Що каже наука про травму і як ці знання стануть в пригоді журналістам. Конспект з тренінгу Оксани Расулової

Для людини, яка пережила травмівну подію, розмова із журналістом може мати терапевтичний ефект.

Оксана Расулова — журналістка та дослідниця журналістики травми. Навчалася в Інституті біології КНУ ім. Т. Шевченка та Школі журналістики УКУ. Працювала у таких медіа як «Бабель», LB.ua, hromadske, Reporters та The Ukrainians. Зараз керує проєктом з моніторингу судів у справах війни у Медійній ініціативі за права людини. Під час воркшопу «[RE]Inforce: Посилення регіональних медіа в умовах війни» Оксана розповіла, як спілкуватися з людьми, які пережили потенційно травмівні* події. Публікуємо нотатки з цього тренінгу.

Семінар на подібну тему для JTA проводила журналістка Євгенія Подобна у 2022-му. Конспект з її тренінгу чудово доповнює цей текст, радимо прочитати.

*Наша редакція помічає, що частіше в інформаційному просторі подію називають травмуючою, а не травмівною. Однак ми послуговуємося другим варіантом, бо він видається стилістично кращим. Мовознавець Олександр Пономарів вважав, що українська літературна мова чудово обходиться без активних дієприкметників теперішнього часу на -чий (окрім тих, що уживаються переважно як прикметники та іменники, як-от живучий, квітучий). Здебільшого їх можна замінити або іменниками (відпочиваючий — відпочивальник), або прикметниками (пануючий — панівний). Прикметник «травматичний» за змістом не дуже підходить до слова «подія», тож віддаємо перевагу дієприкметнику «травмівний» за аналогією до прикметника «панівний».

Що вважати травмою?

Слово «травма» вживають часто для дуже різних подій і явищ. Тому воно радше парасолькове: вміщає і, умовно кажучи, травму з маленької літери, і з великої.

травма — це слово люди можуть вживати, коли згадують, наприклад, якусь прикрість, з дитинства або невдалі стосунки, навіть якщо в них не було нічого критичного. Я чула навіть версію: «Мене травмували неправильно випрані шкарпетки». Такий собі розмовний, побутовий спосіб вживати це слово.

А от Травма пов’язана з переживанням події, яка безпосередньо загрожує життю, здоров’ю людини або комусь з її близьких. Тобто може йтися про:

• смерть;
• насильство;
• сексуальне насильство;
• реалістичну загрозу смерті або насильства;
• спостереження за смертю і насильством;
• тяжку втрату близьких або рідних.

Це скорочено можна називати Т-події.

Реакції у людей, які переживають схожі Т-події, можуть різнитися. Наприклад, хтось сприймає смерть близьких як «що поробиш, це життя», а хтось дуже тяжко проживає втрату, і часто це може залежати від обставин, за яких людина померла. Так само по-різному реагують на обстріли чи перебування на фронті. Тобто не всі після Т-подій будуть травмованими: подія не дорівнює її переживанню і тому, що відбувається з людиною далі. Тому більш коректно вживати термін потенційно травмівні події.

Способи реагування на потенційно травмівну подію:

• Адаптація. Це найпоширеніший варіант: у нас організм заточений на пристосування навіть до якихось складних речей, інакше ми б не вижили як вид.
• Гостра стресова реакція (ГСР). Це тимчасова реакція людини на сильний психологічний або фізичний стресор. Ознаки: тривожні спогади, проблеми зі сном, уникання нагадувань про пережите, підвищене потовиділення чи серцебиття, відстороненість, спалахи гніву чи емоційна вразливість тощо. ГСР може тривати до місяця після Т-події, цей стан цілком нормальний. Після нього настає адаптація.
• Виснаження. Коли потенційно травмівні події повторюються або одна довго не припиняється, організм не встигає відновлювати ресурс. Відповідно людина виснажується на фізичному і психічному рівні.
• Розлади адаптації. Про їхню наявність можна говорити приблизно через місяць після того, як сталася потенційно травмівна подія. Розлад може перерости у щось складніше, або ж людина адаптується трішки пізніше.
• Тривожний або депресивний розлад.
• ПТСР. Цей розлад найбільше на слуху, коли йдеться про потенційно травмівні події. Він має чітко визначений набір симптомів для діагностики, тож не можна просто сказати «у мене ПСТР», якщо ви пережили Т-подію. Відсоток людей, які матимуть ПТСР, різниться залежно від події, їхнього статусу (військові чи цивільні), реакції спільноти. Наприклад, щонайбільше 20 % американських ветеранів війни в Іраку отримали діагноз ПТСР, а серед ветеранів війни у В’єтнамі цей показник сягнув 30 %: тоді суспільство значно гірше сприймало військових після повернення додому. А серед американських цивільних приблизно 5 % мають ПТСР. Про симптоми детальніше поговоримо далі.

