У журналістиці Наталія Виговська з 2000 року: у свій час працювала кореспонденткою газет «Індустріальне Запоріжжя» та «МИГ», була головною редакторкою видання «Острів Свободи», дописувала в «Телекритику». Зараз вона обіймає посаду координатора регіональної мережі Інституту масової інформації та співпрацює з «Детектором медіа».
Понад 10 років Наталія поєднує роботу у сфері медіа та викладання на кафедрі журналістики Запорізького національного університету. Окрім цього, вона кандидатка наук із соціальних комунікацій: у 2015 році захистила дисертацію на тему «Мультимедійність та конвергентність в контексті розвитку регіональних медіа». Наскільки складно медійнику-практику стати «своїм» у системі вищої освіти, навіщо це йому та як університет може полегшити його життя, Наталія розповідає у цьому тексті.
Першу вищу освіту я здобувала за спеціальністю «українська філологія». Під час навчання мала проходити стандартну практику в школі — викладати українську мову і літературу в 5 і 7 класах. Якось одна з викладачок зауважила: «Ти будеш гарним педагогом». Тоді ця фраза обурила: я мріяла бути відомою журналісткою, відкривати світи, ділитися таємницями, а нудне, з моєї точки зору, викладання вважала чимось… Чимось не тим, що б мені хотілося робити.
Вибудувавши омріяну кар’єру, в якусь мить я задумалася, чого хочу ще. Як виявилося, мені справді кортіло викладати те, що я вже добре знала. Я не мала жодного уявлення, як влаштована система викладання в університетах, але була впевнена: мій статус і рівень достатній, аби допомагати журналістам-початківцям ставати професіоналами без жодних умов. Однак умови були.
Зараз, після понад 10 років сумісництва практики та викладання, я розумію: бути викладачкою круто і захопливо, але іноді виснажливо і складно. Бути практиком — не менш круто і не менш виснажливо. Поєднувати практику, науку і викладання — моя заповітна мрія, аби лише вистачило ресурсу.
Найголовніша проблема, з якою можуть стикнутися викладачі-практики на класичних факультетах журналістики, — вимоги щодо наукових ступенів і методологічного супроводу своїх курсів. Можна, звісно, прийти в університет і сказати: «Я крутий практик, дайте мені студентів». Вам їх на якийсь час, можливо, і дадуть. Але якщо ви плануєте увійти в штат кафедри й працювати на постійній основі, вам варто щонайменше бути кандидатом наук, робити наукові дослідження і публікувати наукові статті. А ще — ставати доцентами/професорами та проходити курси підвищення кваліфікації. Крім цього, ви маєте розробляти та затверджувати програми своїх курсів (це біль), наповнювати Moodle (біль-2), видавати методичні рекомендації зі своїх курсів, писати посібники. Окрема тема — рейтингування працівників (біль-3), жорсткі дедлайни та ригідна звітність на всіх рівнях.
Заняття ви маєте проводити за затвердженим розкладом. Перенесення пари — це біль-4, оскільки треба знайти «вікно» в розкладі, враховуючи завантаженість студентів, написати службову записку, погодити з усіма структурними відділами, повідомити всім про погодження чи відмову, зібратися, провести заняття і залишитися оптимістично налаштованим на подальше викладання.
Класичні університети — величезні, неповороткі бюрократичні машини, і працювати там медійникам, звиклим до інакшого стилю роботи — безкінечних форс-мажорів — доволі складно. Особливо якщо ви плануєте викладати на 0,5 ставки та більше, бо ваше навантаження може ще включати курсові, дипломні, різні практики й купу інших часозатратних речей.
Як вихід — робота за сумісництвом і викладання, яке оплачується погодинно. Але якщо це може зняти зобов’язання писати й захищати дисертацію (це окрема історія про ресурс, який на це потрібен), то плани, Moodle, звіти й жорсткі дедлайни нікуди не дінуться. До того ж ідеаліст-практик без наукових ступенів, вчених звань, додаткових навантажень, вислуги років не зможе розраховувати на більш-менш пристойну зарплату і викладатиме, ймовірніше, з любові до своєї професії та цінностей. Хіба йому пощастить стати частиною гарного гранту, в якому гонорари за викладання є більш-менш адекватними, але таких проєктів обмаль.
Взаємодія теоретиків і практиків
Вже довгий час обговорюють, чи доцільно навчати журналістики аж чотири роки. Але щоб кардинально переглянути навчання медійників, треба змінити підходи до всієї вищої освіти. Це завдання ускладнює і неповороткість системи, і повномасштабна війна.
