Чому з Telegram у Німеччині склалася непроста ситуація та як тамтешніх студентів навчають протидіяти дезінформації — розповідає Костянтин Янченко.
Костянтин Янченко — український медіадослідник, який вивчає тему популізму в медійних наративах. Останні кілька років викладає у Німеччині. Спершу вів курси, зокрема про теорії змов та дезінформацію в Telegram, у Гамбурзькому університеті. Зараз як постдок викладає в Університеті Єни, який входить до десятки найстаріших вишів країни. В інтерв’ю JTA Костянтин розказав про підходи до навчання медіаграмотності, особливості медійного середовища Німеччини та конкуренцію в тамтешньому науковому середовищі.
Розкажіть, будь ласка, що Вас привело в Німеччину і як зрозуміли, що хочете пов’язати кар’єру з викладанням і комунікаціями.
Я навчався у Львівському національному університеті імені Івана Франка на бакалаврській програмі з журналістики. Там було дуже багато цікавих курсів. Паралельно співпрацював з медіа (на нашому факультеті це навіть заохочували). Але мені бракувало академічного підходу, тож я почав шукати різні варіанти. Чому саме Німеччина? Гадаю, найправдивіша відповідь — бо безплатна освіта. До того ж я вже мав певні контакти з Німеччиною завдяки програмам обміну, які пропонувала наша кафедра в ЛНУ ім. І. Франка. Знайшов магістерську програму [з журналістики, медіа та глобалізації], за якою перший рік навчання був у Данії в Орхуському університеті, а другий — в Гамбурзі. Там же згодом готував [докторську] дисертацію про популістичну комунікацію. Це було після 2019 року, коли в Україні відбувалися президентські й парламентські вибори, тож моя тема видавалася дуже актуальною. У глобальному зрізі це теж було на той момент дуже актуально.
У Гамбурзькому університеті я викладав два курси, дотичні до цієї теми. У межах першої дисципліни ми дуже багато зі студентами говорили, як вирізняти популістичну комунікацію в контексті соціальних медіа, як вона впливає на нас емоційно, хто її використовує, в яких випадках, чому, які ефекти це має. Другий курс стосувався теорії змов.
Після цього я отримав postdoc позицію в Університеті Єни. Працюю тут тільки другий семестр, але зараз це передбачає викладання, адміністративну роботу і проведення вже власних самостійних досліджень. Перший семестр в Єні я вів загальний курс, який стосувався формування громадської думки, в тому числі через ЗМІ. А зараз я викладаю статистику для комунікаційників, тому що методологічна складова — це дуже важливо. І нині наша кафедра потребує також цих курсів.
Німеччина має досить високі показники за Індексом медіаграмотності (11 місце серед 41 європейської країни у 2023 році). За вашими відчуттями (Ви можете це обговорювати як студент і як викладач), наскільки оцей контекст, в якому перебуває Німеччина, впливає на навчання медіаграмотності? Не тільки для журналістів, а й для споживачів.
Щодо Німеччини, то треба спершу говорити про чинники на рівні медіаландшафту. У цій країні досить давно працює суспільне мовлення, яке добре фінансується. Зараз, звісно, багато говорять про те, що в них [суспільних мовників] не настільки хороші рейтинги, як хотілося б, особливо серед молоді, та водночас вони суттєво впливають на порядок денний.
Те саме стосується якісної преси. Як ми знаємо [з досліджень], після початку повномасштабної війни основне джерело споживання інформації для українців — це Telegram. І в Німеччині соціальні мережі теж відіграють дедалі більшу роль. Але понад 50 % німецькомовного населення споживають друковану пресу. Якщо додати онлайн-версії преси, то це буде орієнтовно 80 %. Це доволі високі показники. І йдеться про якісні ЗМІ: Frankfurter Allgemeine Zeitung, Süddeutsche Zeitung. Звісно, першою газетою [за продажами] в Німеччині залишається Bild, який є таблоїдом, це типово для багатьох країн. Але загальний рівень хороший. Люди постійно перебувають в певному інформаційному тлі, звикли до певних стандартів, зокрема до презентації різних точок зору. Ті всі речі, про які ми часто говоримо в закладах освіти, — перевірка інформації, зазначення джерел — у Німеччині впроваджені.
