«У нас немає завдань зробити матеріал за кілька годин». Як працює редакція «Бабеля»

Як у редакції «Бабеля» затверджують теми й чому не беруть практикантів — розповідає Катерина Коберник.

«Бабель» запрацював восени 2018 року. Відтоді медіа пережило перезапуск й зміну інвесторів, позбулося артикля «the» у назві, закрило російську версію (на яку припадало 40 % трафіку) й натомість взялося розвивати англійську. Але як і завше, редакція «Бабеля» робить ставку на великі тексти: розбори суспільно-політичних явищ, роз’яснення законопроєктів, матеріали про минуле та історії людей. Незмінною у медіа лишається і шеф-редакторка — Катерина Коберник. Розпитали у неї, як влаштовані процеси у їхній редакції, яка під час війни працює частково дистанційно.

Як у редакції «Бабеля» затверджують теми

Коли ми всі працювали в офісі, то «літали» тільки раз на день. Зараз у нас дві планерки: о 10-й годині ранку люди у Zoom звітують про зроблене і пропонують теми, а о 18-й проговорюють, хто що зробив за день, яка робота лишилася, що робитимуть завтра. Звісно, про роботу вночі не йдеться, тому ранкова планерка радше для тих, хто ввечері здав текст і хоче запропонувати тему для наступного матеріалу. Тоді вранці ми обмінюємося думками щодо цієї теми, згадуємо, чи була в нас подібна, обмірковуємо, чи наш це формат, ділимося контактами. Виходить загальний брейн-шторм. У фіналі я узгоджую тему або ні. Іноді ще до планерки теми обговорюють з редактором.

Коли на планерках затверджуємо тему, іноді журналісти відразу кажуть, коли приблизно готові здати текст. Але більш-менш реальні дедлайни з’являються через день-два, іноді три після того, як тему заявили. Бо лише коли починають розплутувати тему, автори розуміють, скільки буде роботи.

Ми не користуємося спеціальними сервісами планування контенту. Затверджені теми заносимо на дошку в Trello, аби всі розуміли, коли виходить текст і хто його автор.

У «Бабелі» досить важко продати тему — про цю особливість розповідають на ринку ті, хто у нас працював. Автори можуть три-п’ять днів провести в пошуках. Не можна просто запропонувати «А зберімо всі реакції на війну в Ізраїлі» чи написати «Що про це сказали різні експерти». У нас не буває таких добірок. Єдина добірка, яка у нас виходить регулярно на вихідних, — це огляд іноземних серіалів, оскільки, на нашу думку, людям треба щось легке давати на вихідні.

У нашій команді немає журналістів-початківців. Адже пріоритет «Бабеля» — великі грунтовні тексти, які під силу писати фаховим журналістам. У нас такими матеріалами займаються семеро авторів. Їхні тексти читає редактор, повертає із зауваженнями. Журналіст переробляє, віддає редакторові. Той вже доробляє, а потім текст надсилають мені. Я читаю, повертаю редактору, вони з автором знову переробляють і показують мені.

Випадки, коли текст потрапив до редактора, а він не повернув його журналісту на доопрацювання, рідкісні. Я теж рідко повертаю тексти без зауважень, хіба це якісь прості формати. Без кропіткого редагування у нас ще можуть виходити історичні матеріали, які готує Сергій Пивоваров: він займається цим у «Бабелі» багато років і набив вже руку.

Про любов до фічерів

У «Бабеля» немає завдань зробити матеріал за кілька годин, як того вимагають у багатьох медіа. Навіщо нам з цим конкурувати? У кого є потреба, ті почитають на великих суспільно-політичних сайтах щось оперативне. Ми натомість шукаємо якийсь цікавий формат або спікерів, а це забирає час. Тому для нас максимальна швидкість — видати того ж дня ввечері.

Якщо нам треба закрити щось оперативне, ми краще зробимо переклад із західних медіа: візьмемо дві-три статті на одну тему із різних видань, перекажемо та оформимо у нормальний текст. Переказу однієї статті, як на мене, буде обмаль, хіба мова не про якийсь геніальний фічер New Yorker на 50–60 тисяч знаків. Але в жодному разі не користуємося машинним перекладом, як це часто практикують в українських медіа. Великі фічери — а це літературні твори довершеної форми! — автори пишуть з великою любов’ю. А машинний переклад просто їх знищує. Тому ми пишемо, скорочуємо, структуруємо, переробляємо, міняємо цитати місцями. Робимо структуру, звичну для українського читача, бо вона інша, ніж у західних ЗМІ. І так отримуємо якісний переклад.

