факультатив «Підприємницькі медіа». Таку підготовку майбутніх журналістів позитивно сприйняв би медіаринок, адже, як показують результати опитування Project Oasis серед 540 європейських медіа (2023), у більшості їхніх засновників — журналістів та редакторів — було обмаль ресурсів та досвіду у бізнесі до запуску проєкту.
У деяких українських вишах вже звернули увагу на цей аспект журналістської освіти. За словами Наталії Стеблини, професорки кафедри журналістики та соціальних комунікацій Донецького національного університету імені Василя Стуса, цьогоріч для студентів четвертого курсу впровадять дисципліну «Медіаменеджмент (регіональні та релоковані медіа)». Викладачка предмета пройшла стажування від чеської Асоціації з міжнародних питань (AMO), але Наталія не виключає, що залучать додатково практика з релевантним досвідом. Також у програмі третього курсу з’явиться дисципліна «Журналістика та штучний інтелект», де йтиметься про використання інструментів ШІ у медіаменеджменті.
«Здебільшого наші зусилля спрямовані на те, щоб навчити наших здобувачів готувати якісний контент. Але питання монетизації ми теж не обходимо. Цьому сприяє й те, що у нас на кафедрі викладають четверо практиків, які теж знають, як просувати й монетизувати контент. І вчать цього», — каже Наталія.
Якщо студент-журналіст ДонНУ цікавиться питаннями, дотичними до бізнесу, то може обрати релевантний майнор (додаткову спеціалізацію), наприклад, «Власна справа», який, зокрема, включає дисципліни «Оподаткування і ціноутворення», «Бізнес-психологія», «Фандрайзингова діяльність та грантрайтинг», «Digital-підприємництво», «Бізнес-архітектура». Або можна поглибити знання щодо бізнесу на дисциплінах за вибором.
Бакалаврів за спеціальністю C7 «Журналістика» в Університеті митної справи та фінансів готують на факультеті управління, що вже закладає основи для бізнес-складової навчання, вважає Валерій Дрешпак, професор тамтешньої кафедри журналістики. Зокрема, студенти проходять такі курси як «Медіаменеджмент» та «Журналістика: творчий проєкт». Остання дисципліна передбачає дослідження аудиторії, промо продукту та принаймні попередній розрахунок рентабельності проєкту. У списку дисциплін за вибором є «Медійні проєкти та стартапи».
Ще один спосіб для студента-журналіста розвинути навички з медіаменеджменту — ретельно продумати свій дипломний практичний проєкт. Так, у ДонНУ цього навчального року один із магістрів захистив медіапроєкт, при реалізації якого залучив грантові кошти. Йдеться про ініціативу Profdrive, мета якої — підвищити рівень кар’єрної обізнаності вінницької молоді (15–20 років). Студент з командою записав серію подкастів-інтерв’ю з експертами з різних сфер, адаптував цей контент для соцмереж, організував профорієнтаційний форум для 30 дівчат і юнаків і провів чотири неформальні зустрічі зі спільнотою, також став співведучим чотирьох етерів на місцевій радіостанції.
Робота з громадами
Джен Лорен Бойлз (Jan Lauren Boyles), директорка Школи журналістики в Університеті Аризони, припускає, що у 2026-му викладачі журналістики навчатимуть студентів опиратися на те, чого наразі бракує ШІ, — чуйність до спільнот та історій, з якими вони працюють. На думку Бойлз, такий підхід до журналістської освіти передбачає:
- введення базових курсів з медіаграмотності, під час яких студенти вчитимуться виявляти сфабрикований контент та спрямовувати аудиторію до надійних джерел інформації;
- розвиток міцніших зв’язків з місцевими спільнотами й заодно локальними медіа. Завдяки такій співпраці останні зможуть визначати, що працює в сучасному експериментальному середовищі, а що ні.
Водночас важливо, щоб ці ідеї та пропозиції викладачів підтримувало керівництво вишу, додає Бойлз.
Якщо говорити про курси з медіаграмотності, то їх в українських освітніх програмах з журналістики вже активно впроваджують, адже йдеться не лише про якість роботи майбутніх медійників, а й про національну безпеку (про це детальніше можна прочитати в аналітичному звіті УІМК «Інтеграція компонентів медіаграмотності в освітні програми з журналістики»).
З місцевими спільнотами деякі українські викладачі журналістики теж працюють, але радше як тренери. Наприклад, торік на базі кафедри журналістики та філології Сумського державного університету почав діяти Клуб медіаграмотності. Його команда навчає мешканців громади розпізнавати фейки, перевіряти інформацію й протидіяти маніпуляціям у медіапросторі.
Очікуються і масштабніші ініціативи, де мешканці громади виступатимуть співтворцями контенту. Таким, наприклад, буде прикладний науковий проєкт «Гіперлокальні медіа як новий формат журналістики: університетська модель розвитку для Івано-Франківщини» від кафедри журналістики Карпатського національного університету імені Василя Стефаника. Проєкт отримав фінансування МОН за результатами конкурсу.
