Сергій Бондаренко очолив кафедру журналістики Донецького національного університету ім. Стуса в 2019 році. До цього університет вже 5 років працював в евакуації. Після початку війни на Донбасі виш був вимушений переїхати у Вінницю. У 2020-му році викладачі кафедри журналістики стали першими учасниками «Академії викладачів журналістики», проєкту Українського інституту медіа та комунікації та Deutsche Welle Akademie.

Ми запитали очільника кафедри Сергія Бондаренка: наскільки складно впроваджувати зміни в таких умовах; скільки на кафедрі має бути практиків, а скільки теоретиків;як змінилася робота кафедри під час пандемії та багато іншого.  

«Студенти запитують, а чи сам викладач може робити те, що викладає?»

В 2020-му році особливим викликом для університетів стало онлайн-навчання. Як ладнала з цим ваша кафедра?

Справді, це був виклик для викладачів і студентів. Складність полягала в тому, щоб інтегрувати онлайн-елементи в навчання. На щастя, ми впоралися. У нас в університеті потужна технічна група підтримки онлайн-навчання, є всі необхідні інструменти та програмне забезпечення для роботи в онлайні. Коли перейшли на дистанційне навчання, для викладачів була організована серія тренінгів для роботи в нових умовах.  

Щодо іспитів. Студент мав можливість під час навчання отримати всі необхідні бали і отримати «автомат». А для тих, хто потрапив на іспит, були підготовлені всі необхідні екзаменаційні білети. Для забезпечення прозорості, ми використовували програми, які рандомно обирали номер білету. Після цього студент отримував  його у pdf-форматі. Звичайно, нас турбувало те, чи студент під час підготовки до відповіді користується додатковими джерелами чи ні. Підключена камера нічого не гарантує, але рівень підготовки студента та додаткові запитання ставили все на свої місця.  

Дуже дякуємо колегам з Українського інституту медіа та комунікації та тренерам Академії викладачів журналістики, що розширили наш світогляд у цьому сенсі. Ми активно почали користуватися інтерактивною онлайн-дошкою від Google Jamboard. Записували невеликі відео та подкасти, користувалися Google Classroom та Moodle.

Що ще змінилося завдяки Академії?

Змінилась філософія та підходи до лекцій та практичних занять. Стало більше інтерактиву, залученості студентів у процес навчання та узгодження інтересів, як викладача, так і студента. Змінилося сприйняття навчання, навчального процесу. Наступного року будемо готувати освітні і навчальні програми з урахуванням того, про що ми дізналися в Академії.

Як би ви зараз оцінили стан журналістської освіти в Україні? Чи відповідає вона запитам ринку медіа?

Журналістська освіта знаходиться в транзиті. З одного боку, ми вже відмовляємося від старих підходів, але ще не дійшли до ідеального стану.  Ми не можемо оцінювати журналістську освіту окремо від всієї системи вищої освіти. Бо взаємозалежність достатньо сильна. Всі позитивні і негативні фактори і тенденції, що відбуваються як в освіті в цілому, так і в журналістській зокрема, ми відчуваємо на собі. Але, будь-які трансформації змушують людей виходити із зони комфорту. І це добре. Можна спостерігати, що є певний спротив до переходу на роботу за новою системою. 

Спротив зовнішній чи внутрішній?

Скоріше внутрішній, тому що багато людей, які працюють у журналістській освіті мають старі принципи і підходи. 

Щодо ринку медіа, потрібно було би провести велике дослідження і зрозуміти, в якому стані ми знаходимося. Бо відчуття відчуттям, але хотілося б спиратися на громадську думку та конкретні дані.

Але перш, ніж говорити про мої відчуття, хотів би подякувати представникам ринку медіа, які долучилися до формування наших навчальних програм у 2019 році.  За їхні поради, очікування та запити на підготовку кадрів для медіаринку.

Мої особисті відчуття такі: журналістська освіта скоріше не відповідає запитам ринку. Це пов’язано як із кадровим забезпеченням, так і зі змістом освітніх програм. 

Я за залучення стейкхолдерів до обговорення освітніх програм. Дуже добре, що НАЗЯВО (Національне агентство забезпечення якості вищої освіти –ред.) впроваджує нові стандарти та вимоги, як до програм, так і до кадрів.  

Чому журналістська освіта не відповідає запитам ринку? 

По-перше, це наявність дисциплін, які не мають ніякої користі для журналіста. Йдеться про специфічні теоретичні предмети, беззмістовні для подальшої діяльності медійника. 

З іншого боку, журналіст без теоретичної бази – це не достатньо глибокий фахівець. Потрібно змінювати підходи до викладання теоретичного блоку дисциплін. Робити їх більш цікавими та зрозумілими для сучасного студента. 

