Що журналістам потрібно знати про домашнє насильство, чому краще не називати постраждалих «жертвами» та що обов’язково має бути в матеріалі на цю тему.
Майже на 80 % зросла кількість зареєстрованих випадків домашнього насильства в Україні у 2024 році порівняно з минулим роком, повідомила Ірина Шурхно, начальниця відділу протидії домашньому насильству Офісу Генерального прокурора. За її словами, станом на 3 жовтня 2024 року в Україні зареєстровано 8185 кримінальних правопорушень, пов’язаних із домашнім насильством. Більшість постраждалих — жінки та діти.
Серед ймовірних причин, чому рівень насильства в умовах повномасштабної війни може зростати, — стан невизначеності у суспільстві та постійний стрес. Важливу роль відіграють і можливі складнощі з адаптацією у соціумі для військовослужбовців, які повертаються з фронту та мають ПТСР або інші ускладнення психічного стану.
Зростання кількості зареєстрованих випадків домашнього насильства не обов’язково може свідчити про високий рівень насильства в суспільстві в цілому. Звертатися до поліції та ідентифікувати себе як постраждалих стало більше людей, ніж раніше — це означає, що до цього значна кількість випадків насильства в родинах просто замовчувалася.
Крім того, за останні кілька років в Україні посилилося законодавство у цій сфері: у січні 2019 року набув чинності закон, який передбачає кримінальну відповідальність за домашнє насильство. А 1 листопада 2022 року набула чинності Стамбульська конвенція — один з ключових міжнародних документів, мета якого — запобігання домашньому насильству та насильству щодо жінок.
Що варто знати про насильство
Домашнє насильство — це не лише коли хтось когось б’є або гвалтує. Є й інші види насильства:
- психологічне насильство, коли хочуть заподіяти психологічної або емоційної шкоди. Виражається через словесні образи, психологічний тиск, спроби маніпулювати, шантаж, приниження тощо.
- економічне насильство здебільшого чинять, аби встановити контроль над постраждалим. Йдеться про маніпулювання фінансами, контроль або обмеження доступу до фінансів партнера або партнерки, відбирання власних коштів, приниження через матеріальний статус, заборону працевлаштовуватися та заробляти власні гроші.
Тож висвітлюючи тему домашнього насильства, журналісти мають враховувати всі види насильства, зокрема роз’яснювати аудиторії ознаки кожного з них. Часто люди, перебуваючи в полоні стереотипів, можуть не розпізнавати ті чи інші дії в сім’ї як насильство. Наприклад, через поширену думку про те, що секс у шлюбі є «подружнім обов’язком», жінка може не розцінювати примус чоловіком до сексу як насильство.
Яку термінологію краще вживати
Коли ми комунікуємо про будь-які види насильства, насамперед треба відмовитися від слова «жертва». Таку пораду дає, зокрема, «Довідник безбар’єрності». Саме слово «жертва» є стигматизуючим та має певне емоційне забарвлення. Тож краще замінити його на «постраждала особа», «людина, що постраждала від насильства». Якщо відкрито кримінальне провадження за фактом насильницьких дій, а постраждала особа має відповідний статус згідно з цим провадженням, можна використовувати також слово «потерпіла» або «потерпілий».
Уникати варто інших емоційно забарвлених висловів, як-от «страшний злочин», «жахлива трагедія», за допомогою яких журналісти часто намагаються привернути до матеріалу більше уваги.
Не є підходящими і заголовки на кшталт: «Чоловік через ревнощі побив кохану», «Зловмисник вбив свою кохану» абощо. Один із найпоширеніших «народних» стереотипів, трансформований у крилатий вислів «Б’є — значить любить», помилково навчав цілі покоління тому, що ревнощі, як і буцімто виправдані ними насильницькі дії, є демонстрацією любові. Такі хибні судження лише нормалізували насильство, що, звісно, неправильно.
Як не потрапити у пастку стереотипів
Чи не найрозповсюдженіший стереотип, коли йдеться про домашнє або ж гендерно зумовлене насильство, — постраждала нібито здатна сама спровокувати кривдника на насильницькі дії. Причому будь-чим: від буцімто «неналежного» зовнішнього вигляду до «зухвалої» поведінки, якихось «не таких» дій або ж, навпаки, бездіяльності.