Ще є низка організацій, які систематично займаються перевіркою фактів. Частина з них функціонують як громадські організації. Напевно, найвідомішою буде CORRECTIV. У деяких ЗМІ, як-от Deutsche Welle, Der Spiegel, є окремі відділи, які теж систематично відслідковують дезінформацію, певні маніпулятивні наративи. І це все потім обговорюється дуже широко в ЗМІ.
На додачу до цього є відмінності суто на культурному рівні. Німці радикально підходять до питання особистих даних — починаючи від того, коли створюють рахунки в банках, і закінчуючи їхньою стриманою поведінкою в соцмережах (молоді це теж стосується). Часто німці ведуть сторінки під вигаданими іменами та без фотографій. І часто річ в усвідомленому небажанні, щоб інформація про них була в відкритому доступі, щоб їх можна було легко ідентифікувати.
Певні верстви населення перебувають в паралельному інформаційному світі. Є проблема з так званими «альтернативними медіа», які люди часто споживають через ідеологічні причини. Такі аудиторії не довіряють інституціям, вважають, що ті legacy (традиційні — теж) media, які є в Німеччині, працюють на певних політиків і «упереджено» висвітлюють теми.
Крім цього, треба зважати, що не всі мають мовну компетенцію, аби бути повністю інтегрованими в німецьку медійну систему. Якраз у 2024-му Tagesschau (основна новинна програма на німецькому телебаченні) запустила спрощену мовну версію. Це роблять, аби люди, які мають якийсь рівень інтересу, але стикаються з мовним бар’єром, могли теж долучатися до цієї інформаційно-політичної спільноти.
Як контекст російсько-української війни зараз впливає на навчання з медіаграмотності або боротьбу з пропагандою? До того ж, припускаю, Росія працює активно і в німецькому інформаційному просторі.
Наведу позитивний приклад. У Німеччині є центр, який вже п‘ять років займається питаннями російського впливу на європейські медійні системи. Проєкт називається Rusinform, і його учасники серед іншого вивчали різні альтернативні ЗМІ в Німеччині. Вони дійшли висновку, що приблизно половина таких «альтернативних ЗМІ» має певні типи зв’язків із Росією: чи персональні (через журналістів або редакторів), чи організаційні. Тобто фактор впливу є на дуже багатьох рівнях. Зараз для росіян, як і для нас, це питання виграшу чи програшу у війні. Боротьба за суспільну думку в різних країнах, боротьба за думку політичних еліт.
Я думала, що Telegram активно користуємося лише ми. Виходить, у Німеччині теж?
В Україні Telegram не має настільки чіткого політичного забарвлення, як в Німеччині. Можна знайти дуже різних а́кторів: офіційних, незалежних, таких, які намагаються маніпулювати, нашкодити. У Німеччині першими в Telegram пішли якраз антисистемні а́ктори, які шукали для себе платформу, де вони б могли чинити вплив. І тут знову ж таки відіграють дуже важливу роль ті макрофактори, про які ми говорили. Просувати якісь меседжі без жодного модерування через більш стандартні канали, як-от телебачення, — досить складно. Звісно, можна згадати Сару Вагенкнехт, яку частково зробило телебачення, даючи платформу й не забезпечуючи адекватної опозиції (Сара Ваґенкнехт — німецька політикиня, відома своїми проросійськими та євроскептичними поглядами). Є й інші приклади. Та загалом система працює доволі ефективно.
З іншого боку, Facebook, Instagram й деякі інші платформи почали процес деплатформізації. Низка впливових акаунтів була видалена після дослідження їхньої діяльності та отримання відповідних скарг. І часто ці актори переходили у Telegram як у менш регульовану систему. Люди, які користуються Telegram для споживання новин у Німеччині, мають відмінності щодо багатьох політичних питань і загальної орієнтації. Під час ковіду було дуже багато інформації, яку можна назвати теоріями змови або дезінформацією, і часто вона циркулювала саме в Telegram. Тому так, в Німеччині Telegram — це проблемна ділянка.