Загальна тенденція – є запит на збільшення годин практики. Але є проблема з тим, що викладачі часто мають справу з дисципліною, з якою в практичній площині не стикалися. І студенти ставлять багато запитань саме про це. Вони запитують: «А чи сам викладач може робити те, що викладає?». Тому потрібен баланс між кадрами, які здатні забезпечити, як теоретичну, так і практичну підготовку майбутніх журналістів.

Можна спостерігати, що деякі освітні програми створюються з орієнтацією не на ринок, а на задоволення потреб кадрового складу. Це серйозна проблема, бо навчальна програма існує для того, щоб готувати професіоналів, а не забезпечувати навантаження викладачів. Дуже приємно, що ведуться дискусії щодо залучення до навчального процесу журналістів-практиків, зменшення до них суто академічних (ліцензійних) вимог. Сподіваюся, що будуть прийняті відповідні управлінські рішення на рівні змін до ліцензійних вимог. Без практиків журналістська освіта не буде повноцінною.

«Безкоштовне залучення журналістів-практиків – це неправильно»

Яким чином можна запросити до викладання журналіста?

Ми в університеті запрошуємо журналістів на майстер-класи, тренінги, семінари, але цього недостатньо, щоб задовольнити студентів, задовольнити їхній запит на спілкування із журналістами-практиками. Безкоштовне залучення практиків – це неправильно. Вони мають отримувати гроші за свій час і знання. Тому я сподіваюся, що правила стануть простішими.

Тобто для практикуючих журналістів знизиться поріг входу до професії викладача?

Так. Бо людина є визнаним фахівцем. Є потреба в зменшенні навантаження, яке пов’язане з суто академічною діяльністю. Коли я провідному журналісту (особливо якщо в нього не має фахової освіти, але він є визнаним в свой сфері) кажу, що ми готові взяти його на роботу, але йому потрібно відповідати семи пунктам ліцензійних умов, серед яких статті в Scopus і 5 фахових статей… Зрозуміло, що людина скаже, що це нецікаво.

Ідуть дискусії стосовно пропорції: має бути більше практиків чи теоретиків на кафедрі журналістики. Потрібно балансувати. Бо якщо забагато практики і немає теорії – втрачається сенс вищої освіти. Чому взагалі люди йдуть отримувати вищу освіту? Щоби вміти глибше розуміти і оцінювати процеси, мати широкий світогляд, познайомитися з інтелектуальним надбанням людства. 

Щоб отримати мінімальні навички ремесла, достатньо пройти відповідні тренінги, на яких вчать знімати, писати, монтувати. Я здивувався, коли під час одного обговорення наших освітніх програм журналісти-практики сказали, що потрібно збільшити кількість годин на викладання філософії. Чому? Бо наші студенти, як би це сказати, не надто глибокі інтелектуали і часто не розуміють різних процесів, про які пишуть. Відсутність широкого світогляду здешевлює роботу журналіста.

Яке у вас на кафедрі співвідношення між практиками і теоретиками?

60 на 40 на користь представників академічної спільноти. До речі, частина з них паралельно займається практикою.

«Ми постійно ставимо студентам запитання: навіщо ви вчитеся?»

Є думка, що чотири роки бакалаврату журналістської освіти забагато, а достатньо двох років магістратури. Що ви думаєте про такий підхід?

Дуже дискусійне питання. Для чого студентам вивчати журналістику на бакалаврському рівні чотири роки? Це може бути корисним студентам, які би хотіли  більш глибоко вивчати процеси комунікації. На бакалаврському рівні потрібно зосередитися на підготовці людей, які будуть керувати цими процесами, з акцентом на журналістику як соціальний інститут.

Від бакалаврату з журналістики, я вважаю, ми нікуди не підемо. Але хотілося б, щоб там навчалися мотивовані люди. Щоб потім це були фахівці, які мають високий рівень знань і навичок щодо комунікативних процесів. Які би вдало виконували практичні завдання, коли прийдуть на роботу в медіа. Це не тільки написання текстів, це і взаємодія з цільовою аудиторією, виконання різних технічних завдань. 

Ще важливо, щоб люди приходили з високим рівнем відповідальності. Як на мене, журналісти – це особлива каста людей, яка має відчувати відповідальність перед суспільством. Бо соціальна місія і завдання журналістики зараз трошки схиблені. Як би там не було, люди, які вміють продукувати тексти і вміють їх поширювати, мають вплив на громадську думку. На жаль, те, що ми спостерігаємо і в чому студенти потім розчаровуються – це невідповідність між реальною і університетською журналістикою. Щоб ці зміни відбулися, ми маємо зі студентами працювати не тільки як з людьми, яким потрібні певні інструменти. Вища освіта має формувати і світоглядний рівень особистості, закладати високі морально-етичні норми.

