Чим більше комунікації буде між українськими та іноземними журналістами, тим краще, вважає Ганна Гороженко.
Ганна Гороженко — журналістка-міжнародниця з понад 20-річним досвідом, авторка кількох історичних романів та засновниця проєкту з дослідження українського бароко «Історія зі смаком». Працювала на національних телеканалах, зокрема очолювала міжнародний відділ «5 каналу» та була редакторкою відділу міжнародних новин на СТБ. Під час повномасштабної війни Ганна виїхала з донькою до Британії, де працювала на радіо BBC York. На початку 2024 року вона повернулася в Україну.
В інтерв’ю JTA Ганна розповідає про принципи роботи західних медіа, враження від BBC York та цікавість британців до української їжі.
Ви роками висвітлювали міжнародні події. Як Ви заглиблювались у цей контекст?
З одного боку, способів заглибитися у міжнародну тему дуже багато. З іншого, журналіст-міжнародник має знати багато чого про певну країну / регіон — починаючи від її історії й закінчуючи соціальними та політичними змінами, які там відбуваються. Для цього потрібно багато читати релевантної наукової, історичної літератури та знайомитися з соціально-економічними дослідженнями, які стосуються цієї країни / регіону. Коли там стануться важливі події, журналіст зможе швидко викласти інформацію. Така завчасна підготовка неоціненна, адже доволі часто навіть у журналіста-міжнародника, який працює у ньюзрумі, немає часу на пошук даних.
Ви здобули освітній ступінь магістра міжнародної журналістики у 2004 році. Наскільки та інформація, яку давали викладачі, знадобилася Вам потім у роботі?
Шкодую, що вчилася на міжнародній журналістиці. Я з першого курсу пішла працювати, і це дало мені більше, ніж суха теорія в університеті. Навіть попри те, що там були хороші викладачі. Краще було б десь заочно вчити юриспруденцію або економіку, аби отримати якусь базу. Все, чого мені бракувало, я вивчала протягом професійного життя самотужки.
Які міжнародні медіа читаєте?
Читаю BBC, «Радіо Свободу», Deutsche Welle та онлайн-версії The Independent, The Guardian, New York Times, The Washington Post. Там є дуже багато всього, що мене цікавить, — від політики до культури й музики.
Чимось відрізняється подача західних і українських журналістів?
Відрізняється суттєво. Чим більше покриття у медіа, тим вищі стандарти. Це по-перше. По-друге, вони [західні медіа] завжди намагаються розповісти історію: ставлять в центр матеріалу певну людину і відштовхуються від неї. Цей принцип журналістики дуже дієвий, адже читачі співпереживають такому герою. Він їм цікавий, тож вони дочитують матеріал до кінця.
Про роботу західних медіа
Як, за Вашими спостереженнями, висвітлювали події в Україні міжнародні медіа до 2014 року? На чому вони акцентували?
З 2014-го до 2021 року Україна для світу залишалась terra incognita. Західні журналісти здебільшого не розуміли, що відбувається. У світі мало хто знав, хто такі українці. І причину цієї війни іноземці не могли зрозуміти також. Події в Україні тоді розглядалися, як в африканських країнах. Навіть конфлікт на території колишньої Югославії на початку 1990-х років західні медіа гарно висвітлили на відміну від війни в Україні. Щоправда, до цього доклала руку російська сторона: останні 20 років вона робила все, аби світ не мав помітити зникнення України з європейських мап, її переходу під контроль Росії.
Після повномасштабного вторгнення світ нарешті зацікавився Україною. Сюди почали приїздити кореспонденти західних видань. Зараз інтерес до України спадає і так буде надалі. Але іноземні медіа вже орієнтуються на новини з українських медіа.
Подекуди іноземних журналістів, які пишуть про російсько-українську війну, звинувачують у нерозумінні контексту. Якщо Ви помічали таку проблему, то чи робили зауваження / виправляли колег?
На Заході для журналістів звично допомагати одне одному, наприклад, ділитися своїми контактами. Українські колеги часто свої контакти нікому не передають. На мою думку, треба розповідати іноземним репортерам все, що їх цікавить.
На BBC інколи крутять ретро-композиції. Їхній список формують в центральному офісі Лондона і ставлять у вільний час. І я дуже здивувалася, коли випадково почула англійський варіант пісні «Дорогой длинною…» (ймовірно, йдеться про композицію «Those Were the Days» — ред.). Запитала в редактора: «Ви знаєте, що це за пісня»? Він відповів: ні. Я пояснила, що це російська пісня — тільки в англійському перекладі. Тобто іноземці не знають дуже багатьох моментів і якраз їм важливо це пояснювати. Чим більше буде комунікації між нами й ними, тим краще.
Під час дискусії, яку влаштував цьогоріч до Дня Незалежності Український інститут медіа та комунікації, фоторепортер Associated Press Єфрем Лукацький сказав таке: «Для іноземних журналістів наша війна — це сафарі, куди вони приїхали задля ексклюзиву. А потім автор поїде далі. Так і я їздив на війни до Афганістану, на Балкани. Знімав це все, а потім повертався додому». А як реагували Ви, коли висвітлювали складні події за кордоном до війни в Україні?
