Який шлях пройшла українська культурна журналістика за останні 30 років, чому зараз культурна тематика вважається перспективною нішею та як готувати студентів до роботи з нею — про це Лєна Чиченіна, арт-оглядачка телеканалу «Еспресо» і сайту «Детектор медіа», розповіла на вебінарі 20 грудня. Захід відбувся в межах проєкту «Академія викладачів журналістики», що реалізовується Українським інститутом медіа та комунікації за підтримки DW Akademie.
Публікуємо тези з цього вебінару, які стануть у пригоді і студентам, і викладачам.
Культура як захист
Ми, українські культурні журналісти, раніше жартували, що у професії нас аж три з половиною. Нарікали, що нас не цінують. Але після повномасштабного вторгнення ситуація змінилася кардинально. Не обійшли зміни й історичну тематику та блогінг. Достатньо глянути, скільки набирається переглядів на YouTube-каналі «Історія без міфів», ведучим та співавтором якого є кандидат історичних наук Владлен Мараєв. Як на мене, річ в екзистенційній загрозі: ми розуміємо, що нас можуть знищити, а культура та історія в цьому процесі є своєрідним захистом.
Ще один приклад змін — YouTube-канал «Загін Кіноманів». Його автор Віталій Гордієнко у серпні 2021-го виклав документальне кіно під назвою «Що приховує незалежність України?». До 24 лютого це відео переглянуло приблизно 60 тисяч разів, а зараз у нього 2,2 млн переглядів.
Після повномасштабного вторгнення культурну тематику почали висвітлювати навіть в телемарафоні. Це зрозуміло, бо у культурній сфері постійно обговорюються і виринають якісь резонансні події. Телевізійникам вигідно брати те, що будуть дивитись.
Насправді наші медіа виявилися не готовими до такого стрімкого збільшення інтересу до культури. Тож нам потрібно багато культурних журналістів, які по поличках зможуть розкласти, що відбувається і що нам треба з цим робити.
Рейтинги та пандочки
У 90-х на нашому телебаченні виходило багато легендарних культурних програм, як-от «Аргумент кіно», який протримався в ефірі «плюсів» достатньо довго. Але потім, у двохтисячних, стали вимірювати рейтинги й заодно бачити, що більш хайпові та менш якісні матеріали заходять значно краще.
Коли я працювала на двох найбільш рейтингових каналах, то мені як керівниці одного з проєктів ці рейтинги приходили щодня. Десь неймовірний сплеск переглядів? Значить, в ефір прийшов або Дмитро Гордон, або доктор Комаровський, або якась ворожка. Тимчасом культурні сюжети перетворилися на так звані «бантики» — легкі сюжети, що покликані розслабити глядача, як-от стандартна історія про народження пандочки в зоопарку. Але пандочку можна замінити, наприклад, виходом нової книжки Оксани Забужко або якоюсь театральною постановкою: це розглядалося як щось рівноцінне і не дуже серйозне. І зазвичай ці сюжети готували журналісти, які або вважалися не дуже сильними в редакції, або були початківцями у медіагалузі, які згодом, набивши руку, переходили у більш престижні теми, як-от суспільно-політичні. Саме тому не формувалася когорта фахових культурних журналістів.
В онлайн-виданнях до 2014 року і трішки пізніше відділи культури тримали переважно задля іміджу — не всюди, а лише там, де шеф-редактори/власники вирішили для себе, що «ми інтелектуальне поважне медіа». Майже всі тамтешні автори орієнтувалися на дуже вузьку аудиторію, тож переглядів сайту їхні матеріали приносили не дуже. Однак була інша крайність — розділи шоубізнесу і різні таблоїди. Про зірок потрібно писати, але в нас була така ситуація: ти читаєш або дуже серйозний текст про культуру, або статтю про розлучення зіркової пари. Чогось середнього не існувало довгий час, доки не почали відкриватися спеціалізовані видання для «хіпстерів», наприклад, «Слух». І автори нарешті почали писати для більш широкої аудиторії.
