З нагоди професійного свята розмірковую про неочевидну перевагу журналістів.
Незалежно від того, в якому типі медіа працює журналіст, які теми висвітлює, один із його професійних обов’язків — цікавитися людьми: їхньою історією життя, роботою, що їх надихає та засмучує. Він (частіше це вона, якщо зважати на гендерний профіль наших медіа) має цікавитися і тими, хто при владі, і найвразливішими у нашому суспільстві. Без цікавості до людини не вийде повного матеріалу — буде або пафос на пафосі (приклади таких матеріалів можна знайти в медіа, які пишуть всім більш-менш відомим людям у вузьких колах: «ви такий класний, давайте ми вас розмістимо на обкладинці і зробимо з вами інтерв’ю, це коштуватиме стільки-то, а якщо заплатите ще, то станете “Жінкою / чоловіком тисячоліття”»), або шкільний твір.
Люди, здебільшого непублічні, яких я інтерв’ювала, часом дивувалися з моїх запитань: «ого, я ніколи над цим не задумувалася», «знаєте, я про це вперше розповідаю». Це були звичайні запитання, які стосувалися роботи, захоплень, життєвої позиції людини — явно не теорії походження Всесвіту або можливості життя на Марсі без Ілона Маска.
За моїми спостереженнями, багато людей не цікавляться одне одним у повсякденні. Одна із причин — брак ресурсу. І це дуже загострилося після повномасштабного російського вторгнення. Після роботи, виховання дітей та виконання безкінечних домашніх обов’язків хочеться хіба дивитися на стіну або рілзи, а після обстрілів — переконатися, що всі живі та здорові. Не скажу, що і в журналістів так багато цього ресурсу, але коли цікавість та уважність до інших — це відповідальність не просто перед редактором, а насамперед перед собою, то вони просто роблять цю роботу. Але я не виключаю, що журналістам, відданим своїй справі, доводиться жертвувати чимось іншим.
Поки готувала цей текст, прочитала цікавий допис української психотерапевтки Марії Жиган. За її словами, у людей дефіцит відображення іншими. Відображення — це про те, що людину бачать та чують без оцінювання (похвали або засудження за не ті реакції), на неї не накладають проекцій, а її почуття признають. Психологиня схиляється до думки, що відображення люди можуть доотримати через терапію, зокрема групову. А мені здається, що деякі наші журналісти вже певною мірою відображають своїх героїв. Особливо ті, хто працює з людьми, які пережили травмувальні події. Таким журналістам доводиться бачити і агресію, і сльози своїх героїв, і слухати те, що навряд чи хочуть чути інші, навіть близькі.
Складні умови, щира цікавість до героїв і прагнення передати цю цікавість аудиторії спонукає українських журналістів вдосконалювати свої навички сторітелінгу і шукати, під якими ще кутами можна подати історію. Це помітно і за роботами, які цього року потрапили в шортлисти професійного конкурсу «Честь професії». Такі матеріали потрібні для збереження нашої нинішньої історії. Скільки таких як я, які запитували в батьків про життя покійних (пра)бабусь і (пра)дідусів й чули у відповідь: «Нам якось на думку не спадало про це їх запитувати. Жили собі — та й все». Скільки до нас не дійшло історій про Голодомор та Другу світову, бо люди не мали звички або боялися цікавитися минулим своїх близьких. А у тодішніх журналістів не було можливостей публікувати офіційно шось інше, окрім дозволеного партією. І цю ж велику прогалину у знаннях широкої української аудиторії про своїх намагалася заповнити Росія вигідними їй наративами. Тому гадаю те, що роблять зараз наші журналісти попри втому — свою та аудиторії, важливе для майбутнього.