«У 2023-му ми оновлювали бакалаврську програму з журналістики й визначали, у чому ж буде наша унікальність. Простежили світову тенденцію — активний розвиток гіперлокальних медіа, а в Україні тільки-но це починається. Саме тоді ми націлилися на підготовку фахівців для гіперлокальних медіа. Ввели обов’язковий предмет на третьому курсі “Гіперлокальні медіа”, який передбачає створення журналістських матеріалів. Паралельно ми почали вивчати ринок гіперлокальних медіа на Прикарпатті й зрозуміли, що обмаль медіа, які створюють контент для малих громад і залучають їх до цього. Тож ми вирішили, що у нас достатньо науково-освітніх ресурсів і студентів з різних громад, аби самим взятися за цей напрям», — розповідає Ірина Копистинська, завідувачка кафедри журналістики КНУВС і керівниця проєкту.
У межах проєкту створять цифрову платформу, де під наставництвом викладачів студенти-журналісти та представники трьох (пілотних) громад Івано-Франківщини створюватимуть мультимедійний контент. «Репортерів» на місцях шукатимуть серед місцевих активістів, освітян, бібліотекарів, представників культури чи місцевого самоврядування, студентів й навіть старшокласників — серед усіх, хто розуміє, наскільки важливо для громади бути видимою в інфополі, каже Ірина. «Щоб долучитися до нашого проєкту, не потрібно бути журналістом. Для нас важливо, щоб громадський партнер був готовий ділитися з нами інформацією про події, давати “сировину“ для текстів, знімати короткі відео і фотографувати. Як працювати з інформацією, ми розкажемо і покажемо учасникам на спеціальному тренінгу», — каже Ірина.
Матеріали громадських партнерів потім професійно опрацьовуватимуть студенти-журналісти. Вони також час від часу відвідуватимуть громади й готуватимуть звідти цікаві історії. Саме тому для проєкту підберуть ті громади, звідки родом активні студенти, які добре знають локальний контекст.
Проєкт триватиме три роки. Зараз команда проводить анкетування серед громад Івано-Франківщини: вивчає їхні інформаційні запити та проблеми, запитує про потреби у власному медіа. За результатами опитування автори визначать ключові теми та формати контенту, каже Ірина. Але додає: «Однозначно на платформі публікуватимемо історії про людей, локальні ініціативи, цікавинки конкретної громади — те, що часто не потрапляє до регіональних медіа. Це буде журналістика з людським обличчям, адже люди хочуть читати й дивитися про людей».
Загалом упродовж 2026-го триватиме аналітичний етап. Окрім тем та форматів, команда визначиться з пілотними громадами та напрацює механізми партисипативної моделі на основі студентського навчального Stefanyk-media, яке готується до запуску і теж працюватиме з громадськими партнерами із факультетів. Напрацьовані моделі застосують у роботі з громадами, яка розпочнеться у 2027-му.
За словами Ірини, очікується, що реалізація проєкту дасть кілька важливих результатів:
- освітній: студенти на практиці навчаться створювати журналістські матеріали для конкретних громад;
- соціальний: громади стануть інформаційно видимими та покращать інформаційну стійкість;
- науковий: активно розвиватиметься напрям вивчення гіперлокальної журналістики
Інтеграція ШІ в журналістську освіту
Викладачі журналістики в різних країнах інтегрують ШІ у свої курси, але поки що цей процес не має системного характеру. Зокрема, річ у тому, що на ринку немає інструменту, який би без хиб встановлював, хто автор письмової роботи — студент чи машина. Викладачам доводиться діяти на власний розсуд. Одні все-таки використовують ШІ-детектори, другі вимагають писати тексти від руки в аудиторії, треті обговорюють усно зі студентами зміст їхніх робіт і логіку їхнього виконання.
В Україні теж немає єдиного погляду на інтеграцію ШІ у навчання і її доцільність. Згідно з результатами онлайн-опитування серед 279 студентів та 55 викладачів журналістики, проведеного в межах проєкту «Інноваційні підходи для академічної та журналістської практики», 44 % студентів і 76 % викладачів вважають вивчення ШІ обов’язковим для ефективного навчання. При цьому 34 % студентів та 18 % викладачів обмежили б його окремими дисциплінами.
У деяких українських освітніх програмах з журналістики такі курси вже є. Зазвичай там йдеться про розуміння принципів ШІ та його застосування, використання алгоритмів ШІ для відбору та класифікації новин, роль ШІ у виробництві та аналізі контенту, дезінформації в соціальних мережах, сприйняття аудиторією журналістського контенту, створеного ШІ, правове регулювання використання ШІ та етичні аспекти.