Складно передбачити, як саме та чи інша людина зреагує на потенційно травмівну подію. Певне уявлення можна скласти, якщо у людини вже був досвід переживання схожої потенційно травмівної події, наприклад, полону, прильоту в будинок. Але і це не гарантує, що реакція буде такою ж, як вперше.

Зараз тренд в дослідженнях ПТСР — це пошук біомаркерів, тобто речовин, які вказуватимуть на схильність організму до виникнення цього розладу. Поки що їх не знайшли, тож передбачити реакцію на Т-подію все ще неможливо.

Як переживання потенційно травмівної події може вплинути на людину

Травма — це біопсихосоціальне явище: вона впливає на людину на різних рівнях.

Біологічний рівень (вплив на мозок і тіло):

• Розбалансування зв’язку між амигдалою і префронтальною корою. Амигдала — це ділянка мозку, яка, по суті, є нашою сигнальною системою небезпеки й реагує на речі, які вважає загрозливими для життя. Префронтальна кора — це еволюційно найновіша ділянка мозку, яка серед інших своїх функцій стримує простіші системи, націлені на фізичне виживання, й оцінює реалістичність загрози. Коли відбувається потенційно травмівна подія, префронтальній корі гірше вдається стримувати амигдалу. І з часом, якщо людина не адаптується, може розвиватися розлад, а розбалансований зв’язок між згаданими ділянками мозку закріплюється. Травма змінює багато ланцюгів між різними ділянками мозку, але саме про зв’язок амигдала—префронтальна кора говорять найчастіше.
• Формування альтернативної пам’яті травми. Гіпокамп у мозку — це, по суті, каталог маршрутів до спогадів. І коли нам треба щось згадати, гіпокамп відсилає до інших частин мозку, де спогади повністю зберігаються. При кожному згадуванні спогад «перезаписується», з часом він може слабшати. Зазвичай спогади виринають, коли ми хочемо згадати про щось або ж випадково це робимо. «Нормальний» спогад не заполоняє повністю нашу свідомість, ми не провалюємося у нього — тобто не він нас контролює, а ми його. Після пережитої потенційно травмівної події у людини може формуватися травматична пам’ять — це альтернативна когнітивна сутність, яка працює інакше, ніж звична нам пам’ять. Вона не записується як скорочений маршрут у гіпокампі, як зазвичай. Ці спогади можуть заполонити людину — вони нав’язливі, неконтрольовані й видаються настільки реалістичними, що організм ніби заново проживає минуле в теперішньому. Такий спогад не перезаписується, не забувається, не втрачає яскравість. Він може бути у формі інтрузивного спогаду або у формі флешбеку — це тяжча форма травматичної пам’яті. При флешбеку людина впевнена, що переживає минуле саме зараз і реагує відповідно.
• Вплив на нейропластичність (здатність мозку перебудовуватися, адаптовуватися, вчити нове, пізнавати). Коли людина переживає Т-подію, то спершу в мозку викидається дуже багато речовин, які дозволяють йому перебудовуватися, — нейротрофічних факторів. Це важливо, щоб запам’ятати свій шлях виживання. Але водночас може закріпитися негативний патерн реакції. Натомість згодом нейротрофічних факторів, стає, навпаки, менше. І через це людині набагато важче вийти з реагування на травму.
• Зниження здатності зчитувати й помічати щось приємне навколо себе. Якщо з людиною щось страшне стається, організм задля виживання вирішує бути постійно напоготові й реагувати на все, як на загрозу. Відповідно на це йде набагато більше фізичних ресурсів, ніж на фіксування позитивного, адже останнє в разі чого не допоможе вижити.

