Українські бібліотеки готові до розширення своєї ролі, однак для стабільного розвитку сфери потрібна і достатня кількість кадрів, і переосмислення культури дозвілля в суспільстві.
Ярослава Хіміч — доцентка кафедри артменеджменту та інформаційних технологій і тренерка курсів підвищення кваліфікації для працівників культури у Національній академії керівних кадрів культури і мистецтв, членкиня Української бібліотечної асоціації (УБА). Входила до групи розробників і брала участь у реалізації низки спільних проєктів Академії та УБА, зокрема у створенні Центру безперервної інформаційно-бібліотечної освіти та Головного тренінгового центру для бібліотекарів, міжнародної науково-освітньої програми «Професіоналізм та партнерство», яка передбачала вивчення досвіду зарубіжних бібліотек.
Пані Ярослава прийшла до Майстерні інформаційної стійкості за новими знаннями та інструментами, якими згодом зможе поділитися зі своїми слухачами й студентами. В інтерв’ю JTA вона розповідає, чим вирізняється нинішнє покоління студентів-бібліотекарів, які теми з медіаграмотності даються їм найскладніше та чому спеціальність В13 «Бібліотечна, інформаційна та архівна справа» — значно ширша, ніж може здатися на перший погляд.
Розкажіть, будь ласка, як в Академії почали інтегрувати тему медіаграмотності в бібліотечну освіту.
У 2020-му ми оновили освітньо-професійну програму зі спеціальності, яка тоді ще мала назву 029 «Інформаційна, бібліотечна та архівна справа». За моєю ініціативою як авторки-розробниці та викладачки до програми ввели дисципліну «Інформаційна культура», яку студенти вивчали на першому курсі. Фактично вона була базовою для входження у професію та формування необхідних для подальшого навчання компетентностей. Один зі змістових модулів цієї дисципліни був присвячений медіаграмотності.
У 2021 році ми розробили бакалаврську програму «Інформаційна діяльність та медіакомунікації», яка мала відповідати новим викликам часу (до цього в Академії діяла програма під назвою «Документно-інформаційні системи та ресурси» (ред.)). У новій програмі на першому курсі залишилася дисципліна з дещо оновленою назвою — «Інформаційна культура та академічна доброчесність», а на четвертому курсі з’явився окремий предмет «Медіакомпетентність та медіаграмотність» — таке собі узагальнення набутих упродовж навчання знань та компетентностей (на цьому етапі ми можемо не просто говорити про окремі інструменти медіаграмотності, а розглядати їх у ширшому професійному контексті та застосовувати до реальних інформаційних ситуацій).
До речі, у 2022 році, після початку повномасштабної війни, керівництво Академії ухвалило рішення включити дисципліну «Інформаційна культура та академічна доброчесність» як обов’язкову до бакалаврських програм усіх тодішніх спеціальностей. Таким чином, тематика медіаграмотності поступово виходила за межі суто бібліотечної та інформаційної освіти, чому я, звичайно, дуже тішилась. Ми зі студентами на реальних та актуальних прикладах розглядали питання важливості інформаційної гігієни, критичного мислення, перевірки джерела інформації тощо. Згодом задля уніфікації обов’язкової частини освітніх програм Академії та узгодження її з переліком обов’язкових предметів освітніх програм інших університеті дисципліну віднесли до дисциплін вільного вибору студентів. Тож як обов’язкова вона залишилась нашій спеціальності.
Що саме студенти вивчають під час курсу «Медіакомпетентність та медіаграмотність»?
Спершу ми складаємо з ними загальне розуміння про медіа та медіакомунікації, а також аналізуємо основні законодавчі акти, які регулюють діяльність медіа в Україні, й взаємозв’язки між ними. Вже з першого заняття студенти шукають інформацію по тій теорії, що я розказую, і вчаться підбирати якісні джерела.
