Чому для Швейцарії важливо, щоб її громадяни були медіаграмотними на певному рівні, але водночас її мало хвилюють зовнішні інформаційні впливи, пояснює Микола Махортих.
Микола Махортих — постдок Інституту комунікації та медіанауки у Бернському університеті (University of Bern). Серед наукових інтересів Миколи — вплив алгоритмічних систем і штучного інтелекту на передачу пам’яті про історичні травми, дослідження кібербезпеки та упередженості у системі пошуку інформації. Хоча останні кілька років Микола зосереджений на дослідницькій роботі, він часто дає гостьові лекції з дезінформації та російських інформаційних операцій. В інтерв’ю JTA він розповідає, з якими пропагандистськими наративами стикаються швейцарці та наскільки медіаграмотність інтегрована в навчальні програми Бернського університету.
Швейцарія — специфічний кейс
Росія зараз веде інформаційні кампанії по всьому світові, витрачаючи на це величезні кошти. Скажіть, будь ласка, як Швейцарія реагує на ці виклики?
У Швейцарії дуже давня традиція нейтралітету, яка до певної межі розповсюджується на питання медіапростору та спротиву інформаційним кампаніям. Є певне враження, що це триває й зараз. На відміну від країн ЄС, де намагаються протидіяти російським інформаційним операціям, наприклад, обмежити вплив кремлівських телеграм-каналів, у Швейцарії цього не відбувається. Втім, певні питання обговорювали, наприклад, чи повинна Швейцарія доєднатися до зусиль ЄС з протидії ворожим інформаційним кампаніям. Здебільшого ці дискусії майже нічим не закінчилися. Однак певна еволюція все ж відбулася.
Річ у тім, що Росія доволі довго не таргетувала свої інформаційні операції на Швейцарію. Ситуація почала змінюватися після того, як швейцарці зголосилися приймати український саміт миру [у червні 2024-го]. Наприклад, після довгої та болісної дискусії — чи може Швейцарія погодитися на використання зброї, яку виробляє та продає партнерам у ЄС, у контексті російсько-українського протистояння — мішенню [російських] інформаційних атак були навіть не проукраїнські, а проєвропейські політики. Мовляв, ті хочуть, аби українці бомбардували Білгород, Курськ. На мою думку, у цей момент у Швейцарії почали визнавати, що такі операції можуть таргетувати країну.
Проте яких-небудь конкретних змін я поки не бачу. На інформаційні виклики тут реагують дуже повільно. На мою думку, швейцарський уряд не визнає сповна ту небезпеку, яку несуть ці виклики, і не вважає Росію нагальною загрозою. І у цьому відношенні Швейцарія виділяється з-поміж західноєвропейських країн.
Окрім того, через велику відстань до Росії здається, що Швейцарії це [війна] не стосується. Після анексії Криму та окупації східноукраїнських областей у 2014-му [у Швейцарії] визнання цих подій як військової агресії та порушення міжнародного права й прав людини було вкрай обмеженим.
Після 2022 року з’явилися певні зрушення у громадській думці. Насамперед тому, що напад Росії на Україну висвітлювали у новинах. Однак після нападу ХАМАСу на Ізраїль та подальшої реакції останнього увага до України й російської агресії зменшилася.
Мейнстримні медіа час від часу повертаються до теми повномасштабного вторгнення. Але, на жаль, для швейцарського загалу це стає другорядним питанням. Вся ця ситуація створює сприятливі умови для російських інформаційних кампаній.
З якими наративами російської пропаганди Вам доводилося стикатися?
Російське посольство у Берні дуже полюбляє видавати коментарі щодо новин з України (див. нижче скриншот одного із таких коментарів — ред.). Також з’являються матеріали у російських прорежимних медіа, зокрема націлених на західні країни, наприклад, Russia Today.
На мою думку, найчастіше у російських інформаційних кампаніях просуваються такі наративи:
- класичний — про нацистів в Україні;
- традиційні звинувачення у корупції: нібито Зеленський краде гроші західних платників податків. Мовляв, президент України та його оточення купують вілли у курортних містах Швейцарії. Я бачив, що навіть були відповідні розслідування в місцевих медіа. Звісно, жодних вілл не знайшли. Але коли це зупиняло російські медіа, пов’язані з Кремлем?
- новий наратив — про українських біженців-нероб, які «смокчуть гроші» швейцарського бюджету й працюють гірше, ніж біженці з Афганістану чи Сомалі. Усе це робиться, аби підвищити напругу у суспільстві.
