Про інформаційний вакуум Маріуполя в російській облозі та відображення воєнної реальності у навчальній програмі з журналістики — в інтерв’ю зі Світланою Безчотніковою.
Кожен український університет має свою історію подолання викликів, які спричинило повномасштабне вторгнення. Однак для Маріупольського державного університету питання виживання своїх працівників, студентів і себе як інституції стояло буквально. Зараз Маріуполь під окупацією, а приміщення університету зруйнувала російська армія. Навесні 2022-го виш відновив свою роботу в Києві — на базі Київського національного університету будівництва й архітектури. Як на новому місці навчають журналістів — розповідає Світлана Безчотнікова, професорка кафедри соціальних комунікацій Маріупольського державного університету, протягом тривалого часу — декан факультету філології та масових комунікацій.
Як університет повернувся до роботи після пережитих жахіть перших місяців повномасштабної війни та евакуації?
Це був найважчий період. Ми відновлювали дистанційне спілкування, робили все можливе, аби зв’язатися одне з одним. Коли хтось із викладачів та студентів долучався в Telegram чи WhatsApp і просто повідомляв, що він живий і з ним все гаразд, це надзвичайно тішило. Аби знайти та допомогти одне одному навіть в різних куточках світу, ми використовували багато онлайн-інструментів і справді проявляли винахідливість.
Дуже приємно, що наш університет живе та одужує: у нього є багато грантових проєктів, а його головний корпус функціонує вже у Києві. На те, аби зберегти наш заклад, працював увесь колектив, дуже багато зусиль щодо відновлення повноцінної роботи університету докладав наш ректор Микола Трофименко.
Майже два роки повномасштабної війни… А у випадку Маріупольського державного університету — ще й окупація міста, релокація, розпорошеність студентів. Чи бачите ви взагалі перспективи для повного повернення до офлайн-навчання?
Вчитися тільки онлайн нелегко. За моїми спостереженнями, багато європейських університетів та й наші теж переходять до blended learning (змішаного навчання). Такий формат є компромісним: з одного боку, студенти можуть зустрічатися наживо й виконувати прикладні завдання в університеті, а з іншого — мають змогу інтенсивно навчатися онлайн, а то й опрацювати щось самостійно тоді, коли це для них буде безпечно. Я теж працюю в такому форматі: після інтенсиву студенти виконують завдання для самостійної роботи на платформі Moodle чи в Google Classroom. Потім вони повертаються на пари, і ми разом обговорюємо результати, проводимо роботу над помилками. Змішане навчання дозволяє зекономити час, але водночас не позбавляє соціалізації та задоволення інших потреб.
Поступово наш університет переходить у змішаний режим, бо частина наших студентів і викладачів вже в Києві. З тими, хто перебуває за кордоном, переважно працюємо онлайн. Їм доводиться адаптовуватися до нових умов і шукати себе. Коли у нас міста фактично немає, а у когось і родини, то університет — це іноді останній зв’язок з попереднім життям, з Батьківщиною. Це більше, ніж навчання і більше, ніж викладання. Тому справді дуже важливо, щоб колектив був збережений, а український Маріупольський державний університет — повністю відроджений.
Чи вплинув фактор повномасштабної війни, зокрема інформаційної, на програму навчання? Напевно, протидія пропаганді та дезінформації — це те, що має бути на порядку денному у підготовці студентів-журналістів.
Звичайно, це не могло не вплинути. Як і інші університети, ми внесли до своєї програми курси з медіаграмотності, фактчекінгу, безпеки журналіста в умовах війни. Деякі з цих курсів пропонуються на вибір, а деякі, як-от медіаграмотність, зараз є обов’язковими. На таких курсах розглядаємо кейси ворожої пропаганди та розбираємося, як потрібно цьому протидіяти. Дедалі частіше студенти обирають досліджувати проблеми, дотичні до медіабезпеки. Це дуже актуально в нинішніх реаліях і, певна, залишатиметься в пріоритеті надалі.
Як ваш викладацький склад реагує на інновації? Чи має технічний прогрес безпосередньо впливати на навчальний процес? Схоже, соцмережі, штучний інтелект, онлайн-трансляції зараз трансформують журналістику.
Згідно з останніми великими аналітичними дослідженнями, які підготували Reuters Institute, Internews, Nielsen Group, фокус уваги в аудиторії суттєво зміщується з засобів масової комунікації до соціальних мереж. Останні на сьогодні є основним джерелом новин. Це загальносвітова тенденція з певними особливостями у кожній окремій країні. У цій ситуації, звичайно, підходи до підготовки журналістів теж треба міняти.