Оскільки я за фахом психолог, то обов’язково проговорюю зі студентами вплив медіа не лише на суспільство, а й на особистість. Ми розглядаємо, який контент захоплює увагу тієї чи іншої аудиторії, чому це відбувається, як працювати з різними категоріями. Студенти аналізують медіатексти на актуальні теми за певним алгоритмом, що я їм пропоную, оцінюючи, чи немає там маніпуляцій та дезінформації. Ще граємо у цікаві ігри на критичне мислення. З готових ігор студентам найбільше подобаються «Пригоди Літератуса», «Маніпулятор», Harmony Square, «Медіазнайко», з тих, що розробляємо на парах, в межах певних підходів — вправи «Правда чи вигадка», «Знайди першоджерело», «Шість капелюхів мислення», «Зіпсований телефон», «Логічний ланцюжок», Fishbone («Риб’яча кістка») тощо.
Окремий модуль присвячений створенню медіапродукції. Тут я відштовхуюся від інтересів студентів. Якщо вони планують працювати, наприклад, з соціальними мережами, то акцентую більше на технологіях Web 2.0.
Щороку ми трохи коригуємо програму курсу, наприклад, додаємо іншу літературу і дещо змінюємо акценти. Наприклад, якщо раніше ми розглядали медіа як інструмент впливу в контексті виборів, то зараз більше говоримо про подачу теми війни в інфопросторі та ІПСО. Гадаю, на наступний навчальний рік додам в програму матеріали із посібника «Мудрість проти маніпуляцій». Мені подобається, як він зроблений. Хоча його матеріали орієнтовані на людей 60+, студентам теж стануть в пригоді. Поки міркую, як це подавати.
За Вашими спостереженнями, які аспекти медіаграмотності студенти опановують залюбки, а що їм дається важче?
Загалом їм подобаються вправи на критичне мислення, а особливо творчі завдання, де можна самостійно знаходити й аналізувати приклади. Так, до семінарів на тему «Вплив медіа на світогляд та поведінку особистості» студенти вже не перший рік готують дуже цікаві й самобутні презентації. Аналізують приклади мови ворожнечі, історичні міфи, наративи та стереотипи, показують, як вони відтворюються й закріплюються в медіа. Причому матеріал для такого аналізу знаходять у найрізноманітніших джерелах — від мультфільмів і реклами до книжок та сучасного медіаконтенту. І саме можливість подивитися на, здавалося б, знайомі речі під іншим кутом зазвичай викликає у студентів найбільший інтерес.
Студенти добре розуміють, що джерела та посилання потрібно перевіряти, але, як правило, роблять це тоді, коли саме в межах певної теми ми приділяємо цьому питанню увагу. Коли ж розбираємо інші теми, а тим більше працюємо в межах інших навчальних дисциплін, студенти значно менше переймаються перевіркою джерел.
Чомусь їм поки що не вдається повною мірою застосовувати свої знання з медіаграмотності повсякденно, у різних навчальних і життєвих ситуаціях. І тут для мене як для викладачки є певний виклик — зробити так, щоб студенти взяли за звичку перевіряти інформацію та посилатися на джерело.
Ще багатьом важко дається нормативно-правова база, тому що вони не бачать одразу, де можна це застосувати, і взагалі — нудно. Тому намагаюсь пояснити студентам, як через їхню недостатню обізнаність у законодавстві ними можна маніпулювати. І навпаки, як обізнаність допомагає розв’язувати проблеми.
Чи дозволяєте студентам користуватися інструментами штучного інтелекту? Якщо так, то для яких завдань? Чи загалом обговорювали з ними це питання?
Ще до ухвалення Закону України «Про академічну доброчесність» (закон не забороняє використання ШІ у навчанні, але процес має бути прозорим — ред.) я всіляко доносила до студентів, що вони як інформаційні працівники мають вміти користуватися низкою сучасних інструментів, в тому числі ШІ, але водночас бути критичними й академічно доброчесними. Тому я вже кілька років дозволяю студентам виконувати завдання за допомогою ШІ, але вимагаю повідомляти про це та критично ставитися до його відповідей. Можу на будь-якій парі запропонувати студентам перевірити ті джерела, які вони вказали у завданні. Ті, хто доходить до четвертого курсу зі мною, зазвичай декларують використання ШІ без нагадування. Однак у викладачів, які не обговорювали цей момент, студенти можуть цього не робити. Думають, що викладач може і не знати, що ШІ так пише.