Медіаграмотність як запорука демократії
Швейцарія посідає сьоме місце серед 41 європейської країни у рейтингу Media Literacy Index 2023. Для країни, яка не відчуває суттєвої небезпеки зовні, це дуже високий показник. Яку роль тоді виконує медіаграмотність у Швейцарії?
Питання медіаграмотності у Швейцарії, на мою думку, є доволі складним. Порівняно з багатьма європейськими країнами [де діє представницька демократія], Швейцарія дотримується концепції прямої демократії: люди часто голосують на референдумах щодо певних ініціатив. У Швейцарії діє низка політичних партій. На кожну ініціативу на референдумі зазвичай знайдеться кілька партій, з інтересами яких вона збігається чи розбігається. Виборець має отримати збалансовану презентацію політичних процесів, аби його думкою не зманіпулювали. Він має зрозуміти, як працюють медіа в контексті політики. Тож для Швейцарії важливо, щоб її громадяни були достатньо медіаграмотними, аби брати участь у прямому демократичному волевиявленні й заодно забезпечувати функціонування країни.
А якщо говорити про ставлення до можливих зовнішніх інформаційних небезпек, то, як на мене, ситуація може доволі сильно відрізнятися на рівні кантонів. Я найбільш обізнаний з ситуацією в Університеті Берну та у кантоні Берн, [тому далі йтиметься про них].
У наших навчальних курсах, особливо у більш оглядових, як-от курси із цифровізації суспільства, зазвичай є одна-дві лекції, присвячені питанням дезінформації та пропаганди.
За моїми спостереженнями, до повномасштабного вторгнення час від часу були певні обговорення [які стосувалися російських інформаційних кампаній], наприклад, про російське втручання у президентські вибори в США у 2016-му. Але це відбувалося з фокусом на західноєвропейські та північноамериканські кейси, тоді як випадок України не був репрезентований.
Це змінилося після 2022 року. Відтоді мої колеги включають у свої презентації один, два, три чи чотири слайди, пов’язані з Україною. Але, знову ж таки, це використовується більш з ілюстративними цілями.
З мого власного досвіду, більшість студентів не дуже зацікавлена у вивченні України. Рідко бачу, коли лектор намагається пояснити, що те, що відбувається в Україні, може гіпотетично статися у Швейцарії. Адже ми не знаємо, де хоче зупинятися Росія і чи хоче взагалі зупинятися. Тобто це не такий вже й теоретичний кейс.
А як взагалі у вас організований процес навчання медіаграмотності?
У випадку з Берном — інститут, де я працюю, доволі маленький і пропонує лише бакалаврські курси. Здебільшого вони невеликі: десь на 10–20 людей. Але час від часу ми робимо великі лекційні курси, на які запрошують не тільки тих, хто вивчає комунікаційні студії, але й соціологів, політологів, економістів.
Питання дезінформації, пропаганди зазвичай розглядаються в одній-двох лекціях такого великого курсу — у межах більш загальних тем, наприклад, вплив цифрових технологій чи цифровізація суспільства.
За бажанням викладач може зробити менший курс — семінар, який фокусуватиметься саме на питаннях медіаграмотності. Одна з моїх колег кілька років тому робила цікавий курс про дезінформацію та боротьбу з маніпуляціями суспільного простору.
Але на університетському рівні медіаграмотність, як на мене, якісно не презентована. Зрештою, ці кілька лекцій — майже увесь контекст медіаграмотності, з яким гарантовано стикається студент, який вчиться у нас на бакалавраті. Усі додаткові курси — за вибором.
Отже, швейцарці сфокусовані на внутрішній політиці й не приділять великої уваги загрозам зовні. Але чи не насторожили Швейцарію масштабні маніпуляції, до яких вдалися проросійські сили у соцмережах, аби спотворити результати голосування в різних країнах, як-от у Румунії, Хорватії?
Тут я, на превеликий жаль, доволі песимістичний.
Найбільша партія за кількістю виборців — це Швейцарська народна партія. І, найімовірніше, вона залишиться лідером на наступних виборах (відбудуться орієнтовно у 2027-му — ред.). Ця партія в правому секторі політичного спектра. Чимало активних діячів партії, хоча я і не назвав би їх проросійськими, не є проукраїнськими або проєвропейськими. Складно пояснити їм, чому вони мають боротися з російським інформаційним впливом. Втім, перспектива втручання у внутрішні справи Швейцарії потенційно є найцікавішою для студентів.
Яка вікова категорія швейцарських виборців вразливіша до російських інформаційних впливів?
Тут цікавий парадокс. З одного боку — старше покоління, які мають більш консервативні погляди. З іншого — молодь, яка активно користується соцмережами й імовірно не послуговуватиметься якісними швейцарськими медіа.