Насправді це так [щодо слів Єфрема — ред.]. І люди у цьому не винні, бо це робота. Події за кордоном для них не забарвлені жодною емоцією. Якби, скажімо, трапився напад на Францію — для французьких журналістів це [його висвітлення] була б патріотична місія. А для німецьких чи англійських журналістів — ні. Ми б симпатизували французьким колегам, як вони нам зараз симпатизують. Вони на нашому боці, але дотримуються правила — не включатися у події емоційно. Якщо пристанеш на чийсь бік [у матеріалі] — це вже не буде журналістикою. Коли я працювала на BBC York, мене не відправляли на події, де фігурували росіяни, бо я українка. Не тому, що вони хвилювалися за мій емоційний стан, а тому, що я могла цю історію висвітлити викривлено.
Тут ідеться про «Я — громадянин»? Чи «Я — журналіст»?
Тут ідеться про баланс. Ти маєш лишатися журналістом, навіть якщо симпатизуєш якійсь зі сторін. Нам важко з цим миритися, але такі правила журналістики.
Про затримання в Білорусі й важливість психологічної допомоги
У 2006 році Вас затримали в прямому ефірі у Мінську під час висвітлення підготовки до президентських виборів в Білорусі. Розкажіть про той випадок детальніше, щоб журналісти мали уявлення, як треба готуватися до поїздок у тоталітарні держави.
На той час у Білорусі я бувала багато разів по роботі й, очевидно, «засвітилася» у їхньому КДБ. Я тоді працювала на 5 каналі, ми активно показували Помаранчеву революцію. У КДБ бачили, що я знімаю матеріали з опозиційними лідерами.
Нам потрібно було прибути на дозволений мітинг опозиційного кандидата [Олександра] Мілінкевича на Жовтневу площу у Мінську. Продюсер з Києва знайшов нашій групі водія і, як потім з’ясувалося, він був співробітником спецслужб. Під час поїздки я сильно нервувала, оскільки ми спізнювалися. Водій сказав, що не варто туди поспішати, бо «незабаром почнеться цирк». Ми з оператором здивувались. У мене було заплановане включення у підсумкову програму. А вже коли включення почалося, через дві-три хвилини спецслужби почали затримувати людей, а мене повалили на землю. Я встигла сказати, що ці особи — без знаків. Це було перше в історії затримання журналіста у прямому ефірі. І насправді це допомогло, оскільки випуск був у прайм-тайм в неділю. МЗС і МВС одразу почали телефонувати в Мінськ, щоб мене врятувати. В цей час [в Білорусі] мене посадили в автобус, де було повно омонівців. Завезли в ліс, погрожували згвалтуванням. Потім відвезли в РУВС, завели в кімнату, зі мною було ще двоє дівчат, яких теж схопили. Через стіну було чути, як били решту затриманих людей. Потім прийшла слідча, яка з аркуша почала зачитувати нібито мої свідчення. З’ясувалося, що я «громадянка Білорусі». Я почала це заперечувати, однак вони наполягали й навіть зачитали «мою білоруську адресу». «Ви розмахували незаконним прапором на площі й закликали до конституційного перевороту», — читала слідча далі. Я сказала, що не підпишу це. Однак слідчий, що був весь час у кімнаті, поставив до мене стілець спинкою, як у голівудському кіно, і з натиском промовив: «Зараз ти в мене все підпишеш!» Я не знаю, скільки це тривало. Але потім нарешті вбіг маленький і лисий голова місцевого РУВС із криком «Де, де тут журналістка»? Мене відпустили. Однак якісь дрібні речі забрали, очевидно, аби отримати мої відбитки пальців.
Пізніше у посольстві аташе попередив, що після цієї події в’їзд у Білорусь, як і в Росію, для мене закритий. Інакше мене одразу затримають і «пришиють» чергову справу. Після цього на авто з дипломатичними номерами мене відправили в Україну.
До речі, в один з численних перельотів мене затримали в аеропорту, бо висвітився запит білоруської сторони про моє затримання. Щойно прикордонник все з’ясував, мене пропустили.
Чи пережите вплинуло на Вашу подальшу роботу в журналістиці?
Ні, це не позначилось на моїй подальшій роботі у професії. Але фізичний і психологічний стани були на нулі. Після цього я десь пів року відвідувати психолога. Також після тих подій я маю серйозну травму спини.
Як поводитися журналісту, якщо він опинився у ситуації, подібній до Вашої?
Якщо ви потрапляєте у місце, де є загроза вашому життю, намагайтеся всі свої емоції стримувати. Чим більше ви будете істерити, плакати й кричати — тим більше матимете проблем.
І після кожної стресової ситуації не чекайте, поки воно вибухне, ідіть до психолога.
