Ерік Альбрехт – німецький медіатренер, дослідник та журналіст. У Deutsche Welle Akademie займається темою журналістської освіти, а в рамках проєкту “Академія викладачів журналістики» разом із українською експерткою Наталею Римар готував команду тренерів, які тепер навчають викладачів факультетів журналістики.  Брав участь у розробці та проведенні численних програм для журналістів та медіаменеджерів в Україні та Білорусі. Працював іноземним кореспондентом у Москві, писав про Україну, Росію, Молдову та Білорусь для німецьких ЗМІ. Разом з відомим дослідником Клаусом Гурелманом опублікував книгу «Секретні революціонери: як покоління Y змінило наш світ». В інтерв’ю сайту JTA.com.ua Ерік ділиться думками про журналістську освіту в Україні та Німеччині, особливості навчання дорослих та чи потрібен журналістові відповідний диплом про вищу освіту. 

«Для мене дуже важливо, щоби теорія і практика поєднувалися»

Розкажіть, як ви стали медіатренером?

Я навчався в університеті в Дортмунді на одному з перших у Німеччині журфаків. Це був волонтаріаті – освіта за принципом learning by doing, коли студент працює і навчається у певній редакції. Свій волонтаріат я проходив на Deutsche Welle. В якийсь момент у мене запитали, чи не хотів би я проводити семінари та тренінги для журналістів. Я погодився. Так і почалася моя тренерська діяльність.

Справді, з повсякденної оперативної роботи в медіа я випав. Але журналістикою займаюся досі: роблю програми на радіо, пишу книги. 

Тренерську роботу я розпочав із занять для журналістів. Вчив, як писати, як працювати на радіо і т.д. Після цього став навчати тренерів та викладачів. Зараз у Deutsche Welle Akademie я займаюся темою журналістської освіти,  концептуально консультую наші команди, які працюють у різних країнах.

Яка точка зору вам ближча: журналістом має стати випускник журфаку чи це зовсім не обов’язково?

Для мене було важливо навчатися саме на журфаку. І для мене дуже важливо, щоби два елементи (теорія і практика) поєднувалися. 

Університет робить важливу річ: розширює світогляд студента. Адже журналістика – це не тільки про ремесло. Ти повинен бути готовим до змін, до нових медіа, які будуть популярні років за десять. І ти маєш усвідомити роль журналістики в суспільстві. Університет може в цьому допомогти.

Як влаштований волонтаріат? Студентам платять стипендію чи зарплату? Розкажіть, будь ласка, детальніше. 

Тут є щось схоже з ремісничими професіями. Три роки ти працюєш підмайстром, наприклад, у шевця. Потім отримуєш сертифікат про те, що можеш тепер сам займатися цим ремеслом. 

На журналістиці після навчання студент на півтора роки йде працювати в ЗМІ, а наприкінці отримує сертифікат про те, що він редактор. Так, саме «редактор», а не «журналіст». Тому що сьогодні будь-яка людина може сказати, що вона журналіст, а «редактор» у Німеччині – це ліцензована професія. 

На DW у нас була особлива ситуація. Три місяці тривали тренінги. Потім я працював у різних редакціях DW: на радіо, на телебачення, в онлайні і тд. Таким чином, наприкінці волонтаріату я трохи знав, як працює весь видавничий дім, усі типи медіа. 

Волонтаріат також цінний тим, що молодий журналіст працює як повноцінний журналіст. Не як стажист, якому редакція має знайти якісь завдання. Ти – повноцінний співробітник. І каву теж не доводилося варити для більш досвідчених колег.

Система волонтаріату в Німеччині працює давно. Вона сприяє тому, що студенти навчаються практичних навичок. На волонтаріаті молодий журналіст отримує зарплату. Меншу, ніж звичайний журналіст, але на неї можна гідно прожити.

Хто в Німеччині в основному стає журналістом: випускники факультетів журналістики чи ті, хто прийшли в професію з інших сфер?