На радіо майже нічого не було на культурну тему, хоча б тому, що більшість наших радіостанцій працює у розважальному форматі: в ефірі звучать в основному якісь пісні, а в перервах між ними ведучий розказує або обговорює щось веселе з гостями.
І вже з початком війни, після 2014 року, культурі стали приділяти дедалі більше уваги. Почали розвиватися культурні інституції, з’являтися інформаційні приводи. Дедалі більше фільмів виходило в українському прокаті, і деякі з них стали резонансними, хоч і не завжди видавалися інтелектуальними. Однак та ж комедія «Скажене весілля» (2018) — справді дуже важливий продукт для українського кінопрокату, хоча б тому, що цей фільм став одним із перших, який приніс українським продюсерам прибутки (кошторис стрічки — 10,8 млн гривень, а касові збори склали 54,9 млн гривень — прим. ред.). І фаховий культурний журналіст повинен вміти пояснити, що й до чого.
Протистояти Росії
Росіяни ще з часів Російської імперії розуміли, що культура — це стратегічна галузь, в яку треба вкладати багато грошей. Зараз бачимо, наскільки вони мали рацію. Адже навіть у тих іноземців, які повністю підтримують Україну, на підсвідомості зашита «велич» російської культури. Невже, думають вони, нація, що має Чайковського і Достоєвського, може бути настільки морально понівеченою?
Та і самі українці активно цікавилися російською культурою, не лише масовою, до речі. Кирило Серебренніков як режисер театру та авторського кіно не мав бути аж таким відомим, але російські медіа робили з нього зірку! Те саме з їхніми письменниками: згадайте, якою популярністю у нас користувалися Віра Полозкова, Борис Акунін та Віктор Пелевін. Тому не потрібно дивуватися, що час від часу російські інформаційні та культурні продукти досі пролазять у наш інформаційний простір, як те саме «Слово пацана». Тож нам потрібно протиставляти цьому щось своє.
Росіяни дуже активні на міжнародних майданчиках, тому часто виринає тема про діалоги з ними. Коли український письменник Андрій Курков погодився виступити в Торонто з американськ(ою/им) та російськ(ою/им) журналіст(кою/ом) Машею Гессен, це викликало супербурхливу реакцію. І знову ми постали перед питанням: організовувати нашим митцям діалоги з росіянами чи ні? Цю тему мають розбирати або фахові культурні журналісти, або люди, які займаються культурною дипломатією. Тоді буде розуміння, шкоду це приносить чи користь.
Як бачимо, запит на культурну інформацію зараз величезний, а от спеціалістів майже немає. У студентів журналістики є можливість зайняти цю нішу, а вона вже їм принесе і професійний інтерес, і велику аудиторію, і гроші. Треба до них це донести.
Довга підготовка
Щоб стати хорошим культурним журналістом, потрібно збагачувати свої знання ще зі школи.
Щоб розбиратися лиш в одному кінематографі, треба багато чого знати про кіно як мистецтво. Для цього потрібно роками дивитися багато фільмів, бо за місяць неможливо переглянути навіть українську кінокласику. Сформувавши надивленість, ви зможете зрозуміти, чи є вартісною нова стрічка, у чому її сильні та слабкі сторони.
А ще ви повинні орієнтуватися в індустрії, а це теж дуже складно, зокрема через надмір хибних уявлень. Наприклад, я дуже часто стикаюся з тим, що люди не розуміють, чому на створення стрічок потрібно виділяти кошти з державного бюджету. Дивуються, чому це досі не переведено повністю в бізнес-площину, як у Голлівуді. Треба пояснювати: якщо українське кіно існуватиме лише на комерційній основі, то в нас виходитимуть тільки «Зірки за обміном» з Олею Поляковою, а от умовної «Мавки» чи «Довбуша» не буде.
