Як Росія використовує формулу «культура поза політикою» для прикриття своєї експансії і воєнних злочинів? Чим зачарувала Захід «російська душа» і як цей міф працює сьогодні? Чому російська культура стала наркотиком, що допомагає уникати моральних оцінок і не дозволяє тверезо бачити агресію імперії?
«СВО “Війна і мир”» — частина документального авторського проєкту Суспільного «Остання війна»
На початку повномасштабного вторгнення політичне ток-шоу «Зворотний відлік», яке я вела разом з колегою Павлом Казаріним, припинило виходити. Троє колег з нашої редакції пішли добровольцями до лав ЗСУ, команда розпалась. Було зрозуміло, що певний час повноцінного політичного процесу в Україні не буде.
Тоді, навесні 2022 року, усі багато говорили про те, як що з нами сталося, як така війна можлива у ХХІ столітті в центрі Європи? За що вона і проти чого? Ми з продюсером «Суспільного» Володимиром Ладижцем задумали великий документальний цикл «Остання війна» — про історичне коріння і тяглість цієї війни. «Остання війна» — це алюзія на Франкове «Се ж остання війна! Се до бою чоловіцтво зі звірством стає, се поборює воля неволю». Цей документальний цикл Суспільного — результат непростих і дуже болісних роздумів, осмислення, наших тривалих розмов всередині команди, досліджень і спільного пошуку відповідей на питання, які ставлять собі мільйони українців: чому це відбувається саме з нами, за що нам це? Особисто для мене це, мабуть, найважливіше висловлювання в сьогоднішній історичній точці, розмова про найсуттєвіше.
Ми записали майже 40 розмов із найцікавішими українськими і західними інтелектуалами, аби подивитися на російсько-українську війну з різних граней: природи російської агресії і звірств щодо українців; наших власних помилок, які ослаблювали державу навіть протягом часів Незалежності; інтелектуальної та моральної сліпоти Заходу щодо Росії; і, врешті, участі самих українців у розбудові імперії та відповідальності за це.
Так з’явився документальний серіал «ОСТАННЯ ВІЙНА» із чотирьох епізодів:
1. «Анатомія рашизму» (режисерки Жанна Озірна і Дарка Гірна)
2. «Какая разніца» 2 серії (режисери Олеся Моргунець-Ісаєнко та Роман Синчук)
3. «СВО “Війна і мир”» 2 серії (режисери Юрій Беденко та Мирослава Барчук)
4. Заключний епізод, який нині у виробництві.
В «Анатомії рашизму», першій частині циклу, ми досліджуємо, з чого виростає російський фашизм. Чому насильство, агресія, міфічна ідея величі на тлі внутрішньої безправності і злиднів стали єдиним способом самоствердження для «глибинного народу». І коли звірства та мародерство російської армії перетворились на її modus operandi. Фільм зібрав майже 800 тисяч переглядів на ютубі «Першого», багато мільйонів телеглядачів подивилися його на каналах Суспільного.
Другий епізод циклу, який називається «Какая разниця», ми присвятили нашим помилкам. Це спроба переосмислення ментального імперського спадку, який ми не помічали або вважали нормальним. Це відверта розмова про те, як нам важко було долати психологічну залежність від колишньої метрополії, від російської культури, мови, загалом російської матриці, яка вросла нам під шкіру в кількох поколіннях. Це відверта розмова про те, до чого призвели наші помилки часів Незалежності.
«СВО “Війна і мир”»: як виникла ідея
Задум розповісти про вплив «великої російської культури» на західний світ народився з моїх спостережень за іноземними письменниками й інтелектуалами, спілкування з ними і читання їхніх текстів.
Команда Українського ПЕН, до якого я належу, активно організовує зустрічі із західними авторами. У межах програми «Солідарні з Україною», наприклад, ПЕН запрошує їх до України, знайомить із нашою культурою, сприяє діалогу. Важливим майданчиком також є Регіональні зустрічі ПЕН-центрів — це розмови з західними інтелектуалами про глибинні трансформації, які переживає сьогодні Європа, і про роль України в цих процесах. Ми возимо іноземців деокупованими, прифронтовими територіями, розповідаємо, що робили росіяни з мирним населенням в окупації. Показуємо, наприклад, підвал місцевої школи у селі Ягідне на Чернігівщині, де окупанти місяць утримували 350 мешканців села. Ізюмський ліс з масовими похованнями періоду російської окупації. Чи поруйновані Херсон і Харків. Ми багато розмовляємо у цих поїздках. Це дуже впливає на наших гостей: вони приїжджають із Заходу настороженими, а від’їжджають емоційно включеними і прихильними.
Водночас я побачила, яка різна система понять, мислення, патернів є у західної людини щодо Росії, скільки стереотипів, засвоєних разом зі старою освітою. Тож у третій частині циклу — двосерійному фільмі «СВО «”Війна і мир”» — мені було важливо проаналізувати, звідки це взялося. Як гіпноз російської культури захопив (і досі захоплює) західне суспільство, західних інтелектуалів, західні кафедри русистики, як оцей наркотик російської культури дає можливість західним людям уникати моральних оцінок. Як ця «культура поза політикою» стає маскувальною сіткою для танків, як влучно сказала Оксана Забужко.