У мене немає точних даних. Але очевидно, що факультетів журналістики стає більше. Це модна професія. Та є інше питання: скільки випускників цих нових журфаків йдуть у журналістику, а скільки, наприклад, у PR.

«В університетах надмірна увага приділяється лекціям»

А що ви спостерігаєте в Україні під час своїх тренінгів?

Мені здається, що всюди головний виклик журналістської освіти полягає в тому, щоби відповідати вимогам професії. В університетах є або викладачі-практики, в яких складнощі з тим, щоб навчати, або теоретики, в яких немає практики (або ж вона була років 10 тому). 

Найголовніше – це знайти можливості кооперації між журналістською освітою і ринком медіа. Треба забезпечити більшу присутність ЗМІ в навчальному процесі. Щоб університети розуміли, що саме медіа очікують від студентів: яких якостей і навичок.

З вашого досвіду, наскільки українські викладачі готові до змін?

У нас в DW є різні програми в сфері журналістської освіти. У проекті JTA (станом на зараз навчання пройшли викладачі першого набору на базі Донецького університету – ред.) ми ставили завдання дати викладачам практичні навички. Мені здається, що вони були до цього дуже готові, хотіли брати знання, розвиватися,  вдосконалювати свою роботу.

Безпосередньо з викладачами мало контактував, тому що більше працював із тренерами. Але коли спілкувалися з учасниками, то мені сподобалося, що вони відразу бачили, що хочуть застосовувати і відразу думали, як це зробити.

До чого вони були не готові?

Всі ми знаємо, як люди працюють в українських університетах. Дуже багато роботи, дуже мало годин для підготовки, дуже багато бюрократії і низькі зарплати. Є ще вимоги до curriculum і так далі. Мені здається, що це довгий процес, але в підсумку буде легше і приємніше працювати.

Ви тренер для тренерів. У чому складність вчити людей навчати?

Здається, що знання і в Німеччині, і в Україні – це все ще найважливіше. Є традиція майстер-класів, на яких досвідчений журналіст сидить перед публікою півтори години і розповідає байки зі свого життя, показує, наскільки він нібито крутий.

В університетах надмірна увага приділяється лекціям. Люди слухають цілу годину і пощастить, якщо наприкінці буде якась вправа. Але студенти таким чином не вчаться, не розвивають навички. Вони не отримують нового ставлення до справи, не освоюють систему знань. Навчання – це спільний процес. Про це говорять самі слова. Подивіться, як буде українською: «вчитися» і «вчити». Неможливо, щоб одна людина навчила іншу, без того, щоб та активно вчилася. Парадигму про те, що ми даємо знання і це найголовніше, треба змінювати. І це виклик.

«Навчаючи дорослих, треба дати їм висловитися»

Як влаштований ваш тренінг? Бачив відео з заняття в Сумському державному університеті, там багато інтерактиву. Розкажіть, будь ласка, докладніше.

Найголовніше – це зрозуміти, що значить інтерактивний тренінг і як люди вчаться. Якщо ми працюємо з дорослими людьми, значить у них вже є свій досвід. Це треба поважати. У них сформовані переконання і бачення того, як працювати. 

Якщо говорити про тренінг для студентів, то вони до цього тренінгу, можливо, вже писали статті й, можливо, вважали, що робили це добре. А я йду до них із чимось новим. У цій ситуації вже закладена конфронтація. Тому важливо виявити цей досвід, дати людям виговоритися, поділитися ним, разом його осмислити, зрозуміти його плюси. І в той же час разом прийти до усвідомлення, що існує щось, що людину обмежувало. Потрібно підвести слухачів до того, щоб вони самі побачили проблему. І тільки після цього я зможу дати аудиторії щось нове.

Ви також стикаєтеся з людьми, у яких 20 років досвіду на кафедрах журналістики. Як ефективно працювати з ними?

Якраз у цьому і є проблема. Моя улюблена фраза на тренінгах: «Ну, ми завжди так робили». І друга: «Ви не знаєте, як ми працюємо! У яких важких умовах!» Що це означає? З одного боку треба дізнатися, як люди працюють. І навіть якщо я це знаю, треба дати можливість їм висловитися.