До речі, кілька місяців тому вийшов звіт «Журналістські ролі, цінності та кваліфікації у цифрову епоху», який підготували заступник голови Всесвітньої журналістської освітньої ради (WJEC), професор Ніко Дрок (Nico Drok) та дослідник Ролен Дювен (Rolien Duiven). Автори поділилися результатами дослідження про те, як викладачі журналістики з 46 країн світу бачать роль професії журналіста у майбутньому. Ми також брали участь в цьому глобальному опитуванні.
У темі, як журналісту працювати з соціальними мережами, ми вже теж можемо орієнтуватися на наявні успішні практики. Маю на увазі, зокрема, добре прописану редакційну політику BBC і Deutsche Welle з цього питання, а також інших високорейтингових медіа.
Штучний інтелект розвивається настільки швидко, що жодна галузь за ним не встигає. І європейські медіа переживають, що і журналісти в редакціях використовують ШІ. Це інтеграція за рахунок великих даних зі всього, що є в мережі — і якісного, і неякісного. Тому, як з цим працювати в гуманітарній сфері, конкретних відповідей ще нема, є певні побоювання щодо дотримання етичних норм і перші напрацювання. Щодо «винахідливих» студентів, які користуються інструментами ШІ для виконання завдань, то все ж ми як викладачі завжди можемо поставити їм запитання, за відповідями на які можна визначити хід мислення людини. Завжди можна з’ясувати, чи розуміє вона проблематику дослідження.
Науці потрібен час на осмислення того чи іншого феномену: збирається практика, наприклад, десятки, а іноді сотні кейсів, і з цього виводяться закономірності. Але, безперечно, ми ці теми розглядаємо зі студентами. У нас є студентське наукове товариство, і на одній з останніх зустрічей ми з магістрами якраз обговорювали тему використання ШІ в комунікаційних практиках. Це актуальні питання, на які ми теж повинні знайти свої відповіді.
Як мотивувати майбутніх журналістів пам’ятати про професійні стандарти в епоху постправди?
У широкому розумінні медіапродукт — це такий же продукт, як будь-який інший. А у кожному продукті питання якості — одне з головних. Коли інформація перевірена, достовірна, вчасно подана, відповідає професійним стандартам, то ми можемо цій інформації довіряти. Довіра — це ключовий фактор, бо людина вибудовує свою поведінку на основі тієї інформації, яку вона отримує. Коли це якісна інформація, то ви якісно вибудовуєте своє життя. Коли викривлена чи неправдива — ви дезорієнтовані.
Як це працює, ми відчули, коли були в заблокованому Маріуполі без електрики, зв’язку, інтернету. На старому радіоприймачі слухали марафон «Єдині новини». Подеколи підходили люди та запитували, який день сьогодні, що відбувається, яка ситуація, хто перемагає. Це повний інформаційний вакуум, скажімо так. Ми бачимо, що це прямо впливає на життя, на наші рішення. Мешканці міста не знали, як вони повинні діяти, у них не було жодної інформації.
Я зараз пишу передмову до книжки, яка стосується викликів до журналістики у світі. У демократичному суспільстві завжди існує діалог про те, як побудувати разом краще життя для суспільства, а медіа — головний майданчик для цього діалогу. Коли суспільство розвивається на діалогічній основі — це про демократію. Коли ж воно рухається на монологічній основі — це про тоталітарні режими, про інше бачення світу. Тобто місія журналістів щодо консенсусу в суспільстві насправді фундаментальна.
Нещодавно Ви відвідали захід The Knowledge-Share Communities (#university&emmahub) у Польщі, організований для науковців та медіаменеджерів. Що Ви звідти взяли?
Це проєкт, який організували Варшавський університет, зокрема факультет журналістики, інформації й літературознавства, та Європейська асоціація медіаменеджерів. Це не традиційна конференція, а серія круглих столів-практикумів протягом всього дня. І ці круглі столи були присвячені темі висвітлення війни в європейських медіа, російської агресії проти України й військовій журналістиці загалом. Журналісти польських медіа ділилися, як працювали в цих умовах, чи є у них кореспонденти в Україні, яка була реакція польського суспільства.
