Як спілкуватися з людьми, які пережили жахіття війни, втратили своїх близьких, домівку чи змушені втікати від обстрілів – у матеріалі, який базується на порадах психологів.
Цей матеріал – частина посібника “Як викладати журналістику конфлікту”, який був розроблений ГО “Український інститут медіа та комунікації” у 2019 році в рамках проекту “Посилення спроможності викладачів факультетів журналістики викладати журналістику конфлікту” за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду США. Зважаючи на запит журналістів, ми републікуємо цей матеріал сьогодні.
Готуючись до інтерв’ю із людьми, які пережили фізичну/психологічну травму, насамперед потрібно спиратися на принципи та правила, які є базовими для будь-якого журналістського інтерв’ю. Це — ґрунтовна підготовка до розмови, збір та аналіз інформації на задану тему, коректне формулювання запитань, орієнтування у специфічних термінах, географічних назвах, датах, неупередженість, повага до співрозмовника та його приватності, дотримання домовленостей щодо розмови тощо.
Особи, що пережили фізичні/психологічні травми, є вразливою групою, тож метою журналіста має бути не лише зібрати необхідну інформацію, а й не поглибити травму і не дискредитувати героя у спільноті. Базове правило — не нашкодити.
Журналісту треба розуміти, що таке травма і які психологічні наслідки вона може мати, вміти надати першу кризову психологічну допомогу, відчувати та не перетинати етичні межі, розвивати емоційний інтелект та емпатію.
Варто пам’ятати, що людина, яка пережила травму, може реагувати на деякі речі не так, як інші співрозмовники. Це можуть бути емоційні сплески, сльози, агресія, роздратування, нервовість, апатія тощо.
Умовно роботу журналіста з особами, що пережили травму, можна поділити на такі етапи:
- підготовка до інтерв’ю,
- сама розмова,
- написання тексту,
- підготовка до оприлюднення матеріалу,
- робота з героєм після публікації/ефіру.
Кожен етап має свої особливості. Домовляючись про розмову, варто аргументовано мотивувати потенційного співрозмовника дати вам інтерв’ю. Потрібно пояснити, з якою метою ви робите це інтерв’ю (без тиску і маніпулювання почуттями героя), дозволити співрозмовнику самому обрати комфортне місце і час для розмови. Потрібно формулювати питання так, щоб не перекладати відповідальність за те, що сталося з героєм на нього ж. Варто уникати оціночних суджень і осуду, некоректних питань. Не варто претендувати на те, що ваша історія дасть відповідь на питання «Чому це сталося?» і «Чому це сталося саме з цією людиною?». Намагайтеся уникати такого формулювання і не ставте це за мету роботи.
Варто пам’ятати, що людина, яка пережила травму, може плутатися у розповіді, наводити суперечливі факти, упускати важливі деталі. Це не означає, що людина говорить неправду, це — захисний механізм. Втім, фактчекінгом ніколи не треба нехтувати. Для тексту/сюжету варто вибирати ті деталі, які розкривають історію, а не ті, що шокують.
Герой має право не відповідати на питання, якщо вони завдають йому біль, дискомфорт, змушують ніяковіти чи викликають роздратування. Пам’ятайте, що не можна примушувати героя відповідати, тиснути на нього, маніпулювати ним.
Дайте ознайомитися з матеріалом герою до того, як він піде в друк/ефір. Це знизить рівень стресу, який співрозмовник відчуватиме після оприлюднення своєї історії. Важливо розуміти, що у внутрішній картині сприйняття самих героїв — це завжди інша історія, і журналіст не зможе її відтворити саме так, як відчуває і бачить герой. Тож ймовірність певного невдоволення матеріалом завжди є. Щоб запобігти цьому, важливо дотримуватися принципів журналістської етики: домовлятися про погодження фінального матеріалу з учасниками в тих чи інших межах, домовлятися про те, яким чином буде відбуватися погодження і чи можливо буде раптом потім щось змінити або внести правки.
Одразу варто визначати чітку робочу рамку. Якщо після виходу матеріалу герой потребує підтримки та заспокоєння, журналісту варто її надати в межах його професійної діяльності. Це варто робити м’яко, дружньо, коректно. Можна порадити героям дотримуватися інформаційної гігієни — менше контактували повторно з цією інформацією, а також допомогти із пошуком фахової психологічної допомоги.
Важливий момент — після виходу матеріалу потрібно вміти вчасно і коректно звести спілкування з людиною до мінімуму.
Ольга Семенова, психотерапевт, травматерапевт. Співпрацює з мілітарними та правозахисними організаціями: «Найбільш здоровим варіантом буде згортати спілкування до мінімуму, залишаючи теплі контакти. Ви журналісти — ви не друзі, не психотерапевти, не кризова гаряча лінія. Варто вміти перенаправляти. Для цього треба мати мережу контактів, куди людину можна скерувати. Казати: я намагаюсь тебе зрозуміти, ось тут тобі можуть надати фахову допомогу, а ще є такі варіанти, вибач, але я, на жаль, не можу в цьому тобі допомогти — моя робота полягає в іншому. Якщо люди звертаються до вас, це значить, що вони потребують певної фахової допомоги — соціальної, психологічної, юридичної. А журналіст — це такий “диспетчер”, він може перенаправити».
Журналістам, які планують працювати з чутливими темами та багато спілкуватися з людьми, що пережили травму, варто освоїти навички першої психологічної допомоги. Їх можна здобути на численних тренінгах, а також прослухавши іноземні онлайн-курси. Особливо важливими є ці навички для репортерів, що працюють на місці подій. Якщо людина щойно пережила травмуючий досвід, то, передусім, має бути домедична і кризова психологічна допомога, стабілізація стану людини і лише після цього можна брати в неї інтерв’ю. Також ці навички допоможуть журналісту у ситуації, коли у співрозмовника виник психічний кризовий стан через важкі спогади, наприклад.