Більшість моїх студентів спершу використовувала ChatGPT, зараз переходить на Gemini. З Perplexity у них якось не складається, хоча мені дуже подобається цей інструмент. Залюбки створювали презентації за допомогою Gama, а потім перейшли на NotebookLM. Насправді у різних студентів різне ставлення до ШІ. Наприклад, серед дизайнерів, у яких я викладаю технології Web 2.0 і даю там медіаграмотність окремою темою, дуже багато хто взагалі проти того, щоб ШІ генерував малюнки. А от для бібліотекарів створення зображення з ШІ — одна з улюблених тем.
Є думка, що студенти-зумери неохоче спілкуються з людьми, особливо по телефону. Чи помічали Ви це у своїх студентів? Адже вони в майбутньому як бібліотекарі працюватимуть з різними аудиторіями, зокрема з людьми 60+, які якраз дуже цінують живе спілкування…
На одному із занять «Інформаційної культури та академічної доброчесності» ми якраз обговорюємо з ними теорію поколінь.
Можу сказати, що студенти, які зараз приходять до нас навчання, вже за сприйняттям інформації відрізняються від зумерів, народжених на початку 2000-х років. Ба більше, щороку новий набір не схожий на попередній. Але так, студенти часто закриті: на онлайн-заняттях (а зараз, через об’єктивні обставини, студенти нашої спеціальності в Академії навчаються переважно онлайн) вони не люблять вмикати камеру, хіба вже коли попрошу, те саме і з мікрофоном — часто просто пишуть в чат. І тут теж своя передісторія. Так склалися обставини, що цьому поколінню довелося дистанційно завершувати навчання в школі, а потім і здобувати вищу освіту. Їм колись дозволили не вмикати камеру — мовляв, у когось можуть бути складні обставини — от вони й намагаються не відкривати зайвий раз «віконечко». З працівниками культури, які відвідують мої тренінги з підвищення кваліфікації, ситуація інша: я бачу людей, ми з ними спілкуємося.
Однак більшість студентів, влаштувавшись на роботу, де треба спілкуватися, адаптується до нових умов. Кажуть: «Важкувато, але ми справляємося».
Чи відстежуєте ви, куди працевлаштовуються ваші випускники?
Раніше ми вели статистику. Повномасштабна війна суттєво ускладнила цей процес: не з кожним випускником можна і зв’язатися. Найпростіше із заочниками: вони приходять до нас на навчання зі своєї роботи, наприклад, з бібліотеки, архіву, відділу кадрів…, аби відповідати її вимогам щодо освіти та компетентностей. Щодо «денників», то десь половина працює за фахом. Але бувають історії, коли людина після випуску працювала в бізнесі, а потім вже за фахом.
Якщо говорити про останні випуски, то люди йдуть туди, де можна гарно заробляти. Часто це не те, на що вони навчалися. Але навіть на умовній Новій пошті або в АТБ студенти працюють вже адміністраторами з інформаційної діяльності й у дипломних роботах пишуть про інформаційне забезпечення якихось процесів, створення сайтів або інформаційні ресурси компанії-роботодавця. Насправді наша спеціальність широка. Інформаційне забезпечення є скрізь, куди б люди не йшли працювати.
Окрім викладання, Ви проводите тренінги для працівників культури, в тому числі бібліотекарів. Наскільки велику увагу Ви приділяєте питанням медіаграмотності на своїх заняттях?
У 2024 році я розробила спеціальну програму обсягом 75 годин для працівників різних закладів культури — «Інформаційна культура і медіаграмотність». Навчання ми проводили на базі Центру неперервної культурно-мистецької освіти Академії й намагалися охопити якнайбільше актуальних тем — від інформаційної гігієни та критичного сприйняття інформації до роботи з інструментами штучного інтелекту.
Першого разу на курс зареєструвалися приблизно 100 людей, з яких ми через мотиваційні листи відібрали 30 учасників. Мене особливо потішило, що серед охочих було багато працівників будинків культури й музеїв, адже зазвичай моя аудиторія — це бібліотечні фахівці. Це показало, що таких знань потребують не лише в бібліотечному середовищі.
На той момент навчання з підвищення кваліфікації для працівників культури в Академії було безплатним. Зараз це платна послуга, тому найчастіше я проводжу цей курс у скороченому до 30 годин форматі. Але намагаюся не відмовлятися від важливих тем, а ущільнювати матеріал, щоб за менший час дати слухачам якнайбільше прикладних знань та інструментів.