Крім цього, деякі медійники доволі скептично ставляться до теоретиків і викладачів в галузі соціальних комунікацій. Досить поширеним серед практиків і студентів є стереотип: ті, хто не змогли стати нормальними журналістами, йдуть викладати. Однак ця критичність не завжди обгрунтована. І серед теоретиків, і серед практиків є дві категорії фахівців: професіонали й непрофесіонали, які мають купу статусів.
Як людина, яка потрапила у науково-викладацький світ, скажу: наука, в тому числі соціальні комунікації, — це неймовірно. Ви ніби опиняєтеся у безкінечному всесвіті, і чим далі заглиблюєтеся, тим більше захвату від відкриттів маєте. Але щоб йти цим шляхом, майже неможливо поєднувати активну практику в класичній журналістиці і якісну роботу в науці. А якщо додати сюди систематичне викладання курсів з журналістики на тих умовах, про які я згадувала, то практик, ймовірно, не потягне таке навантаження. Я завжди захоплююся тими, кому це вдається, але мені такі діаманти траплялися дуже рідко. І це я ще я не беру до уваги тему приватного життя практиків-журналістів, в якому є стосунки, сім’я, діти, низка особистих завдань і проблем.
До слова, стикалася я і з «науковцями», які публікували понад десяток наукових статей на рік. Дивувалася, як таке можливо, доки мені не пояснили: треба просто замінити заголовок, вступ, відправити до іншого фахового видання, і все — дослідження готове. Це саме стосується практиків: далеко не всіх журналістів чи редакторів можна пускати не те що до студентів, а до журналістики взагалі. Аналогічно з викладанням: не всі теоретики — гарні викладачі та не всі практики можуть якісно викладати. Прочитати драйвовий майстер-клас — це одне, інша річ — зробити так, щоб студенти наприкінці курсу вийшли з реальними інструментами в руках і пішли ними лупати скелю професійної журналістики.
Отже, якщо розглядати тандем лише професіоналів — теоретиків та практиків — залишається зрозуміти, яким він може бути. Очевидно, що єдність істини, краси й добра в цьому разі можлива.
Що можуть дати практики теоретикам:
- величезну емпіричну базу для якісних наукових досліджень;
- нові практичні методики й фактаж;
- ексклюзивний досвід вирішення практичних журналістських завдань для студентів-журналістів;
- сучасні інструменти для створення професійного журналістського контенту.
Як варіант, теоретики можуть залучати на свої курси практиків факультативно, що ми й робимо на нашому факультеті журналістики у Запорізькому національному університеті. Зокрема ми проводили низку окремих майстер-класів та кілька паралельних курсів на 4–6 тижнів на «Журналістському розслідуванні».
Що можуть дати теоретики практикам: розуміння і вміння бачити, а також створювати логічні структури, розробляти й втілювати власні методики — не тільки на рівні викладання, але й у медійній практиці, чи то у чистій журналістиці, чи то у менеджменті. Головне, що я отримала, написавши дисертацію, — розуміння структури. Це дуже круте напрацювання, яким зараз я користуюся в усіх сферах свого життя. Без теоретиків я б ніколи не впоралася з роботою над науковими дослідженнями, статтями, методичними розробками. Так, це непросто, але це підвищує, в результаті, мій професійний рівень як практика.
Що можуть дати практики факультетам журналістики: поліпшення іміджу, підвищення якості освіти, гарну репутацію, стратегічно — вищі позиції у загальнонаціональних та інших рейтингах факультетів чи вишів загалом.
Що можуть дати виші / (Міністерство освіти та науки України?) практикам: більше поваги до їхнього практичного досвіду, можливо, лояльніші умови викладання, гнучкішу систему контролю і звітності, в ідеалі — спецфонди для адекватної оплати їхньої роботи.
Ще один аспект — це взаємодія практиків зі студентами. Ніколи не забуду, наскільки різнилося сприйняття студентами мого досвіду, коли я як редакторка проводила пару за запрошенням і коли я почала викладати власні курси вже в рамках навчального плану. Не завжди студенти розуміють: у викладачі журналістики йдуть не тому, що більше нічого не вміють, а тому, що насолоджуються процесом, прагнуть ділитися своїм досвідом і знаннями, бо все ще вірять у науку, журналістику, професійність і людей.
Що ж стосується моєї викладацької роботи, здається, я знайшла свій баланс. Іноді я його втрачаю, але, на щастя, університет розуміє: моє життя належить не тільки йому. І я за це вдячна. З іншого боку, визнаю, що мої зобов’язання перед університетом і студентами мають не менше значення, ніж перед моєю роботою в медійній сфері. Адже я вже давно не уявляю життя без них.