В Україні російська пропаганда сьогодні масово використовує штучний інтелект. А як у вас з цим?
На мою думку, зазвичай в пропагандистів немає потреби використовувати ШІ для простих інформаційних операцій, наприклад, у Швейцарії. Навіщо ускладнювати, якщо можна поставити посилання, наприклад, на Russia Today або на інше прокремлівське медіа.
Ви маєте рацію: коли ми дивимося на роботу російської пропаганди в Україні, то, наприклад, у Telegram більш комплексне використання технологій. Саме там, на мою думку, ми бачимо майбутнє російських інформаційних операцій. Те, що ми бачимо у Швейцарії та загалом у Західній Європі, є простішим.
Продовжу тему про ШІ. Як у швейцарських вишах ставляться до використання ШІ студентами?
У нас багато дискутували, чи можуть студенти використовувати ШІ [у навчанні] і як це вплине на вищу освіту. Зараз намагаються зробити так, щоб студент чітко повідомляв викладачу, що саме робив за допомогою ШІ, наприклад, перевіряв орфографію, генерував ідеї або створював якісь уривки тексту.
Побоювалися, що на екзаменах студент може списувати з чатбота. Виникла дискусія, чи маємо ми змінювати структуру екзамену, аби запобігти списуванням. Втім, яких-небудь радикальних змін не відбулося. Знову ж таки, це доволі сильно залежить від політики факультетів та викладачів.
Щодо використання ШІ ми дискутуємо також з колегами в Німеччині, Британії, і не лише у контексті студентських робіт, а й дослідницьких: чи може, наприклад, науковець використовувати ШІ для написання гранту або статті. Особисто я мало використовую ШІ при написанні статей. Але деякі колеги до цього інакше ставляться.
У якому форматі проходять ваші зустрічі з колегами?
У Швейцарії час від часу влаштовують заходи, орієнтовані на підвищення кваліфікації викладачів. Відвідування часто за бажанням. Ці події здебільшого проводять або німецькою, або мовою кантону, де розташований університет (у Швейцарії чотири офіційні мови: німецька, французька, італійська, романшська, але носіїв останньої доволі мало — майже 40 тисяч з-поміж 8,6 мільйона населення). Це створює певні проблеми для викладачів-іноземців, які не завжди ідеально знають, наприклад, німецьку мову.
Ми як викладачі маємо передавати студентам актуальні знання, але самі не завжди маємо до них доступ. Приміром, коли почалося масове використання ШІ, наш університет організував один-два заходи, аби допомогти викладачам розібратися у цьому питанні. Пішли не всі.
Отже, якщо ти справді хочеш слідкувати за розвитком технології, то маєш це робити самостійно. Організованого набуття нових знань та навичок [у Швейцарії] трішки бракує.
А якщо казати про переваги, як Ви гадаєте, що нам варто перейняти зі швейцарського досвіду, насамперед у сфері медіаосвіти та медіаграмотності?
Україні радше бракує якісного фінансування освіти. Ті, хто працює у швейцарській системі вищої освіти, мають достатньо можливостей, аби експериментувати, придумувати креативні завдання, залучати студентів. Хоча медіаграмотність — дуже важливий предмет, студент не завжди це розуміє. Він запитує: «Як це вплине на мою майбутню роботу? Чи отримуватиму я на 20 тисяч франків більше після випуску?». Щоб продемонструвати, чому це [медіаграмотність] важливо, викладачеві треба витратити чимало часу та зусиль. На мою думку, більшість викладачів в Україні, на жаль, не мають на все це часу та енергії.
Не думаю, що Швейцарія робить щось надзвичайне. Це просто доволі якісна система вищої освіти. Є фінансова змога запрошувати спеціалістів з-закордону або на читання гостьових лекцій, або на роботу в штат.
До речі, в Україні у викладачів буде значно багатший досвід вивчення проблем медіаграмотності, ніж у Швейцарії та Німеччині, та й, напевно, ніж у всіх країн світу. Головне — створити умови, за яких наші викладачі зможуть не тільки працювати в Україні, а й ділитися цим безцінним досвідом із західними колегами.
Матеріал підготовлено в межах проєкту «Інтеграція медіаграмотності в освітні програми з журналістики», що реалізується ГО «Український інститут медіа та комунікації» за підтримки Програми розвитку ООН та за фінансування уряду Японії. Думки висловлені в інтерв’ю не обов’язково відображають позицію ПРООН або інших агенцій ООН та уряду Японії.
Фото надані Миколою Махортих