В Гамбурзькому університеті Ви вели мінікурс про політичну дезінформацію в Telegram. Розкажіть, будь ласка, як він був влаштований та наскільки це було практично.
У Німеччині освіта, як шкільна, так і університетська, регулюється на рівні земель. Ті мають можливість запроваджувати свої підходи. Це стосується й університетів. Мій курс, присвячений дезінформації та теоріям змов, впроваджувався в межах кількарічного проєкту Digital and Data Literacy in Teaching Lab, на який колеги шукали зовнішнє фінансування. Це теж дуже типово. Попри те, що університети фінансуються з бюджету в Німеччині, науковці та групи науковців постійно на свої дослідження та ініціативи шукають гроші.
У німецьких університетах є декілька варіантів курсів: семінар, лекторій, якісь практичні заняття, майстер-клас. Мій курс був семінаром. Цей варіант передбачає презентації від студентів, а наприкінці здебільшого вони мають здати письмову роботу. У нашому випадку ця робота була результатом короткого емпіричного дослідження, яке проводилося в групах (так здебільшого і виконують практичні роботи в Німеччині). По-перше, це більш реалістично, люди теж часто після цього продовжують в житті працювати з колегами, а не наодинці. По-друге, за семестр треба ще встигнути щось реалізувати від початку до кінця.
У структуруванні цього курсу я мав автономію. Перша його частина — розбір ключових понять: що таке дезінформація, які є інші види проблематичної інформації онлайн. І після цього ми фокусувалися вже безпосередньо на теоріях змови, чим вони є, чому певні категорії населення вразливіші за інші. Звісно, опиралися на дослідження. Ми завжди намагаємося переконатися, що ті статті, які ми підбираємо для студентів, є свіжими, зважають на сучасність, а не написані десять років тому. Мені здається це дуже важливим, адже коли я навчався в ЛНУ ім. І. Франка, то в нас деякі матеріали були дуже застарілі.
І друга частина курсу — це робота студентів у групах під час пар. Мені здається цінним, що а) ми не залишали їм підготовку цих проєктів повністю на самостійне опрацювання; б) що студенти могли працювати з цікавими для себе кейсами, а не списком заданих від нас тем. І нехай людина навіть візьме кейс, який не ідеально підходитиме, але вона, ймовірно, зрозуміє більше, ніж якби їй тему «спустили» згори.
Студенти розробляли теорію, методологію, аналізували свої дані. У цьому випадку викладач, по суті, ходить між групами й з кожною з них спілкується, запитує, чи є в них якісь проблеми, питання.
Також у нас була кооперація з громадською організацією, яка розробила інструмент для збирання контенту з телеграм-каналів. Звісно, ми могли самостійно зробити це зі студентами за допомогою API або Data Scraping, але це часозатратно. Партнер надав нам інструмент із дуже зручним інтерфейсом, можна було шукати за пошуковими словами. І це, в принципі, зробило цей курс реалістичним. Бо якби ми витратили багато часу на розробку коду чи на розв’язання технічних питань, які б виникли в процесі, то навряд чи змогли в межах одного семестру щось разом реалізувати.
Ми заохочуємо студентів не намагатися щоразу винаходити колесо, адже є вже дуже багато розробок на будь-яку тему. Можна брати готові codebooks і відразу їх застосовувати на певному матеріалі, або, наприклад, краще трішки їх змінити під свій кейс, ніж розробляти з нуля.
Ще важливо, що у межах DDLitLab курси відкриті для студентів різних спеціальностей, не лише комунікацій. І це політика багатьох університетів. Зокрема, для проєктів, які фокусуються на трансфері, на міждисциплінарності, це може бути одна з основних цілей — зробити курс для багатьох різних студентів. До речі, мені теж було цікаво, бо в студентів з інших спеціальностей навіть питання інші. У нас були люди, які готувалися бути педагогами, наприклад, у школах. Вони розуміли, що працюватимуть з дітьми, які стикатимуться з теоріями змов у мережі.