Інший виклик – викривлене сприйняття і бакалаврату, і магістратури. На жаль, магістратуру сприймають як продовження бакалаврату. Ми працюємо над тим, щоб сформувати нове розуміння магістратури. Магістратура – це вже другий рівень вищої освіти, орієнтований на формування дослідницьких і більш глибоких фахових навичок у сфері журналістики та соціальних комунікацій. І це, на на нашу думку, дуже важливо. Окрім підготовки висококваліфікованих журналістів, існує потреба у підготовці потужних фахівців, які здатні глибоко розуміти комунікативні процеси, впливати на прийняття важливих управлінських рішень у сфері медіа. 

Щодо тих, хто хоче працювати в медіа, не витрачаючи чотири або півтора роки на навчання на бакалавраті або магістратурі, є формат сертифікатних програм. Вони дозволяють отримати додаткові компетентності, щоби працювати за фахом. Зараз головне – знання та навички, документальне підтвердження їх – це питання другорядне.

На мій погляд, має змінитися і ставлення до диплому. Диплом – це просто підтвердження того, що ви маєте кваліфікацію. Ми постійно ставимо студентам запитання: навіщо ви вчитеся? Стабільно високий відсоток студентів каже, що прийшли отримати диплом. Це проблема не тільки нашого університету чи інших закладів вищої освіти, а вітчизняної системи освіти загалом. 

Парадокс: Україна займає четверте місце у світі за кількістю людей з вищою освітою. Але якщо подивитися на ефективність економіки, на кількість людей, які не працюють за фахом, маючи певні дипломи, тут є серйозні проблеми. Ми готуємо «дипломованих безробітних», як сказав хтось із колег.

Тому, працюємо над мотивацією студентів. Спілкуємося з ними, намагаємося знайти спільні інтереси і працювати над тим, щоб вони зрозуміли, що вища освіта – це не лише диплом.

З яким уявленням про професію журналіста приходять ваші студенти?

Якщо це мотивований студент, то приходить з ідеалістичним уявленням. Потім він розчаровується. Бачить, що відбувається в реальності. Дисбаланс між тим, що викладається в університеті і тим що реально є на медіа ринку – суттєвий. Медіа, на жаль, відходять від філософії watchdogs і переходять до медіакілерства. Студенти часто про це говорять. У виші їм викладають одні принципи, а коли вони йдуть працювати – бачать зовсім інше. Ми намагаємося знайти баланс між ідеальним і реальним.

Де працюють ваші випускники?

Стартують у локальних виданнях. Якщо говоримо про Вінницю, це «Вежа», «20 хвилин», «Місто», «Суспільне», «ВІТА». Два-три роки працюють тут і починають рухатись у бік Львова, Києва та інших великих міст. В основному стартують із онлайн-видань. Друкована преса не користується популярністю. Багато студентів йдуть в SMM, PR.

«Після евакуації з Донецька до Вінниці стало більше академічних свобод»

Як вам вдається балансувати як керівнику кафедри? З одного боку ви розумієте, що потрібні зміни, а з іншого боку є спротив?

Про наболіле. Потрібно змінювати підходи до організації освітнього процесу. Треба окремо виділити адміністративну сферу, наукову і викладацьку. І це питання в цілому до системи вищої освіти. Дуже складно одночасно займатись управлінням кафедрою, наукою, викладати і не забувати про практику, щоб максимально відповідати всім ліцензійним вимогам. Було б добре, якщо б посада завідувача кафедри була суто адміністративною, такий собі начальник цеху або дільниці на виробництві. Його завдання – організувати та забезпечувати всі процеси на кафедрі. Щоби були у порядку документи, створені умови для роботи викладачів та студентів, знайдені ресурси. Бо питання управління – це зовсім інше, ніж педагогічна або наукова діяльність. Кафедра – це, як підприємство, яке повинно бути успішним і прибутковим.

Щодо нашого університету, то після евакуації до Вінниці підходи змінилися серйозно. Стало більше академічних свобод. В умовах виживання стали більш згуртованими, відчайдушними, стали більше ризикувати, експериментувати, не боятися змін. Дуже омолодився викладацький склад. Середній вік кандидата наук у нас десь 43 роки, доктора наук – 50. 

