Практики з медіаграмотності повертають людині відчуття суб’єктності і підштовхують її ділитися знаннями у своїй спільноті.
27 листопада Український інститут медіа та комунікації провів міжнародну конференцію «Код довіри: інформаційна стійкість в часи війни та штучного інтелекту», яка об’єднала експертів, журналістів, вчителів, викладачів, бібліотекарів, представників громад/органів місцевого самоврядування та інших стейкхолдерів у темі медіаграмотності. Учасниці першої панелі обговорювали, які культурні та освітні практики допомагають зміцнювати довіру в умовах інформаційного шуму та чи можна перетворити медіаграмотність на складову національної безпеки.
Сесію модерував Андрій Куликов, голова Комісії журналістської етики.
Конференція організована громадською організацією «Український інститут медіа та комунікації» у партнерстві та за фінансової підтримки DW Akademie, Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини (BMZ), представництва ЮНЕСКО в Україні за підтримки уряду Японії, Проєкту Ради Європи «Захист свободи слова та свободи медіа в Україні», IMS, у партнерстві з Національною радою України з питань телебачення та радіомовлення. Погляди, висловлені під час заходу чи у публікаціях про захід не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів.
Публікуємо нотатки з панелі, а переглянути повністю відео з конференції можна на YouTube-каналі УІМК.
Усе починається з освіти?
Ольга Герасим’юк, голова Національної Ради України з питань телебачення та радіомовлення, вважає вагомою проблемою сьогодення нівелювання знань: «Людина — це та інформація, яку вона споживає. І якщо немає базової підготовки в людини, якщо вона в школі не вивчила основні речі, то ніколи не сприйме жодну методику, вона слухатиме і не розумітиме, про що йдеться. Медіаграмотність для мене — це не курс, не предмет, не захід і не подія. Це спроможність людини сприймати життя від того моменту, коли вона починає ставити запитання: а що? а куди?… Медіаграмотність — це культурне середовище, в якому ти присутній, і ким ти є. Тільки тоді ти зможеш відрізнити зло від добра».
На думку Інни Кільдерової, генеральної директорки директорату шкільної освіти МОН України, медіаграмотність має пронизувати життя дитини від раннього віку до завершення школи. Не завжди можливо проконтролювати, що за контент споживають діти, але вплинути на те, як вони працюватимуть з інформацією, — це завдання дорослих, вважає Інна. І вчителі для дітей перший орієнтир у тому, чи можна довіряти певній інформації, чи ні, каже спікерка. Щоправда, повномасштабна війна ускладнила вчителям це завдання. «Якщо раніше педагог заходив в клас і бачив там дітей, їхню реакцію на те, що він каже, то сьогодні він має вплинути своїм авторитетом, баченням, професіоналізмом і на тих, хто далеко фізично: йдеться про понад 300 тисяч дітей за кордоном та приблизно 35 тисяч, які перебувають на тимчасово окупованих територіях. І це ми говоримо тільки про тих дітей, які продовжують бути в системі української освіти», — каже Інна.
У контексті медіаграмотності ставку на систему державної освіти давно робить Фінляндія. Вважається, що це допоможе країні протистояти в інформаційній війні. За словами Cалли Назаренко, експертки Ради Європи, у Фінляндії медіаосвіта розглядається як інструмент активної громадянської позиції. Однак, на думку спікерки, потрібна і відповідальність алгоритмів: «Медіаосвіта не може усунути надмірні імпульси цифрового середовища та непомітні стресові реакції на емоційно заряджений контент, які послаблюють концентрацію та навчання».
У партнерстві сила
Одна лише держава не може підвищити рівень критичного мислення людей, забезпечити політики медійної, цифрової, фінансової грамотності — потрібні партнерства, каже Ганна Красноступ, директорка департаменту стратегічних комунікацій та промоції української культури Міністерства культури.
Як приклад Ганна наводить Всеукраїнський урок медіаграмотності, який 20 листопада провели Національний проєкт з медіаграмотності «Фільтр» та Суспільне Мовлення за підтримки ПРООН в Україні та фінансування уряду Японії.
Інна Кільдерова переконана, що держава та громадський сектор мають співпрацювати у питаннях з медіаграмотності. І теж ділиться успішним прикладом: «Не один рік разом із IREX працюємо в межах проєкту “Вивчай та розрізняй»’”. Дякую за те, що тисячі вчителів пройшли навчання, яке допомагає зрозуміти їм, як правильно в межах свого предмета навчити дитину критично мислити».