Ми почали фільм з метафори, яку нам підказали самі росіяни, — з кувалди, схованої у футлярі для скрипки (саме так у 2022-му Євген Пригожин передав кувалду у Європарламент, який перед тим визнав ЧВК «Вагнер» терористичною організацією. Подібними кувалдами вагнерівці вбивали військовополонених). Агресія, насильство, вбивства, по суті, загортаються у культурну обгортку — футляр для скрипки. Як це працює? Росіяни в Україні чинять злочини, світ бачить цей жах Бучі, Ізюма, ракетних ударів по мирних містах, ніби все очевидно. Але з’являється умовна оперна співачка Анна Нетребко, яка повертається до лондонської Королівської опери і не сходить зі сцени «Ла Скали», чи ставиться «Лускунчик» на музику Чайковського на найбільших сценах світу. І ця висока культура справляє враження, що те, що діється в Україні, — це просто збій у системі, ексцес, непорозуміння. Це «Putin’s war», це Putin, not Pushkin! А насправді десь є великий російський народ з великою гуманістичною культурою, є Толстоєвський, є містична, ірраціональна і незрозуміла для чужинця «загадкова російська душа», є вічне їхнє проповідництво, є князь Мишкін і Альоша Карамазов, Чехов у вишневому саду і, головне, — є якась особлива місія і особливе право Росії на її колишні колонії.
На початку повномасштабного вторгнення директор Ермітажу Піотровський сказав відверто: «Ми всі — мілітаристи та імперці <…> А наші останні виставки за кордоном — це просто потужний культурний наступ. Вважай, свого роду “спецоперація” <…> [Кожна] наша виставка в Парижі — це російський прапор над Булонським лісом». Саме так і варто сприймати їхню культуру.
Чому росіянам зараз так легко на Заході просувати свою культуру і під її завісою свої наративи?
Під час роботи над фільмом я за порадою колеги, Дарки Гірної, відкрила для себе книжку «Радянський культурний наступ», яку написав професор Єльського університету Фредерік Баргорн ще в 1960-х. Там розповідається про те, як совєти використовували культуру як таран. Вони, до речі, це і не дуже приховували, є прекрасна фраза Микити Хрущова, сказана ним під час з’їзду радянських письменників: «Письменники — наші артилеристи, вони прочищають шлях нашій піхоті, прочищають мозок кому слід».
У середині 1950-х років Хрущов і Ейзенхауер підписали програму про культурний обмін між СРСР і США. Для американців це справді було про культуру, а для совєтів — про пропаганду. Як згадує Баргорн, лише за 1957 рік з СРСР передали безплатно в США 30 мільйонів книжок! Баргорн пише, що на пропаганду з бюджету СРСР виділялися неймовірні кошти: 375 тисяч штатних пропагандистів і два мільйони позашатних. За кордоном працювали зарубіжні російські культурні центри, дипломати, тамтешні компартії, радянські центри дружби, православна російська церква, агентство ТАСС.
Під час Холодної війни американцям показали орієнтовно 200–300 фільмів, які популяризували радянський спосіб життя, як-от «Весна на Заречной улице», «Летят журавли», «Судьба человека», «Иваново детство» — деякі з них отримували перемоги в Каннах і Венеції. Такі собі душевні добрі стрічки, нібито без пропаганди. Але це був власне той самий наратив про світло, гуманізм і миролюбність росіян.
Розповіді Трампа про те, що саме росіяни зробили великий внесок у перемогу над нацизмом, — це наслідок поширення сталінського міфу, зокрема через культуру.
Радянським пропагандистам вдалося закріпити в західній свідомості уявлення про те, що саме росіяни виграли Другу світову війну, а українці — це ненадійна нація, яка постійно викликає підозру: то в колабораціонізмі, то в симпатіях до нацизму. Ми добре розуміємо, звідки походить цей міф і хто системно насаджував його впродовж десятиліть — і за радянських часів, і після розпаду СРСР.
Американський історик Тімоті Снайдер, один із ключових спікерів нашого фільму, у 2017 році в Бундестазі сказав: «На боці союзників загинуло більше українців, ніж французів. Більше, ніж британців. Більше, ніж американців. Більше, ніж усіх трьох разом узятих». Снайдер пояснює, чому саме українці опинилися під найбільшою підозрою в колаборації — і як цей сталінський міф підхоплювали й поширювали західні медіа, навіть такі авторитетні як The Guardian чи Time.
Чи можна переконати іноземців?
У 2014 році я брала інтерв’ю у французького філософа Жоржа Ніва. Колись він товаришував із Солженіциним, Окуджавою, був глибоко занурений у російську культуру. І він почав мене переконувати, що анексія Криму — це нормально, бо Росія має на нього «історичне право». На моє запитання, звідки така впевненість, він послався на «Севастопольські оповідання» Льва Толстого. Йдеться знову ж таки про силу культури — покоління європейців виросли на її образах і наративах.