Складно перелаштуватися тим викладачам, які з суто академічної спільноти. З тими, хто має практичний досвід, мені легше працювати. Вони більш мобільні, наближені до реальності, орієнтуються на те, що треба рухатись, працювати, знаходити оптимальні варіанти розвитку в умовах обмежених ресурсів. Якщо є і практичний досвід, і науковий ступінь – це ідеально.

Що Вам вдалося в цьому сенсі?

Дуже вдячний Олені Тараненко, яка до 2019 року була завідувачкою, та колективу кафедри, які у 2014 році зберегли та відновили роботу після евакуації до Вінниці. Перші шалені 5 років перебування у Вінниці були на її плечах. Реалізовано безліч проєктів, ми отримали підтримку наших колег з інших університетів, громадських організацій, журналістів, редакцій. Завдяки їм, ми не залишились наодинці і вижили. 

Зараз завдання – подальший розвиток кафедри. 

Дуже вдячний, що саме в цей період ми зустрілися з Академією викладачів журналістики. Завдяки ній змінилась філософія і стратегічне бачення, куди рухатись. Треба виходити за межі традиційного сприйняття освітнього процесу. В сучасних умовах ми маємо проявляти мобільність, гнучкість, адаптивність, технологічність. Мені сподобався клієнтоорієнтований підхід до роботи зі студентами, узгодження спільних інтересів. Ми маємо створювати синергетичний ефект від спільної роботи. Схема «лекція-практичне-лекція-практичне» вже не спрацьовує. Викладач допомагає студенту, а студент викладачу. До Академії я це розумів, але зараз остаточно переконався. 

Ми орієнтовані і будемо працювати над тим, щоб до нас приходили високомотивовані студенти. Ми хочемо і будемо працювати над тим, щоб наші випускники були затребуваними на ринку праці, були кращими у своїй сфері. 

Як вас і ваш університет змусила змінитися війна і як ця тема інтегрується в навчання?

Особисто у мене з’явилося розуміння, що потрібно використовувати кожну хвилину. Бо коли ти знаходишся в зоні бойових дій і не знаєш чим закінчиться твій день, намагаєшся максимально використати час. Всередині колективу зросли взаємопідтримка, взаєморозуміння, і це ми бачимо на роботі кафедри. Основний склад кафедри, який працював у Донецьку переїхав у Вінницю. В переїзді, звичайно, грали роль такі фактори, як ставлення до України, громадянська позиція. Кожен з нас зробив свій вибір. Ми обрали свободу замість комфорту. Викладачі кинули власні домівки, побут і приїхали взагалі без нічого. Втрати колосальні: і людські, і матеріальні. Кожного викладача, який приїхав з Донецька, торкнулася тема війни. У когось близькі були в полоні, у когось друзі на фронті, хтось сам потрапляв під певні утиски. 

В 2014-2015 роках було реалізовано два потужні просвітницькі проекти. Олена Тараненко, за участю викладачів, студенток і випускниць реалізувала проєкт «Історії несепаратисток». Це збірка текстів, мета яких пояснити, що Донбас – не такий сепаратистський регіон, як може здаватися. Студентки і викладачки ділилися своїм баченням цих процесів.

Інший доробок – це книга «Донбас. Арена війни». Для її виходу ми працювали з вінницькою громадою. Це збірка прози та поезії, життєвих історій людей, які вимушені були поїхати з Донбасу. Там є тексти-роздуми, аналітичні, інтерв’ю, міркування та прогнози.

З 2016 року по 2019 був реалізований проєкт «Агресія та аргументація — конфліктний дискурс та його мовленнєве розв’язання» спільно з кафедрою славістики Дрезденського університету. Він був пов’язаний із мовою ворожнечі в контексті різних конфліктів в тому числі і на Донбасі. Деякі елементи дослідження були успішно імплементовані в навчальний процес. 

Двоє наших викладачів, Інна Єрмакова і Костянтин Родигін, працюють з темою візуального контенту в умовах інформаційно-психологічної війни. У 2019-му році в них вийшов навчальний посібник «Візуальний контент медіа як інструмент маніпуляцій у контексті інформаційно-смислової війни». 

Питання війни і конфліктів залишається однією з основних тем на нашій кафедрі. Ми продовжуватимемо їх досліджувати. 

Що найбільше стає на заваді змінам? Нестача фінансування, фахівців чи академічної свободи?

На першому місці я би поставив бажання і волю до змін, готовність до викликів. Більшість людей хочуть знаходитися в зоні комфорту. Якщо буде бажання, воля і готовність рухатися вперед, то потім і фінансування знайдеться, і ресурси, і фахівці. Зараз ми маємо практично все для подальшого розвитку: і підтримку кервництва вишу, внутрішні і зовнішні можливості. Треба брати і працювати. 

Коментарі