З Ваших спостережень, які завдання для студентів давалися важче?
Перший аспект, який викликає складнощі у студентів, — можливість побачити й обґрунтувати актуальність теми. Як ми працюємо в науці: відслідковуємо, що відбувається в нашій сфері, в ході спостережень бачимо прогалини у знанні й намагаємося їх заповнити, пропонуючи свої дослідження. Звісно, у студентів це відбувається інакше: вони визначають, що їм цікаво, і вирішують досліджувати цю тему без особливої підготовки. Питання, для чого це потрібно, наскільки актуально, мені здається, максимально важливе серед студентів, бо це не те, про що вони зазвичай думають.
А другий аспект — це вміння бути точним і критичним на етапі концептуалізації того, що саме ти робиш. Дуже часто, як тільки йдеться про дезінформацію, теорії змов, бульбашки, будь-що, що можна назвати buzzword (слово або словосполучення, яке часто вживають через його важливість або популярність, особливо у певній віковій групі або у певному професійному середовищі — ред.), студенти схильні сприймати ці слова дуже легко («Та ми знаємо, що це таке») замість «А чи справді ми зараз вивчаємо це, а чи справді це пропаганда, а чи можна це так назвати?». Тобто це питання того, що саме ми маємо на увазі, коли використовуємо ті чи інші терміни.
Перед нашим інтерв’ю я передивлявся Національний проєкт з медіаграмотності «Фільтр». З цікавості пройшов їхній тест з медіаграмотності. Дуже класно, що він є. Там є питання про бульбашки. У мене студенти теж постійно говорять про бульбашки, це є і в ЗМІ, загалом багато де. Але якщо ми починаємо дивитися на дослідження, які це вивчають (більшість з них зроблена в американському, британському контексті), виявляється, що роль бульбашок суттєво переоцінена. Якщо ми дивимося на емпіричні дані, то виявляється, що люди в соцмережах, навіть якщо зважати на алгоритми, все одно контактують з більшим діапазоном різних думок, ніж вони б робили це в реальному житті. Тому що питання, які є онлайн, є й офлайн. Ми теж намагаємося уникати конфліктів, обмежити своє коло спілкування людьми, з якими погоджуємося. І я під час своїх пар завжди намагаюся прищепити оцю обережність щодо використання термінів. Або принаймні не поспішати. Я теж можу іноді сказати якісь речі, які мені здаються інтуїтивно правильними, але вони не відповідають дійсності.
Розкажіть, будь ласка, про залучення грошей на університетські програми у Німеччині.
Тут, як і в багатьох західних країнах, незалежно від того, чи університети приватні, чи як у Німеччині, фінансуються з бюджету, постійно є неймовірний тиск конкурентів. Я, наприклад, зараз як постдок не маю жодних гарантій. У мене контракт на три роки. Якщо добре працюватиму, цей контракт можуть продовжити ще на три. За ці шість років маю знайти професорську позицію. З моєю кількістю цитат, публікацій, з моєю вписаністю в німецьку систему це досить складно через серйозну конкуренцію. Тому люди в академії чи просто викладачі щоразу, коли змушені в цій конкуренції бути успішними, не можуть собі дозволити пропонувати теми, неактуальні в цей момент. Наприклад, якщо зараз у нас повномасштабне російське вторгнення в Україну і пов’язані з ним дезінформаційні впливи, то це період, коли в західній науці починається такий бум проєктів на цю тему, що через рік-два матимемо величезну кількість даних, з якими можна буде далі працювати.