І додає: «Сьогодні медіаграмотність — це наскрізний елемент державних стандартів всіх рівнів освіти (а це наш рамковий документ). У попередньому стандарті початкової освіти такі поняття як критичне мислення, робота з текстами саме в контексті медіаграмотності майже не згадувалися. Завдяки тому, що ми активно відстежуємо всі нинішні процеси разом з громадськістю, яка реагує й дає свої корективи, ми можемо говорити про наші потужні кроки щодо виховання стійкого критично мислячого покоління».
Масштабуватися через спільноти
Спираючись на досвід проєкту IREX Ukraine «Вивчай та розрізняй: інфомедійна грамотність в освіті», його головна експертка Марина Дорош, вважає, що ефективними є, зокрема, такі кроки з розвитку медіаграмотності:
- впроваджувати медіаграмотність на різних рівнях: державному, інституційному, міжособистісному (на рівні спільнот), індивідуальному;
- регулярно проводити заходи, зокрема повертатися до певних медійних тем, нагадувати про важливість критичного аналізу і розбирати актуальні кейси;
- перш ніж вчити людей розвивати певні навички, потрібно пояснити, навіщо це потрібно, які у нас є загрози в інформаційному полі, як медіаграмотність стосується побутового і професійного життя.
Марина вважає, що треба більше працювати на рівні спільнот і мікроспільнот (родини, робочі колективи). До цього підводять і результати дослідження з медіаспоживання за 2025 рік від ГО «Інтерньюз-Україна»: найбільш надійними джерелами інформації респонденти вважають родину (83 %), та друзів (77 %), а колеги по роботі / навчанню випереджають соцмережі (61 % проти 57 %). «У нашому проєкті я бачу: ті вчителі, які мають змогу та бажання поширювати медіаграмотність не лише серед учнів, а і серед своєї громади (мова може бути про село або бібліотеку), стають амбасадорами медіаграмотності там, оскільки їм вже довіряють. Мені здається, так можна буде створювати мережі стійкості, мережі довіри, які вже потім можна об’єднувати в мережу стійкості на державному рівні», — каже Марина.
Ганна Красноступ вважає, що потрібно зробити контент цікавим для кожної аудиторії. Тут стане в пригоді експертиза організацій, які вже з тією чи іншою групою працюють. «Академічна медіаграмотність справді важлива. Але це для закладів вищої освіти і науковців. Щоб людина отримала нові знання та навички, маємо подавати інформацію простою мовою», — каже Ганна.
За її словами, Міністерство культури в 2026 році зосередиться на виробленні українського контенту, в якому особливу увагу приділить питанню медіаграмотності.
Медіаграмотність як складова національної безпеки
«Якщо говорити про тоталітарні держави, зокрема і про вплив Росії на нас та інші країни, то завжди одна із основних цілей — це розмити інфополе, позбавити людей впевненості в тому, що взагалі є інформація, якій можна довіряти, що її вдасться знайти і що є цінності, до яких можна прагнути, — зазначає Марина Дорош. — Натомість практики з медіаграмотності повертають відчуття суб’єктності людині: вона впевнена, що керує своїм інфополем, а не воно нею, знає, де знайти достовірну інформацію, готова ділитися цим усім у своїй спільноті. Це те, що ми спостерігаємо в тому числі в нашому проєкті».
На думку Марини, через медіаграмотність можна долучатися до формування довіри і заодно певної національної стійкості. «Ми проводили опитування серед вчителів нашого проєкту (взяли участь 470 людей) і 100 % із них вважають, що медіаграмотність є складником національної стійкості України, зокрема у протидії російській дезінформації. Думаю, що ті, хто активно впроваджує медіаграмотність в спільнотах, вже її роблять цим складником. Нам треба глибше працювати з тими, хто ухвалює рішення, і масштабувати успішні практики», — каже Марина.
«Зміцнення довіри та впевненості в наших суспільствах є важливішим, ніж будь-коли, — додає Салла Назаренко. — Гадаю, досвід Фінляндії показує, що в нашому суспільстві є складові, які сприяють зміцненню довіри між людьми: доступ до освіти для всіх, зменшення нерівності. На мою думку, Україні важливо включити медіаосвіту і в документи з питань безпеки, де обговорюється стійкість суспільства та майбутнє України».
Фото: Євген Педін