Випускники журфаків, які все ж вирішили працювати за фахом, виявляють, що здобутої освіти недостатньо, а де в чому вона навіть суперечить вимогам медіаринку. Журналістці NV Олександрі Горчинській, яка отримала диплом спеціаліста за спеціальністю «видавнича справа та редагування» у 2013 році, довелося додатково вчитися тонкощам медіавиробництва. Відтоді, звісно, дещо змінилося. По-перше, спеціальність перейшла в статус освітньої програми, яка діє в межах спеціальності 061 Журналістика. По-друге, «видавнича справа та редагування» урізноманітнилася такими освітніми компонентами як «Медіаменеджмент», «Кризовий менеджмент медіадіяльності», «Тематика сучасних медій» та спецкурсами «Журналістика даних», «Редактор нових медій» тощо. Отже, факультети та кафедри журналістики реагують на зміни у сфері, але з запізненням.
На запрошення JTA Олександра розповідає, чим допомогло їй навчання в Інституті журналістики КНУ ім. Тараса Шевченка та за якої умови вона б погодилася викладати у виші.
З власного досвіду
Мій шлях у журналістику розпочався ще до вступу в університет. Перші теоретичні й практичні знання я, тодішня школярка, отримала в «Інформаційно-творчому агентстві Юн-Прес» Київського Палацу дітей та юнацтва. Завдяки йому сталися мої перші публікації, ще й у цілком «дорослих» виданнях, як-от газета «Молодь України».
Тож логічно, що далі я планувала здобувати вищу освіту за спеціальністю «Журналістика». Однак довелося вступати на «Видавничу справу та редагування»: конкурс на неї в Інституті журналістики був значно меншим, аніж на «Журналістику». Загалом не прогадала, оскільки завдяки «Юн-Пресу» я вже дещо була обізнана в теорії, яку дають на перших курсах «Журналістики». Наприклад, знала про жанри, розуміла різницю між статтею і заміткою, мала уявлення про інтерв’ю і репортажі.
За час навчання в ІЖ найбільше корисних знань я здобула не на фахових, а на додаткових дисциплінах, які читали нам викладачі з інших кафедр. Так, на додатковому курсі «Соціальна проблематика» я дізналася багато нового про вразливі групи населення, протидію домашньому насильству, роботу з мігрантами та біженцями. Гадаю, той досвід допоміг частково мені визначити свою нинішню спеціалізацію — соціальну тематику.
Те, чого нас вчили, я б описала як «всього потрошку». З фахових дисциплін пригадую «Маркетинг та менеджмент у видавничій справі», «Основи коректури», «Історія видавничої справи», «Літературне редагування». Більшість предметів із програми була націлена саме на книжкову сферу, хоча насправді видавнича справа охоплює і періодику. Тож особисто мені бракувало інформації про те, як видаються журнали й газети.
Підхід до вивчення деяких предметів на той момент мені здавався дещо застарілим: наприклад, на «Коректурі» нам показували, як користуватися коректурними знаками при виправленні текстів на папері. Проте тоді вже активно працювали за комп’ютерами, а у Microsoft Word існувала функція автовиправлення та підкреслень помилок. Тобто я не певна, що знання коректурних знаків повністю відповідає часу, в якому я живу і працюю зараз.
Було б добре, якби тоді в інституті навчали, як спілкуватися з потенційними роботодавцями й пропонувати себе, з чого починати кар’єру, коли ти студент або недосвідчений випускник університету, й готували до того, що якщо нічого не робити, то потрапиш у замкнене коло: немає роботи, бо немає досвіду — немає досвіду, бо немає роботи.
Ці навички я була змушена опановувати «на стороні», навчаючись на власних помилках. Пробувала віддалено працювати вже з першого курсу: виконувала замовлення на фриланс-біржах, готувала тексти для низки сайтів, писала колонки для онлайн-видань та блогів, які на той час тільки почали зароджуватися як явище. Та, мабуть, найголовніше те, що я сама пропонувала свої послуги редакціям: писала на імейли, а згодом і в приватні повідомлення у соцмережах. Звісно, це спрацьовувало не завжди: десь мене запрошували на співбесіди, проте згодом не брали через брак досвіду, десь пропонували написати статтю як фрилансерці, десь не доходило і до співбесіди. Проте усі ці кроки сформували безцінний досвід, допомогли вивчити ринок, зрозуміти настрої на ньому та визначити напрямок для подальшого руху.
Інститутські роки, престижний у світі вищих освіт диплом КНУ імені Тараса Шевченка та самостійну практику я для себе розглядаю як чинники, які взаємодоповнюють один одного. Навряд чи я могла б розвиватися у професії лише завдяки навичкам, здобутим в інституті. Так само навряд чи змогла б зробити кар’єру та отримати перші робочі пропозиції у непоганих редакціях, не маючи диплому про профільну вищу освіту, адже на нього тоді справді звертали увагу.
Магістратура vs курси: що краще?