Те саме зараз стосується теми штучного інтелекту. Починаючи від студента, який подається на PhD-позицію, закінчуючи професором, який шукає фінансування DFG (Німецьке науково-дослідне співтовариство)… усі намагаються, з одного боку, вкинути це слово (знову повертаємося до питання buzzwords). А з іншого, через постійну потребу бути актуальними ті знання, які продукуються [у західному науковому середовищі], набагато менше відірвані від реальності, ніж це часто є в контексті української освіти.
Дуже швидка реакція тут [у Німеччині] пов’язана з тим, що люди намагаються не залишатися поза всіма цими процесами. Наприклад, моє тодішнє рішення займатися темою популізму частково було стратегічним. У науці це завжди стратегічні рішення.
Оскільки науковці роблять дослідження на теми, які обговорюють у суспільстві, то медіа хочуть, щоб науковці давали інтерв’ю, залучають їх до своїх передач як експертів, коментаторів. Тобто є оцей ринковий елемент, навіть коли це стосується не грошей, а конкуренції ідей, конкуренції підходів, і мені це здається дуже важливим.
Наскільки активно Ви зараз використовуєте ШІ у своїй роботі? Чи дозволяєте користуватися ним студентам під час виконання завдань?
Якраз зараз університети розробляють рекомендації щодо ШІ для викладачів і, в принципі, для всіх, хто працює у вишах. Мені подобається, що ці рекомендації доволі гнучкі: залежно від наповнення курсу і його цілей можна адаптувати вимоги до студентів. Якщо говорити про такі загальні речі, то немає тотальної заборони. Ми всі розуміємо, що студенти все одно користуватимуться ШІ. Тому замість заборони намагаємося відкрито з ними про це говорити та ідентифікувати сфери, де використання ШІ може бути корисним, а де, навпаки, шкідливим.
І тут розмова починається взагалі з того, що таке той самий GPT або інші схожі інструменти, як вони працюють, і розуміння, що їхнє використання для одних типів завдань може бути корисне, а для інших, як-от для генерації нових ідей, — ні. Адже розуміємо, що будь-що, що продукує GPT, — це імітація креативності. Це таке собі перетасування слів, що може мати дуже переконливий вигляд, але це не нові ідеї в нашому [людському] розумінні.
Або, скажімо, використання GPT та інших неспецифічних ресурсів для цитування. Якось наша викладачка знайшла у студентській роботі посилання на свою статтю. Було зазначено все: автори, рік, назва журналу, назва статті, але нічого з цього просто не існує. Одна річ — це забути процитувати, інша — просто написати щось [чого немає]. Звісно, це свідчення того, що використовувався ШІ.
На першій парі свого курсу завжди даю принаймні один слайд про використання ШІ. Я заохочую студентів користуватися ним під час курсу. Що стосується іспиту — це вже залежить від формату. Якщо студент пише свою роботу, то викладач може або повністю заборонити використовувати ШІ, або треба в кінці написати конкретно, які інструменти й для чого саме застосовувалися. Просимо студентів писати: «ми використали ШІ для редакції тексту» або «ми використали для брейнстормінгу на початку, коли розглядали різні варіанти, як до чогось підійти». І це бланк, який підписується й додається до роботи.
Для досліджень ми так само використовуємо різні великі мовні моделі (large language models). Навіть ті рекомендації, які я згадував, оновлюються щосеместру. Коли ми прописуємо фінансування на якийсь проєкт, то часто там передбачаються кошти на API для OpenAI, компанії-розробника GPT, або на інші ресурси. І тоді або від університету, або від третіх сторін ми отримуємо гроші, за які можемо використовувати ці інструменти для своїх досліджень.
Корисний лінк:
Тест на медіаграмотність у Німеччині https://der-newstest.de (можна пройти з допомогою перекладача в браузері)
Матеріал підготовлено в межах проєкту «Інтеграція медіаграмотності в освітні програми з журналістики», що реалізується ГО «Український інститут медіа та комунікації» за підтримки Програми розвитку ООН та за фінансування уряду Японії. Думки висловлені в інтерв’ю не обов’язково відображають позицію ПРООН або інших агенцій ООН та уряду Японії.
Фото та слайди із презентації надані Костянтином Янченком