Насправді ж переконання «сама винна» — це про спроби виправдати насильницькі дії. Журналісти, які висвітлюють тему домашнього насильства, не мають звинувачувати в тому, що сталося, постраждалу сторону, або ж ставити під сумнів її поведінку.
Так, наприклад, некоректним буде в цьому контексті запитувати щось на кшталт: «Як ви думаєте, чому це з вами сталося?». Саме собою це запитання змушує постраждалу особу шукати причину насильства, можливо, навіть у собі та сумніватися у правильності своїх дій.
Нерідко від журналістів, зокрема у телевізійних ток-шоу, можна почути і запитання, спрямовані нібито на дослідження особистості постраждалої сторони або її родини. Репортери можуть будувати на цьому цілі матеріали або сюжети, розпитуючи, наприклад, у сусідів або односельців, а якою є жінка, яку згвалтували, що про неї відомо, яка в неї «репутація» серед оточення, яка вона мати (якщо в неї є діти), чи схильна поводитися «непристойно» абощо. Подібні запитання так само зміщують фокус уваги аудиторії безпосередньо з факту вчинення злочину — насильства — на подробиці, які не мають жодного значення в контексті того, що відбулося. Спроби зрозуміти, чи не могла постраждала сторона «спровокувати» насильство, також призводять до його нормалізації. Так, нібито це стається лише з тими, хто поводиться якось «не так», як інші.
Як подбати про безпеку постраждалих
Основне завдання журналістів, які працюють з травмачутливими темами, — не нашкодити героям своїх матеріалів та уникнути їхньої ретравматизації. І мова не лише про слова, а й про візуальне наповнення.
Безпосередньо перед початком інтерв’ю з постраждалою людиною варто запитати у неї, чи хоче вона, аби у кадрі показували її обличчя. Якщо вона на це не згодна, цю вимогу необхідно виконати. Конфіденційність — це надважливо. Припустимо, що постраждала особа, яка дає вам інтерв’ю, втекла від кривдника та переховується від нього. Будь-які дані про її місцезнаходження, фото або відео, неузгоджена інформація можуть нашкодити їй, видати місце її перебування та поставити під повторну загрозу.
Заблюрити обличчя людини може бути замало. Якщо постраждала мешкає у маленькому населеному пункті, де всі одне одного знають, його мешканці зможуть легко впізнати її і з заблюреним лицем: наприклад, за зачіскою, родимими плямами, татуюванням, за прикрасами або одягом. Не варто також знімати людей на фоні їхніх помешкань так, щоб їхнє місцеперебування можна було вирахувати. Видати локацію можуть табличка на стіні будинку за спиною героя або героїні, вивіски, культурні або архітектурні пам’ятки, паркан чи фасад будинку. Якщо йдеться про село, його мешканці легко впізнають подвір’я. На вид з вікна теж треба звернути увагу, якщо ви знімаєте людину в неї вдома біля вікон або на балконі.
Чому важливо не залишати людей із проблемою наодинці
Коли ви готуєте матеріали, присвячені темі домашнього насильства, пам’ятайте, що серед вашої аудиторії можуть бути і самі постраждалі, і свідки насильства. Важливо дати таким людям розуміння, що вони — не самі.
Завершіть ваш матеріал корисними контактами: номерами гарячих ліній, посиланнями на сайти та чат-боти громадських організацій, які надають допомогу постраждалим від домашнього насильства.
- 15–47 — урядова гаряча лінія з запобігання домашньому насильству (цілодобово, анонімно, безплатно з мобільного телефону);
- 16–123 (з мобільного) та 0800–500–335 (зі стаціонарного) — національна гаряча лінія із запобігання домашньому насильству, торгівлі людьми та гендерній дискримінації;
- 116–111 (з мобільного) або 0–800–500–225 (зі стаціонарного) — національна гаряча лінія для дітей та молоді;
- 0–800–213–103 — контактний центр системи безоплатної правничої допомоги;
- електронні канали для консультування громадської організації «Ла Страда Україна»: електронна пошта — hotline@la-strada.org.ua, Telegram — @NHL116123, Messenger — lastradaukraine, Skype — lastrada-ukraine.
Фото: David Monje / Unsplash