Про роботу на BBC York та просвітництво в Британії
Протягом 2023–2024 років Ви працювали журналісткою в англомовній редакції BBC York. Розкажіть, будь ласка, як Ви туди влаштувалися і над якими форматами працювали.
Я подавалася в українську службу BBC, але той відбір не пройшла. Тому пішла на Ярмарок вакансій, який влаштовувала мерія Йорка. Там зустрілась із представниками радіо BBC, зокрема з редакторкою, і вона запросила мене до офісу. Після співбесіди мені запропонували роботу.
За весь час моєї кар’єри мені було надзвичайно комфортно працювати у двох офісах: на СТБ та BBC York. В останньому я себе відчувала наймолодшою працівницею, оскільки в команді переважали дуже досвідчені журналісти віком 45–50 років. Є буквально кілька 30-річних. По співробітниках радіо BBC York видно, що вони насолоджуються своєю роботою — настільки вже реалізовані, доброзичливі, емпатичні. Вони цікавились і переживали за мою родину. Допомагали, якщо я цього потребувала. Я збагнула з цими людьми просту істину: кваліфікація журналіста дуже впливає на його спілкування з колегами. Чим він мудріший і професійніший керівник — тим настрій у його відділі буде кращим. Для мене це дуже високий показник. Це був мій перший досвід, коли я не стикнулася із жодним негативом на роботі.
Чим робота на BBC York відрізнялася від роботи в українських редакціях?
Спокійний ритм, все розплановано. Є план B, план C, якщо не спрацьовує план А. У редакції радіо BBC York все передбачено. Не встигаєш з матеріалом? Нічого страшного, він піде в наступний випуск. Ніхто й не подумає тебе ганьбити, що ти повільна. Мій вихід на роботу був заздалегіть озвучений, так само заздалегідь затверджені теми. Часу давалося достатньо, щоб ці теми підготувати й зробити.
Яких історій про Україну потребувала аудиторія BBC York?
Слухацька аудиторія — це платники податків, що, зокрема, витрачались і на мігрантів з України. Їм було цікаво дізнатися, як ці податки витрачаються — чи мають українці якісь проблеми. А так, як в українців проблем завжди багато, то ми, звісно, це висвітлювали. Плюс історії. Зокрема, пригадую історію про 14-річного хлопця з України, який приїхав у Британію у березні 2022 року, а вже через два місяці став чемпіоном Європи з паверліфтингу. Ця історія всіх шокувала і мала величезні рейтинги, бо підліток зібрався і виграв такий конкурс. Привіз до Йорка медаль.
Тут, до речі, влада міста обирається раз на рік. Тож місцеві пильно стежать за регіональними новинами. Це якраз суттєва відмінність від України.
Що вміє робити британський журналіст?
Я у Британії робила все, що й український журналіст: і знімала, і монтувала, і писала, і начитувала матеріали. Зарплата у британських журналістів — 1500 фунтів (станом на кінець листопада 2024-го це понад 78 тисяч гривень — ред.). Але ж відрахуйте з цієї суми оренду за житло і витрати на продукти.
До повномасштабного вторгнення іноземна аудиторія мало знала про Україну, зокрема про її історію. Коли Ви були у Британії, то проводили там лекції з історії України для місцевих. На що Ви опиралися, коли готували ці лекції? Яка була Ваша мета?
До повномасштабного вторгнення ми відзняли вісім серій проєкту «Історія зі смаком». Там було показано життя Києва 1730–1740-х років. Готувати проєкт допомагали дуже багато хороших і світлих науковців, реконструкторів, істориків, культурологів. Так у мене з’явилися костюми, історії, контакти з музеями. Переїхавши до Британії, зрозуміла, що мушу розказувати британцям все, що знаю. Адже вони нічого не чули про нас. Ба більше, побачила, що багато українців не знають про своїх теж. Тому спершу проводила екскурсії та лекції для українців. Згодом зробила тематичну виставку про козацьке барокко. І рушила з цим проєктом Британією, залучаючи до лекцій та танців і українців, і британців. Виручені гроші ми передавали волонтерам в Україну.
Чим цікавилися британці під час екскурсій, пов’язаних з Україною?
Їжею!
Їжею?
Так, їжею! Під час виставок я роздрукувала англійський переклад рецептів борщу 17 століття, шпундри по-київськи. То деякі відвідувачі забирали з собою ці роздруківки. Британці дуже полюбляють різні кухні. Я впевнена, що вони готували, принаймні намагались.
На Вашу думку, чого можуть навчити українські журналісти, які висвітлюють війну в Україні, своїх іноземних колег?
Насамперед українські журналісти знають, як працювати в умовах війни, робити якісні матеріали і при цьому не з’їхати з глузду. І вони точно найдосвідченіші у тому, як подавати чутливу інформацію, не травмувати далі інших. Думаю, що потім українські журналісти зможуть по всьому світові ділитися цим неоціненним досвідом.
Фото надані героїнею