Певне, саме брак цікавих, насичених матеріалів та практичних навичок у навчальній програмі підштовхнув здобувати ступінь не магістра, а спеціаліста. Хотілося чимшвидше вирушати «в поле» та починати працювати у реальних редакціях, а не витрачати ще два роки на сидіння в аудиторіях. Не жалкую про цей вибір: жодного разу при працевлаштуванні від мене не вимагали саме диплому магістра (останній прийом на здобуття рівня спеціаліста проводився у 2016 році, а Закон України «Про вищу освіту», який набрав чинності 6 вересня 2014 року, раніше здобутий диплом спеціаліста прирівняв до диплома магістра — прим. ред.).
Та мій персональний досвід не означає, що я не раджу вступати на магістратуру іншим. За десять років, які минули з мого випуску, у цій сфері щось та і змінилося. З’явилися нові дисципліни, оновився викладацький склад, побільшало можливостей повчитися за кордоном. Хорошу репутацію має, до прикладу, магістерка з журналістики у «Києво-Могилянській академії».
Окрім магістратури, медійники можуть поглибити свої знання з фаху завдяки неакадемічній освіті: тренінгам, лекціям, курсам, семінарам, онлайн та офлайн навчанню, стажуванню у провідних українських редакціях, менторській підтримці, закордонним поїздкам, обміну досвідом. Як на мене, найцінніше, що може взяти журналіст із подібних програм — це насамперед реальний досвід: можна як попрактикуватися самостійно, так і проконсультуватися з практиками зі стажем, які розкажуть про свій шлях, успіхи й падіння та скерують до інших колег.
Найголовніше — не припиняти вчитися у світі стрімких змін. Серії, які ми бачили у перших сезонах серіалу «Чорне дзеркало», стають нашою сьогоднішньою реальністю. Технологічний прогрес додає нових випробувань, як-от ChatGPT та розвиток штучного інтелекту. До того ж у всіх сферах своєї діяльності ми вимушені пристосовуватися до зовнішніх викликів реального світу, як-от пандемія COVID-19, що змусила всю планету перейти на дистанційну роботу, або війна, та, наприклад, вимушена міграція, спричинена нею.
Тренінги, курси та інші освітні пропозиції дозволяють швидко відреагувати на нові виклики та адаптувати свою роботу під них. До прикладу, для українських журналістів зараз дуже актуальні тренінги щодо особливостей роботи в зоні бойових дій. Я не впевнена, що такому навчать на магістратурі в українських вишах. А от курси — саме те, що треба, аби заповнити цю прогалину в знаннях та убезпечити себе від потенційних помилок, які в цьому разі можуть коштувати журналістові життя.
Як заохотити класних фахівців стати викладачами
Коментар JTA: Щоб дізнатися, якого навчання прагнуть студенти українських факультетів та кафедр журналістики, у 2019 році Український інститут медіа та комунікації опитав 129 студентів із 5 університетів. Як виявилося, 75 % респондентів найбільш ефективним видом навчання вважають майстер-класи журналістів-практиків. А чи готові останні викладати профільні дисципліни в державних університетах?
В українській медіасфері є багато висококваліфікованих фахівців з різних напрямків: воєнні кореспонденти, телеведучі, диктори, радійники, видавці, власники медіахолдингів, медіаюристи, спеціалісти з нативної реклами, продюсери, автори лонгрідів, новинарі тощо. Багато хто з них проводить лекції та тренінги для менш досвідчених колег або працює як ментор.
Здавалося б, яка дрібниця — почитати в університеті кілька лекцій на тиждень. Але ж скільки паперової роботи приховується за цим викладанням: підготовка навчального плану, матеріалів до цих самих лекцій, ведення звітності… А фінансова винагорода, яку пропонують державні університети за таке навантаження, надто мала, аби привабити побільше практиків. Саме питання зарплати не дає мені спробувати себе ще й у такій ролі, хоча у свій час мені пропонували викладати в Інституті журналістики КНУ імені Тараса Шевченка.
Зараз, коли є можливість працювати дистанційно та вибудувати широку мережу контактів серед медійників з усього світу, професійні, активні журналісти можуть заробити значно більше, написавши, наприклад, один репортаж для іноземного видання, аніж такий самий — для українського. Те ж саме стосується і навчальних програм. Я знаю, що можу заробити більше, роблячи, по суті, те ж саме, але на неакадемічних освітніх курсах. Разова оплата за один тренінг, профінансований грантовими коштами від іноземного донора, може в кілька разів перевищувати місячну зарплату викладача в інституті. Водночас навантаження буде меншим і не постійним: підготувався до тренінгу — провів — отримав гонорар, — і пішов займатися іншими справами.
Ця проблема — комплексна, і потребує вона комплексних рішень, які, як мені здається, неможливо втілити «за помахом чарівної палички». Необхідно провести масштабні реформи, які неможливі без зацікавленості всіх ланок — від профільного міністерства до самих викладачів. Мають долучатися і журналісти-практики, адже без їхньої участі неможливо налагодити процес відповідно до сучасних реалій.