Наведу приклад одного з тренінгів із медіаменеджменту. Люди приходять на такі тренінги, тому що їхні класичні ЗМІ в умовах діджиталізації не можуть заробляти гроші в тих обсягах, у яких хотіли б. Якщо тренер приходить і каже «ось вам новий інструмент, який працює», досвідчені менеджери скажуть «дякуємо, але ми знаємо як це працює!». 

Їх треба підвести до детальнішої розповіді, про те, як вони працюють. Які у них доходи? Запитати, наприклад: «А ви думали, як 5 років тому Facebook змінив логіку медіаменеджменту?». Вони скажуть: «Не думали. Розкажіть».

Якщо підсумувати, то треба виявити, що є в реальності. Потім показати, які існують обмеження. І вже потім дати щось нове. 

Але найголовніше – це поважати досвід, який є у викладачів. Поважати людей. Це дітям можна розповідати: я знаю, як пишеться те чи інше слово. З дорослими так не можна.

Яке враження у вас склалося про кафедри та факультети журналістики в тих українських університетах, які ви відвідали?

Я побачив ту саму проблему, яка є у нас в Німеччині. Викладання дуже сконцентроване на викладачеві. Багато лекцій і дуже мало інтерактиву. Працює застарілий формат: лекція-семінар-лекція. Мало що змінилося з 19-го століття. І це проблема. 

Якщо порівнювати, то у нас в Німеччині може бути просто трохи більше практики.

Щоби вирішити цю проблему (брак практики), в Дортмунді придумали цікавий проєкт. Запропонували  студентам старших курсів вчити початківців. Це було корисно для старших, тому що вони були в ролі редакторів, проходили волонтаріат і могли застосовувати свої навички. Пішли на такий крок, бо викладачі відставали від темпів розвитку журналістики. 

Як для вас як для тренера, якому важлива інтерактивність, змінилася робота в 2020 році? Рік, коли більшість таких тренінгів доводилося проводити через Zoom…

Я майже рік не був в Україні. Виїхав за два дні до початку карантину. 

Онлайн ми намагалися зберегти цей ефект інтерактивності. Так, це було дещо по-іншому. Ти легко втомлюєшся від Zoom. Вісім годин тренінгу онлайн – це застрелитися! Але можна це полегшити, якщо є інтерактивна робота. Багато роботи в малих групах, дискусійні групи удвох, утрьох, учотирьох. 

Це і в очних тренінгах важливо, а в онлайн – удвічі важливіше! Мої лекції тривають не більше 5 хвилин. Не 45, а 5! Потім люди самі виконують якісь завдання. Якщо не давати  практику, знання не зберігаються.

Як ви, журналіст з досвідом спостереження за процесами і в Росії, і в Білорусі, і в Україні, бачите зв’язок між політичним устроєм і тим, як влаштована університетська освіта в країні?

Я працював у Москві в 2004-2005 роках. Тільки що посадили Ходорковського, в політиці щось змінилося, але було ще далеко до того, що там зараз. 

Тут є кілька питань. Студенти приходять за освітою, щоби потім отримати роботу. І тут політична система має значення, тому що перспективи праці в російських ЗМІ зовсім інші, ніж в Україні. Зрозуміло, що в Росії залишилося дуже мало незалежних медіа. І у випускника університету уже сформоване очікування, що потрібно буде займатися «журналістикою Першого каналу». 

В Україні це трохи по-іншому. Є свої проблеми з олігархічними медіа. Але є більше свободи і тому очікування майбутніх журналістів теж інші.

У Німеччині я намагався бути хорошим репортером, тому що розумів: буду жити небагато (але можу  жити достойно, зможу робити великі хороші якісні речі. 

В Україні перед студентом може стояти вибір: отримати великі гроші і працювати на олігархічному каналі або отримувати менше, але в хорошому проєкті. Це дуже важкий вибір.

Коментарі