Якщо говорити про наслідки для тіла, то у людини може з’явитися хронічне запалення, а з ним і біль, прискоритися старіння організму. Одна з найбільш поширених скарг — хронічний біль у спині. Наприклад, приблизно 80 % американських ветеранів з ПТСР мають хронічний біль у попереку.

Діагностика ПТСР

ПТСР — це офіційний діагноз, який має три кластери симптомів:

• Інтрузії. До цього кластера входять власне інтрузивні спогади, флешбеки, нав’язливі думки, нічні жахіття про Т-подію.
• Уникнення. Людина уникає нагадувань про подію, бо не хоче переживати її знову в інтрузивних спогадах. Наприклад, не ходить у місця, що нагадують про пережите, уникає розмов про це, вдає, що нічого не сталося. Задля цього може розривати соціальні зв’язки, відмовлятися від медичної чи соціальної допомоги, не звертається до правоохоронців. Найтяжча форма уникнення — суїцид.
• Гіперзбудження. Йдеться про гіперпильність (людина перевіряє, наскільки простір навколо неї загрозливий), агресію, гіперактивність, стривоженість, проблеми з концентрацією та пам’яттю (це впливає на здатність людини описувати, що з нею відбувалося). Водночас гіперзбудження не дорівнює агресії — вона лише може бути одним з проявів, але зовсім не обов’язкова.

Якщо у людини симптомів з одного з цих трьох кластерів немає, їй не можна діагностувати ПТСР. Тобто навіть коли в когось наявні нічні жахи про пережите або хтось уникає згадок про те, що сталося, це не робить автоматично людину «травмованою». Це може бути і розлад адаптації, і гостра стресова реакція, і разові реакції. Це означає, що не можна з власних спостережень, наприклад, за героями матеріалу або лише з їхніх слів стверджувати, що в них є ПТСР або ж абстрактно називати «травмованими».

ПТСР та й травмівні події загалом можуть супроводжувати когнітивні викривлення. Наприклад, людина сприймає все на свій рахунок і пропускає будь-яку інформацію через негативні фільтри. Моя робота наразі пов’язана з судами щодо воєнних злочинів, і часом потерпілі кажуть, що їх всі ненавидять: суддя, адвокати, прокурор — усі нібито проти них. Справді буває так, що судова система не адаптована до потерпілих, але буває й так, що «ненависть» потерпілі плутають з нейтральністю. Ще одне викривлення — катастрофізація: коли людина сприймає будь-яку подію як критичну. Буває й навпаки — суттєве применшення ситуації. Краще розібратися у когнітивних викривленнях (це корисно не лише при роботі з травмою) допоможуть матеріали Українського інституту КПТ,

Ще один аспект прояву і впливу травми — копінг-стратегії. Це поведінка, від якої людині стає легше, але не обов’язково краще. Копінг-стратегії можуть бути конструктивними і деструктивними, причому одна й та сама поведінка може бути в обох категоріях залежно від інтенсивності. Візьмімо до прикладу адаптивний спорт: комусь він допомагає почуватися краще після ампутації, а хтось сприймає себе тільки крізь призму спортивних досягнень і почувається нікчемно, якщо не здобув медаль. Або ж людина може почуватися краще, коли допомагає комусь зі схожим досвідом, проте якщо віддаватиме іншим всю себе, забуваючи про власні потреби — виснажиться. Для когось гумор помічний, а для когось це ширма, за якою можна накопичувати нерозв’язані проблеми, які з часом роблять лише гірше.