Окремо тема «Інформаційна культура і медіаграмотність» входить до тем для підвищення кваліфікації викладачів закладів мистецької освіти.
Навіть коли курс з підвищення кваліфікації присвячений іншій темі, наприклад інноваційним змінам в бібліотеках, ми з учасниками все одно обговорюємо питання медіаграмотності, бо зараз без них — ніяк. Так, бібліотекарі-переселенці з Луганщини та Донеччини розповідали про свої проблеми з доступом до електронних ресурсів, зокрема сторінок у соціальних мережах та онлайн-документів своїх бібліотек (під час евакуації мало хто розумів, що саме варто брати, так само як ніхто не думав, що критичною може виявитися наявність одного адміністратора інтернет-сторінки). Тоді ми проговорюємо, як краще зберігати важливу інформацію.
Інколи я маю можливість дуже гнучко змінювати тему і додавати те, на що був запит аудиторії. Фактично ті ж питання, які ми обговорювали у Майстерні інформаційної стійкості: шахрайство в мережі, інформаційні вкиди. Помітила, що на очевидну пропаганду слухачі зазвичай не реагують, а от на емоційні маніпуляції в контенті доволі часто ведуться.
Я ще при знайомстві закликаю учасників ділитися своїм досвідом під час занять. Від кожної групи я отримую якісь цікаві історії, які потім переказую наступній. Мені здається, обмін досвідом найкраще сприяє навчанню.
Під час занять для мене важливо не просто донести інформацію до учасників, а й згуртувати їх так, щоб вони після навчання формували партнерства. Часом так і стається. Бувало, на курсі знайомилися працівники однієї великої бібліотеки, які не знали до того, чим кожен із їхніх відділів займається. Це теж вважаю історією успіху.
Які у Вас взагалі враження від навчання у Майстерні інформаційної стійкості?
Я щоразу радію, що записалася на цей курс. Він справді дуже класний. Гарні у вас і тренери. Я сама як тренерка працюю з тренерською аудиторією і знаю, що вона тебе оцінює не так, як студенти. Якщо студент просто тебе бачить і сприймає лише інформацію, яку ти надаєш безпосередньо, то тренер зчитує не лише твоє розуміння теми, а й те, як ти її подаєш: наскільки сильно ти махаєш руками, наскільки часто усміхаєшся, як контактуєш з аудиторією. Тому мені було цікаво спостерігати за вашими тренерами. Якісь методи у нас схожі, а щось у них планую запозичити.
З 2001 року Ви від Української бібліотечної асоціації відвідали низку бібліотек за кордоном — від США до Китаю. Що Вас вразило під час цих поїздок?
Так, це був дуже цікавий проєкт, який ми реалізовували спільно з УБА. У межах цих поїздок ми відвідали бібліотеки Литви, Латвії, Німеччини, Італії та Ватикану, Ізраїлю, Данії, Франції, Іспанії, Швеції, Австрії, Фінляндії, Великої Британії, Польщі, США та Китаю.
Перша і, мабуть, головна відмінність, яка мене вразила, — це культура дозвілля та загалом культурні звички людей. За кордоном, до якої бібліотеки не зайдеш, вона, як мурашник: там постійно багато людей, вони спілкуються, навчаються, відпочивають. Вони звикли сприймати бібліотеку як культурний і соціальний простір, а не лише як місце видачі книжок. Про це я постійно розповідаю нашим колегам, бо нам також потрібно долучатися до формування такої культури.
Ще я багато фотографувала екстер’єр й інтер’єр бібліотек, а потім використовувала ці матеріали на заняттях. У плані організації простору, мені здається, десь ми вже можемо конкурувати. У нас є багато красивих бібліотек із хорошим обладнанням, просто далеко не всі про це знають і не всі в них побували. А от щодо бібліотечних будівель, які створюють вже сьогодні з урахуванням нових технологічних можливостей, нам ще є куди рухатися. Сподіваюся, що активно розвивати цей напрям ми зможемо вже після війни.