Диплом vs практика
Багато моїх одногрупників жодного дня не пропрацювали в журналістиці, тому що банально не змогли пройти співбесіду й виконати тестове завдання. Нас всі п’ять років готували до того, що диплом — це найважливіше. Тому закликаю журфаки не просто дозволяти студентам працювати ледь не з першого курсу, а стимулювати їх до цього! Потрібно почати опановувати журналістику технічно: вчитися писати тексти, заголовки, перевіряти інформацію.
Треба думати, як змінити нашу систему освіти, аби у майбутнього журналіста була змога розібратися у цікавій для нього спеціалізації: культурній, політичній, медичній, спортивній тощо. Я б дуже хотіла, аби для студентів організовували зустрічі з фахівцями з певних галузей. Аби вони зрозуміли для себе, чи хочуть висвітлювати теми, пов’язані з тією чи іншою галуззю. Наприклад, коли ми робили школу культурної журналістики на «Гогольфесті», то запрошували і балетну продюсерку, і музейницю, і кінокритиків.
Не перебувати у своїй бульбашці!
Дуже важливо, аби студенти від початку усвідомили: навіть якщо вони обирають якусь спеціалізацію, наприклад, культурну журналістику, то не повинні орієнтуватися лише на людей, які мають схожі інтереси! Інакше їм, як і деяким культурним журналістам, почне здаватися, що всі й так знають ту чи іншу інформацію, що всі дивилися фільми Олександра Довженка чи Сергія Параджанова. Насправді це не так! Той же Віталій Гордієнко торік зробив відео про «Тіні забутих предків», яке на сьогодні зібрало понад мільйон переглядів. І це теж свідчить, що, по-перше, цією темою цікавляться, а по-друге, багато людей не знали, що це за стрічка і чому вона видатна.
Як не треба робити культурні матеріали
Уявімо, що знімальній групі з телебачення треба підготувати сюжет про чергову кінопрем’єру. Як це зазвичай відбувається? Напередодні показу збираються зірки, всі гості фотографуються, триває фуршет. Піарники тимчасом допомагають журналістам взяти інтерв’ю у виконавців головних ролей, режисерів, продюсерів. Запитання звучать банально, а як інакше, коли не знаєш предмета? Далі частина журналістів таки йде дивитися фільм, а решта після фуршету просто згрібає свою техніку і повертається на базу.
Чим небезпечний такий підхід? Тому що дуже часто ці журналісти приходять на прем’єри фільмів, продюсери яких до того зняли чимало провальних стрічок. І останні, найімовірніше, вже мають дуже погану репутацію у кіноспільноті. Тому перш ніж прийти на прем’єру, журналіст має дізнатися, що цей режисер знімав, чим були зайняті продюсери. Якщо йдеться про фільм на кшталт «Зірки за обміном», то потрібно розуміти, що він, наймовірніше, збере непогану касу та окупиться. Тож у продюсерів можна запитати про очікування від прокату та про те, чи скоро вони запрошуватимуть до співпраці професійних акторів, а не зірок шоубізнесу. А у знаменитостей можна поцікавитися, як вони, наприклад, готувалися до своїх ролей. Тобто потрібно бути підготовленими, аби вам не навішали якоїсь локшини на вуха.
Не варто нехтувати соцмережами
Як на мене, культурним журналістам варто просувати себе у соцмережах. Це у їхніх інтересах. І до цього треба готувати студентів ще з першого курсу. Мені образливо за колег, які дуже фахово розбираються в матеріалі та пишуть цікаво, але так і не здобули популярності. Крім того, вважаю, що журналісти мають допомагати одне одному у просуванні.
Помічаю, що у нас якесь болісне ставлення до критики: кілька зауважень під дописом вже нарікають «хейтом». Натомість я критику, навіть ту, що вже на межі з хейтом, сприймаю як можливість вивчати аудиторію, а ще це дає додаткове охоплення.