Знання про копінг-стратегії допомагає під іншим кутом подивитися на те, як люди справляються з травмою. Наприклад, можна припустити, що поширення онлайн-казино серед військових — це деструктивна копінг-стратегія, і писати про цю проблему з урахуванням такого припущення. Те саме стосується алкогольної залежності чи вживання наркотиків. Або ж звернути увагу на те, як військові та ветерани утворюють спільноти, як об’єднуються для занять спортом — і не просто зауважити це, а детальніше дослідити, як саме це їм допомагає і підтримує, які механізми психіки задіює. Відповідь на запитання «як люди дають собі раду?» може відкрити простір для нових тем у матеріалах.

Соціальний рівень

На соціальному рівні травма теж має свої наслідки, однак не у вигляді «колективних розладів».

Колективна травма — це сукупність різних реакцій спільноти на одну і ту саму Т-подію. Також це передбачає зміну динаміки у взаємодії людей. Чи можна сказати, що в нас є, наприклад, колективна травма 24 лютого? Так. Однак це не означає, що ми всі травмовані: одні того дня завмерли, інші виїжджали, треті пішли в тероборону — і це лише очевидні реакції.

Так само ми можемо дивитися через цю призму на деокуповані села та спільноти. Наприклад, у селі Ягідне на Чернігівщині, де всіх майже 400 мешканців і мешканок тримали в підвалі школи, ми говорили з деким про судові процеси. Ці люди там — свідки та потерпілі. Дехто з них говорив: «Ми не можемо одне на одного дивитися, ми вже так одне від одного втомилися, не хочемо про це все говорити, на суди ходити не хочемо». І це може бути проявом колективної травми. Знаючи про це, ми не чіпляємо на людей ярлики «дивні», «неправильні», «не стараються для правосуддя». Ми починаємо досліджувати це явище з журналістського погляду.

Культурна або ж історична травма — деякі дослідники об’єднують ці терміни — це те, як Т-подія лишається у нашій культурі. Одну й ту саму подію можна подати під різними кутами — наприклад, або «ми жертви», або «ми вижили попри все». Детальніше про це можна дізнатися в лекціях Наталії Кривди.

Міжпоколіннєва травма (або ж трансгенераційна) — надзвичайно складне явище. Напевно, ви чули щось на кшталт «ми передамо цю травму своїм дітям» або «ми всі травмовані Голодомором» чи «у нас усіх радянські травми». Проте це спрощений погляд, далекий від дійсності. Є два шляхи передачі впливу травми нащадкам — поведінковий і біологічний. Поведінковий відслідкувати простіше — наприклад, після Голодомору з’явилася фіксація на їжі. Проте коли поколінню випало пережити кілька Т-подій, буває складно сказати, що саме спричинило патерни поведінки в нащадків. З іншого боку, генетична передача впливів травми в людини практично недосліджена. Травма не створює «особливий ген» і вчені поки не бачать її біомаркерів. Тим паче, у людини як виду настільки розвинений поведінковий шлях передачі, що він може заступати біологічний. Це означає, що говорити вже зараз про передачу травми війни наступному поколінню без досліджень — некоректно. До того ж переконання, що і ненароджені діти будуть травмовані цією війною може негативно впливати на те, як суспільство бачить саме себе, свої перспективи й посилює ймовірність передачі травми поведінковим шляхом.

Які завдання постають перед журналістами

Отже, розуміючи, що травма — це комплексне явище, ми не можемо звести її до стандартного опису якоїсь однієї реакції, до спрощеного ярлика. Водночас як журналісти й журналістки ми маємо брати це до уваги та бути обережними під час розмови. Тобто знання про травму працює на двох рівнях: те, як ми дивимося на тему, обираємо фокус, що пропонуємо аудиторії й те, як ми говоримо з героями та героїнями матеріалів, які пережили Т-події.

Важливо, що попри знання про травму, обізнаність з проблемою, навіть певний терапевтичний ефект від розмови, ми точно не можемо ставити діагнози або «лікувати» розмовою. Це неетично і може зашкодити.