З 2024-го студенти Могилянської школи журналістики можуть пройти курс за вибором «Етика даних і штучного інтелекту». Веде його аспірантка школи Олександра Ярошенко, яка має понад 10 років досвіду роботи з молодими науковцями — від проведення тренінгів і занять до участі у розробці онлайн-курсу «Наукова комунікація в цифрову епоху» на Prometheus. Поки що курс з ШІ Олександра викладає онлайн. Каже, у такому форматі є свої переваги: зручно тестувати інструменти в реальному часі, переглядати приклади дипфейків, виконувати інтерактивні вправи. До того ж університетська платформа дистанційного навчання дозволяє структурувати дедлайни й процес оцінювання, що дисциплінує студентів.
За словами Олександри, курс доводиться оновлювати щороку, оскільки сфера ШІ змінюється стрімко як технологічно, так і юридично: «Ми аналізуємо кейси використання ШІ у світових медіа, зокрема ситуації недоброчесного застосування технологій. Але за рік може змінитися судова практика, тому постійно актуалізую приклади. Розглядаємо прецеденти судових справ, зокрема Getty Images проти Stability AI, кейси DABUS, ситуацію з матеріалами CNET та інші. Правовий вимір ШІ у журналістиці наразі є пластичним і перебуває у стадії формування. Питання правосуб’єктності ШІ (чи може ШІ бути автором тексту? хто несе відповідальність за помилки — журналіст чи розробник?) досі не має усталених відповідей. Водночас ми детально розглядаємо й наявні правові норми. Також до курсу довелося глибше інтегрувати технічний компонент. Без розуміння того, як працюють нейромережі, глибинне навчання чи базові принципи теорії ймовірності, складно перейти до прикладних речей у журналістській професії. Оскільки новин про сферу ШІ стає дедалі більше, говоримо і про те, як журналістам писати про неї без технічних помилок і сенсаціоналізму. Наприклад, розбираємо некоректні заголовки на кшталт: “Людству загрожує загибель через штучний інтелект із ймовірністю 95 %”. Окремо обговорюємо мовні нюанси: наприклад, чому в українській мові «штучний інтелект» має чоловічий рід і чому важливо не плутати чатботи з великими мовними моделями».
Олександра наводить студентів на думку: декларувати використання ШІ у методології дипломних робіт або в примітках до письмових завдань — це правильно і відповідально. Здобувачі вважають цю практику зайвою: мовляв, ШІ з розряду тих же інструментів, що й калькулятор.
«Щороку я дозволяю використовувати ШІ при виконанні домашніх завдань і прошу добровільно зазначати це. І щоразу студенти майже цього не роблять. Згодом з’ясовується, що вони соромляться того, наскільки значною була роль ШІ — іноді він виконав майже всю роботу. Ми аналізуємо ці тексти на заняттях і обговорюємо, що можна було б покращити. І студенти самі бачать, що ШІ працює неідеально, що вони здатні написати влучніше, глибше й відповідальніше. Тож фокус в цьому курсі я намагаюсь поставити не на заборону ШІ, а на усвідомлення меж його застосування та відповідальність автора», — розповідає Олександра.
Результати згаданого онлайн-опитування теж показують, що викладачі більше стурбовані підміною самостійного мислення, академічною доброчесністю та перекладанням відповідальності на алгоритми, ніж студенти. Останніх у роботі з ШІ більше хвилює можлива недостовірність інформації. У дослідженні також відзначається, що студенти частіше нарікають на неузгодженість навчальних програм із реаліями, а викладачі — на брак грошей для впровадження технологій ШІ й тематичного навчання.
Постійне недофінансування — це одна із проблем українських кафедр та факультетів журналістики. Їм доводиться шукати гранти, партнерства, різноманітні можливості, щоб оновити матеріально-технічну базу й мотивувати викладачів залишатися працювати (детальніше про це можна прочитати в аналітичному звіті УІМК «Журналістська освіта в умовах війни: методи та підходи»).
Щодо якісного навчання для викладачів з журналістики, то тут теж непросто. Сфера ШІ в журналістиці знаходиться на перетині різних дисциплін, отже, суто етичними чи технічними питаннями не обійтися. У цьому на власному досвіді переконалася Олександра Ярошенко: «Щоб обговорити, чому не можна просто взяти чужий текст чи зображення для новини, потрібно спершу пояснити такі юридичні поняття як суспільне надбання, похідні твори, добросовісне використання, оригінальність, прозорість. Ми розбираємо приклади: чому можна покласти на музику вірші Тараса Шевченка, але для використання текстів Сергія Жадана потрібно отримати дозвіл; чому не можна створити гру з персонажами “Володаря перснів”; де проходить межа між фанфіком за мотивами “Гаррі Поттера” і порушенням авторських прав; чи є переписування чужого репортажу своїми словами плагіатом. Студенти працюють із цими кейсами в ігровому форматі: ми моделюємо ситуації реальної редакції, розподіляємо ролі й обговорюємо рішення. Це важливо, бо навіть “самоочевидні” речі не завжди є очевидними».
«Майстерня інформаційної стійкості» створена в межах проєкту з медіаграмотності для людей старшого віку (60+), який реалізує Український інститут медіа та комунікації в партнерстві з DW Akademie за фінансової підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини (BMZ).
Головне зображення: Henry Storck / Unsplash