Загалом, мені завжди хотілося, щоб і в Україні до бібліотек приходили люди різного віку — не лише школярі та люди старшого покоління, а й ті, хто працює. Але для цього потрібні не лише сучасні бібліотеки, а й певна культура дозвілля.
Гадаю, ті, хто сьогодні регулярно відвідує бібліотеки, йдуть туди вже не лише за літературою. Вони приходять за комунікацією, взаємодією, можливістю бути в книжково-інформаційному середовищі. Як на мене, бібліотека і має бути центром комунікації та освіти впродовж життя.
За Вашими спостереженнями, як самі бібліотекарі ставляться до розширення своєї професійної ролі?
Ми часто у нашому середовищі говоримо, що останні 20–25 років бібліотеки — це не просто сховище книжок. Працівники бібліотек знають, що в них зараз ширший спектр ролей. Іноді самі щось додають, коли бачать попит користувачів. Але завжди, коли я читаю, наприклад, «Інформаційний сервіс», кажу студентам: «Ми маємо не лише бачити попит, а й формувати його».
Мені здається, ті, хто починає працювати з бібліотекарями, просто прозрівають, скільки вони всього вже вміють та роблять. До запуску Хабів цифрової освіти у Мінцифри не уявляли собі, що бібліотекарі з 2001 року вже навчали відвідувачів комп’ютерної грамотності, а пізніше і цифрових компетентностей. А коли з’явилися Хаби, ми стали робити це краще.
Та ж тема медіаграмотності на рівні Української бібліотечної асоціації просувається з 2016 року, а фундамент для цього було закладено ще раніше, коли ми в межах проєкту «Бібліоміст» (2009–2014) підготували тренерів для роботи з бібліотекарями й створили для них тренувальні центри по всій країні.
Питання медіаграмотності й навчання медіаграмотності ми останні років сім постійно розбираємо на нашій щорічній конференції з бібліотечно-інформаційної безперервної освіти у Славсько (Львівщина): або під час круглих столів, або тренінгів, або практичних завдань.
Переважна більшість наших обласних універсальних бібліотек — це сильні бібліотеки. Те, що вони роблять, це класно. Звичайно, у нас чудові і сільські, і місцеві бібліотеки, однак у них серйозні проблеми з кадрами. Працівник отримує невеликі гроші, але при цьому має мати вищу освіту і відповідати низці вимог. Звичайно, зумерів це лякає.
Власне, постає питання: а хто ж тоді прийде на зміну нинішнім бібліотекарям, які рано чи пізно підуть на пенсію?
У нас в Українській бібліотечній асоціації була дуже сильна молодіжна секція, але з часом вона, скажімо так, стала на паузу. Її активні учасники, пройшовши цю своєрідну школу бібліотеки, згодом часто дуже цікаво реалізувалися в інших сферах, де потрібні креативність, навички проєктної діяльності та роботи з інформацією. Звичайно, багато наших молодих фахівців залишилися в бібліотеках і сьогодні активно там працюють, але, на жаль, їх недостатньо.
І тут ми стикаємося ще з однією проблемою. Сьогодні, на жаль, лише близько 30 % наших вступників розуміють, яку спеціальність вони обрали й чим насправді займатимуться після випуску. У деяких закладах вищої освіти, думаю, цей відсоток ще нижчий. Наприклад, в одному з університетів вступникам обіцяють, що вони навчатимуться на SMM- та SEO-фахівців, а потім виявляється, що їх орієнтують на роботу бібліотекарями. Зрозуміло, що це неабияк дивує молодь.
Тому ми маємо знаходити такі теми й проводити такі заняття, щоб молодь бачила: сучасна бібліотечна та інформаційна сфера — це значно ширше, ніж традиційне уявлення про професію бібліотекаря. Тут є місце для креативу, комунікацій, проєктної діяльності й багатьох інших компетентностей, які сьогодні затребувані далеко за межами бібліотеки.
«Майстерня інформаційної стійкості» створена в межах проєкту з медіаграмотності для людей старшого віку (60+), який реалізує Український інститут медіа та комунікації в партнерстві з DW Akademie за фінансової підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини (BMZ). Навчання відбувається у партнерстві з Українською бібліотечною асоціацією.
Фото з архіву героїні