Паралельно з цим працювали науковці. Академічна спільнота була розбита на групи відповідно до своїх наукових інтересів. Я працювала в групі, яка стосувалася державної інформаційної політики. Моя доповідь була присвячена соціальній відповідальності українських медіа, сегменту громадських медіа. До інших груп долучилися науковці з Дніпра, Києва й Одеси. Після презентації національного досвіду ми працювали над науковими проєктами, зустрічалися з редакторами міжнародних наукових журналів, які входять до наукометричної бази SCOPUS.
Тобто для медійників це нагода обмінятися досвідом, а для академічної спільноти — вивчити та узагальнити практику, провести дослідження та опублікувати їх в європейських виданнях. Це, власне, і є інтеграція в європейський освітній простір.
Чи немає в наукових та медійних колах певного згасання інтересу до України й до проблематики війни?
Порядок денний в інформаційному просторі трішки змінився, але інтерес до України зберігається. Я це бачу і по наукових дослідженнях, і по тих пропозиціях співпраці та грантових заявках, які надходять до нас. Я радію з того, що увага зараз сконцентрована саме на інтересі до зміцнення України. Тобто певний час на перших шпальтах була виключно війна, а зараз все ж таки є якась візія щодо відновлення України. Це не тільки про Україну, а й взагалі про демократичні цінності, і про серйозні світоглядні речі, які стосуються кожного.
Розкажіть, будь ласка, більше про міжнародні програми, до яких ваш університет залучений на постійній основі.
Нещодавно ми завершили проєкт Еразмус+ DESTIN (К2 — Розбудова потенціалу вищої освіти) під назвою «Журналістська освіта за демократію в Україні: розбудовуємо стандарти, доброчесність та професіоналізм», що розпочався у 2019 році. Завданням проєкту було допомогти трансформувати систему журналістської освіти в Україні, насамперед через підвищення якості підготовки за бакалаврськими та магістерськими програмами в десяти українських університетах, а також зміцнити співпрацю між українськими та європейськими вишами.
До складу виконавців увійшли «Українська асоціація студентів», «Громадське радіо», Міністерство освіти і науки України та європейські партнери, серед яких — Університет імені Адама Міцкевича у Познані (Польща), Дан Лірі Інститут мистецтвознавства, дизайну та технологій (Ірландія), Університет Ліннея (Швеція), Світова університетська служба (Австрія), Мережа з журналістської етики (Велика Британія), Європейська асоціація підготовки журналістів (Нідерланди). З деякими із них ми співпрацюємо дотепер. Вже після завершення DESTIN за останній рік була можливість обмінятися ідеями, обговорити пілотні курси та дослідницькі теми на міжнародних конференціях, проєктних заходах, вебінарах в Данії, Австрії, Грузії, Греції, взяти участь в декількох засіданнях Європейської асоціації з підготовки журналістів.
За підсумками проєкту було підготовлено Збірку національних методичних рекомендацій щодо змісту, розробки та впровадження навчальних програм для здобуття ступенів бакалавра та магістра в галузі журналістики. Також створили та виклали у вільний доступ курси з медіаграмотності, щоб якось вплинути на покращення ситуації в суспільстві.
У межах співпраці ми відвідали багато заходів у Швеції, Польщі, Великій Британії. Звичайно, ми були вражені матеріально-технічною базою для вищої освіти в цих країнах. Тут ми, звичайно, не завжди можемо конкурувати, але наші викладачі — абсолютно конкурентноздатні. У нас є науково-педагогічний авангард, який успішно працює на європейському рівні. Є потенціал, яким ми справді можемо пишатися.
Та, власне, українськими медійниками можемо пишатися теж. Згадаймо хоча б фільм про ваше рідне місто «20 днів у Маріуполі», автор якого, Мстислав Чернов, отримав Пулітцерівську премію.
Так. Цей фільм було презентовано в Норвегії під час міжнародної науково-практичної конференції в університеті OsloMet, де тамтешня дослідницька група вивчає питання воєнної журналістики. У мене була можливість виступити після перегляду стрічки й поділитися власним досвідом і переживаннями цих подій. Адже мені вдалося врятуватися вже пізніше, ніж за 20 днів — коли війна прийшла в наш двір і виїжджати доводилося під обстрілами. Колеги уважно слухали, підходили, обіймали, вони були шоковані від того, що побачили на екрані. Це була ще одна можливість нагадати про Маріуполь і Маріупольський державний університет.
На жаль, немає того, що ми будували все своє життя, але Маріуполь став символом свободи та незламності українського народу. Я дуже вдячна всім колегам, які розуміють нашу ситуацію, підтримують і працюють поруч з нами в найскладніші часи.