Як працювало медіа на початку вторгнення

На початку повномасштабного вторгнення я була вагітною і не керувала редакцією. Головним редактором був Женя Спірін. Звісно, на якийсь час команда роз’їхалася в різні частини України, дехто виїхав за кордон. Приблизно в червні 2022-го майже всі повернулися в Київ.

З усієї команди втратили одну дівчину. Вона просто не відгукувалася у робочому чаті, але ми знали, що з нею все нормально. Тоді до нас прийшли волонтерити багато людей, які просто любили читати «Бабель». Вони дуже багато роботи виконали, зокрема, допомогли перекладати тексти англійською. Частина з цих людей залишилася з нами. Дехто досі працює безплатно, і це їхня принципова позиція.

Про соцмережі «Бабеля»

У нас дуже виріс телеграм-канал за час повномасштабної війни: зараз там понад 68 тисяч підписників. Коли почалося вторгнення, людина, яка вела канал, мусила ховатися в підвалі у Бучі від російських танків. Канал підхопили всі члени редакції, оскільки саме через телеграм аудиторія здебільшого дізнавалася новини. Я сиділа там до знемоги — по дев’ять годин. Тоді за роботу брався хтось інший.

Потім ми довго шукали людину на редакційний телеграм, яка б уміла проводити фактчекінг, розбиралася у зброї та всіх інших нюансах. Знайти не вдалося, тому зараз канал веде керівник відділу новин. Однак йому складно: бракує часу, щоб повноцінно займатися каналом. А коли він спить або їсть (таке буває), то цю роботу підхоплюють інші новинарі. Ми робимо окремий контент для телеграму, зокрема, перетворюємо наші тексти чи переклади на історію в картках. Буває, якась історія з’являється лише в нашому телеграмі, а на сайті та в новинах — ні. Наприклад, ми переповіли в картках історію про те, як Україні давали ATACMS (на основі матеріалу західного медіа про невидиму частину перемовин в Білому домі).

Інстаграмом найчастіше займаються наші дизайнери — зовсім молоді члени команди, близькі до цієї соцмережі. Вони нам підказують, що краще, що там люблять. А журналісти просто відповідають на запити й все перепаковують.

З фейсбуком складніше. Ми активно там розвивалися, мали приблизно 50 тисяч підписників. Однак на початку вторгнення нас забанили на рік за контент, пов’язаний з війною. Системно почали вести X не так давно, але поки не маємо, чим там похизуватися. Хотіли б охоплювати всі соцмережі, але для цього треба багато людей. Ми б їх і взяли, але не можемо знайти придатних. Хотіли просувати себе в WhatsApp, вже думали над форматами.

Вважаю, від телеграму треба відмовлятися, бо його російське коріння може зіграти проти усіх нас. Але зробити це централізовано в Україні точно не вийде, бо для декого телеграм — це єдиний майданчик. І чи зможе держава до того моменту створити місце, куди можна було б переїхати й щоб там була аудиторія?

Ютуб ми теж почали розвивати: у нас вийшло кілька інтерв’ю, відеопроєкт з Мінцифри. Поки що у нас небагато переглядів. Щось залітає в рекомендації, як-от інтерв’ю з Юрієм Гудименком (молодший сержант ЗСУ у відставці та голова Українського об’єднання «Мрія» — прим. ред.), а щось ні.

Також на сайті є подкасти: партнерські, рекламні за гроші та контентні. Наприклад, «Давай войсом» — це подкаст про залаштунки текстів, які виходять на «Бабелі».

Про відмову від стажистів

Часто звертаються студенти щодо практики/стажування у нас. І все утикається в концепцію «Бабеля». Ми про те, щоб робити все якісно, а в багатьох медіа, на жаль, практика зводиться до тиняння: людині дають хіба розшифровувати записи, а як пощастить, то можуть взяти її з собою на інтерв’ю.

Якби ми брали студентів на практику, то розробляли б план їхньої роботи в редакції. Людина має познайомитися з усіма форматами, з усіма процесами, взяти у них участь, щоб зрозуміти, що їй подобається і що вдається. Однак навіть нормальний план стажування потребує багато ресурсів, яких у нас, невеликої й дуже завантаженої редакції, немає. У нас іноді теми лежать тиждень! Вони горять, ми бідкаємося, що не встигаємо. За таких умов ми не можемо брати ще й стажистів, чого, власне, і не робимо.