Американський журналіст Девід Ріфф, син Сьюзан Зонтаґ, який знімався в нашому фільмі, щиро підтримує Україну, їздить на схід частіше, ніж я. Але й він переконаний, скажімо, що роман «Війна і мир» — пацифістський. Каже, що для Заходу Толстой — насамперед антимілітарист. У фільмі є сцена суперечки між героями: філософ Володимир Єрмоленко переконує Девіда, що «Війна і мир» — це теологія війни, але Девід стоїть на своєму: «На Заході так не вважають».
Це свідчить, наскільки глибоко ці уявлення вкорінені у свідомості, передусім — західного академічного середовища, з яким важко працювати. Ми зараз перекладаємо фільм англійською. І розуміємо, що сприйняття буде непростим, бо йдеться про ревізію цілого корпусу знань, на якому ґрунтується європейська освіченість. А це болісний процес. Хоча і ми самі проходимо подібну трансформацію зі своєю постколоніальною освітою.
До мене звертаються українці з-за кордону з проханням перекласти фільм французькою, італійською — кожен, хто сперечається з іноземцями про Україну, хоче мати добрі аргументи. Це справді важка праця: аудиторії різні, а разом із ними — й інтерпретації України.
За спостереженням письменниці Тані Малярчук, яка мешкає в Австрії, кожна країна не розуміє Україну по-своєму. Наприклад, німці слова про звитягу військових, згадки про силу і мужність сприймають насторожено, досі триває переосмислення нацизму, і будь-який героїзм сприймається з тривогою.
Та водночас є й ті, хто включився — хто прочитав нашу літературу, відчув енергію наших революцій і впустив це у своє світовідчуття. Серед них — американська історикиня Марсі Шор. Її книга «Українська ніч» (2018) — це приклад уважного, чутливого погляду ззовні. Вона розуміє українську історію, відчуває нас, читає сучасну українську поезію, знає, хто такі Галина Крук і Катерина Калитко. Це важливо.
Історик Тімоті Снайдер став першим, хто почав читати лекції з історії України у США — це теж інша оптика, інший тип мислення.
Герої нашого фільму — французькі письменники Лоран і Анн Шамп-Массар — були вражені історією «Розстріляного Відродження» і, вивчивши її глибше, дійшли висновку: це було мистецтво світового рівня, яке знищила радянська влада. Вони теж дуже включилися, живуть в Україні, пишуть про Україну.
Найемоційніший момент
Мені дуже хотілося повезти західних інтелектуалів, які брали участь у фільмі, на прифронтові території, наприклад, на Карантинний острів біля Херсона, де в люди у підвалах-укриттях збирають українські книжки, роблять такі маленькі бібліотеки. Ми везли іноземців до Харкова. І там, на квартирнику у помешканні видатного лінгвіста Юрія Шевельова (це сама по собі потужна метафора), ми зустріли 18-річну художницю Ніку Кожушко. Знімали її багато, бо це прекрасна молода талановита дівчинка. Ми ще не знали, що за пів року її не стане: Ніка загинула від російської авіабомби. Ця звістка стала емоційним потрясінням. Усій команді було дуже складно стримати сльози, коли ми монтували фінальні кадри фільму.
Заключний епізод циклу «Остання війна» — як українці власноруч створили Франкенштейнового монстра
Ми знімаємо фінальну частину циклу «Остання війна». Робоча назва епізоду — «Франкенштейн». Вона — про нашу відповідальність за імперію, яку у XVII столітті створювали українські інтелектуали.
Українці — Феофан Прокопович, Стефан Яворський, київські священники — так званий «Могилянський десант» — поїхали у Петербург, принесли туди свої знання, переклади європейських текстів, західну культуру, провели церковну реформу. І наснажили те, що згодом стало імперським монстром. Отже ми — як Франкенштейн, що створив чудовисько і тепер пробує вирватися з його пазурів.
Сьогодні ми не просто боремось із Росією, щоб вирватися з її орбіти. Ми боремся проти самої ідеї, що сильні (імперії, які сьогодні називають себе словом «наддержави») мають право диктувати свою волю іншим, меншим країнам. Багато західних дипломатів і політиків, із якими я говорила під час зйомок, прямо кажуть: доля Європи, ліберальних демократій, світової безпеки залежить від того, чим закінчиться війна в Україні.
Важливо виступати на міжнародних платформах, просувати свою культуру. Але, якщо відверто, зараз найважливіше перемагати на полі бою. Це найпереконливіший аргумент. Нами почали захоплюватися, зацікавилися нашою історією і культурою, коли ми показали силу і готовність жертвувати заради свободи і збереження державності. На фоні тимчасової короткозорості і безсилля Заходу це справляє потужне враження.
Текст підготовлено на основі виступу Мирослави Барчук на воркшопі «[RE]Inforce: Посилення регіональних медіа в умовах війни». Захід провів Український інститут медіа та комунікації у партнерстві із ЮНЕСКО та за підтримки Японії. Проєкт є частиною ширших зусиль ЮНЕСКО щодо підтримки безпеки журналістів і свободи слова в Україні.
У матеріалі також використано фото Суспільного