Але ми можемо:

• Допомогти людині відновлюватися у своїй цілісності. Для цього треба почути історію повністю, навіть коли вам для матеріалу треба лише її частинка, наприклад, про перебування в полоні. Варто пам’ятати, що людина була і до травми, і є після неї. Також подумайте, про що ще може бути ця історія, окрім згадок насильства. Запитайте у себе, який ще механізм травми ви можете розкрити через цю історію. Наприклад, якщо мова про колективні переживання, то на чому можна наголосити? Чи можемо ми розкривати історії не зламу людини, а її адаптації чи відновлення?
• Не романтизувати травму. Дуже часто спроби людини адаптуватися, впоратися з наслідками травмування видають за умовно позитивні наслідки травми: мовляв, тепер людина більше цінує життя. Особливо це було поширено до повномасштабного вторгнення. Варто зміщувати акцент: людина сильніша не завдяки травмі, а завдяки тому, як з нею впоралася.
• Допомогти відновити історію через складання наративу та відчуття безпеки. Це надзавдання ви можете реалізувати при підготовці великого матеріалу: текст, відео, фото. Розмова, у якій уважно чують і бережно запитують, має терапевтичний ефект. Це не те саме, що терапевтичне втручання: журналіст не проводить терапію, не ставить діагнозів, але якщо працює обережно, може стати для людини тим хорошим емпатичним слухачем, якого може бракувати в повсякденні. Учасниця курсу з журналістики травми робила домашнє завдання — репортаж про жінку, яка втратила сина на війні. Журналістка провела з героїнею кілька днів. Наприкінці та сказала, що її вперше після загибелі сина нормально послухали. Це не має стосунку безпосередньо до матеріалу, але має стосунок до людяності.

Як цього досягти

Підготовка до розмови:

• Отримати чітку артикульовану згоду від людини на інтерв’ю. Людина повинна розуміти, що відбувається. Навіть якщо ви берете коментар відразу після страшної події, треба чітко показати, що ви це не запитуєте просто для себе. Маєте пояснити, хто ви, для кого ви це робите, в якому вигляді це буде. Адже людина у гострій стресовій реакції, яка подеколи триває до місяця після події, може бути доволі вразливою, не зовсім розуміти, що відбувається, мати когнітивні викривлення, сподіватися на допомогу від медіа.
• Якщо збираєтеся домовитися з людиною про інтерв’ю, напишіть їй, а не телефонуйте. Це дасть змогу повернутися до вашого повідомлення і зрозуміти суть запиту, вчитатися.
• Чітко пояснити, що відбуватиметься під час розмови.
• Якщо герой чи героїня бажає залишитися анонімним або приховує обличчя, а ви плануєте фотозйомку, показати приклади подібного висвітлення історій.
• Дати герою чи героїні відчуття контролю. Потенційно травмівну подію й іноді реакції на неї людина не може контролювати. Нашому організму не цікаво, чи нам подобається, як ми реагуємо: головне — вижити, розбиратимемося потім. Аби людина, розповідаючи про подію, заново не переживала відчуття безпорадності й тотальної загрози, дозвольте їй обирати. Наприклад, місце і час зустрічі, тривалість, дистанцію, паузи, кількість таких розмов тощо.
• Консультуватися з психологами, психотерапевтами, профільними громадськими організаціями, які працюють з темою, яку ви висвітлюєте. Навіть якщо ви не візьмете їхні коментарі у матеріал, фахівці можуть скерувати, показати, як вибудувати розмову, підказати неочевидні нюанси.
• Оцінити стан. Можна зчитати, чи людина взагалі при тямі погоджується на вашу пропозицію поговорити, чи вона в сльозах каже: «Так-так, я вам все розкажу, тільки допоможіть його знайти». У такому разі брати інтерв’ю не етично і не чесно.
• Пояснити команді, як ви працюєте. Коли над матеріалом працює кілька людей, не всі з них можуть розуміти принципи роботи з людьми, які пережили Т-події. Колеги можуть бути різкими, не розуміти природу емоцій, перебивати, говорити про практичне розв’язання проблеми, коли є потреба у валідації досвіду тощо. Наприклад, підганяти розповідь людини, бо скоро час обіду, запитувати про практичні кроки, коли людина хоче говорити про емоції. Тому важливо пояснити колегам, як ви бачите вашу роботу і чому в ній точно не місце.

Що варто зробити на початку розмови:

• Нагадати людині, що вона має право відмовитися відповідати на неприємні для неї запитання в будь-який момент, попросити про паузу. Без відчуття примусу зростає довіра.
• Анонсувати блоки запитань, аби людина розуміла хід розмови. Щоб вона не сиділа в очікуванні, що в будь-який момент її спитають про, можливо, найстрашніший досвід у її житті. Людина має розуміти шлях, який пройде в розмові з вами, тому що ви її, по суті, заводите в спогади про цю подію. Вона і так все пам’ятає, звісно. Але оскільки ви ініціюєте саме цю розмову-пригадування, то маєте допомогти із навігацією по тому, що буде відбуватися.
• Нагадати людині, що її фотографуватимуть, що розмову ви записуєте / знімаєте.
• Подбати про організацію простору. Зважаючи на ймовірну гіперпильність, посадіть героя чи героїню так, аби їм було видно вихід з приміщення, аби нічого візуально не тиснуло і не створювало відчуття замкнутого простору, пастки. Це теж доволі еволюційна штука: нам комфортніше бути там, звідки ми можемо знайти вихід в разі чого. Ви не можете точно знати, що стане тригером, але якщо ви, наприклад, говоритимете на вулиці з родиною, яка втратила дитину під час евакуації, то перевірте, чи поруч немає дитячого майданчика або садочку. Представте всіх членів команди, поясність, хто що робить, уточніть, чи людині комфортно, що її знімають в момент розмови.
• Налаштуватися на хвилю людини. Це можна зробити зокрема через віддзеркалення емоцій. Діліться своїм досвідом, якщо це доречно: наприклад, якщо ви чули той вибух, про який розказує людина, можете про це сказати. Однак не перетягуйте розмову на себе. Зверніть увагу на те, в якому темпі та на якій гучності веде розмову людина, не підганяйте і давайте необхідний простір.

Як вибудувати арку розмови?

Оскільки ви під час розмови заводите людину в спогад про Т-подію, дуже важливо зробити це з якнайменшою шкодою. Спочатку мають бути найпростіші запитання, які дають контекст, уявлення про цю людину, хронологічно й емоційно підводять її до того, що сталося, аби це не було різко.

Найскладніші запитання краще ставити у середині розмови, коли між вами вже встановлений зв’язок, людина зрозуміла, що вас не цікавить лише найбільша «жесть». Як ставити ці найскладніші запитання? Ви можете обрати для себе стандартизовану фразу, яка допоможе підвести людину до теми акуратно. Наприклад, «Вибачте, що я взагалі про це зараз запитую, я б не хотіла цього робити, але чи можете ви розказати про…». Це насправді допомагає і вам, бо, напевно, ви почуватиметеся незручно, запитуючи про якісь страшні речі. Показати це — нормально. Але важливо такими формулюваннями не створити відчуття жалості — говоріть такі речі з повагою.

Після обговорення найболіснішого варто знизити емоційний рівень запитаннями про те, як людина діяла після травмівної події: що далі відбувалось, хто був поруч, куди потім поїхали, як справи зараз. Це створить емоційну і часову дистанцію від Т-події.

Як краще закінчити розмову, аби людина вийшла з неї у прийнятному емоційному стані і їй не стало гірше? Зазвичай радять запитувати про плани на майбутнє, але у наших умовах це може бути невизначено і страшно. Тоді можна звернути увагу, навпаки, на минуле. Наприклад, під час роботи в деокупованому Херсоні я запитувала героїв про день звільнення міста. Або ж ви можете спитати про людей чи речі, які дарують людині радість та обнадіюють, наприклад, про вишиту картину на стіні, хобі, посаджені яблуньки у дворі, сусідів, підтримуючу спільноту тощо. Знову ж таки, не намагайтеся силою витягнути з людини позитив — достатньо говорити нейтрально й емпатійно.

Воркшоп організовує ГО «Український інститут медіа та комунікації» у партнерстві із ЮНЕСКО та за підтримки Японії. Проєкт є частиною ширших зусиль ЮНЕСКО щодо підтримки безпеки журналістів і свободи слова в Україні.

Фото: Світлана Шкурай