Якими онлайн-інструментами користуються викладачі журналістики, аби підвищити активність студентів на заняттях, та як ігри допомогають майбутнім медійникам формувати практичні навички — про це говорили на міжнародній конференції «Журналістська освіта та інновації. Які можливості існують?», яку 29 листопада провів Український інститут медіа та комунікації.
Захід відбувся в межах проєкту «Академія викладачів журналістики» у партнерстві з Deutsche Welle Akademie та за фінансової підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини (BMZ).
У 2020-му через пандемію COVID-19 викладачам українських університетів довелося швидко опановувати дистанційний формат навчання — від запуску програм відеоконференцій до адаптації навчальних матеріалів. Через повномасштабне вторгнення частина вишів змушена й далі працювати онлайн, а решта — поєднувати очне й онлайн-навчання. І один із головних викликів, з якими стикаються зараз викладачі, — як втримати увагу студента і мотивувати його навчатися, зокрема й самостійно.
Своїми ідеями та досвідом поділилися викладачі журналістики з різних куточків України під час панельної дискусії «Онлайн-інструменти та гейміфікація у викладанні практичних журналістських дисциплін» згаданої конференції.
Публікуємо нотатки з цього обговорення.
Неочевидні переваги онлайн-навчання
На кафедрі мультимедійних технологій і медіадизайну Навчально-наукового інституту журналістики КНУ ім. Тараса Шевченка поєднують різні формати навчання: два дні на тиждень у студентів онлайн-лекції, а в інші три — практичні в корпусі. За словами завідувачки кафедри Вікторії Шевченко, перевага онлайн-формату у тому, що він дозволяє швидко зорієнтуватися, коли лекція пішла не за планом — а таке час від часу трапляється: «Наприклад, починаєш пояснювати матеріал студентам, а вони кажуть, що неодноразово вже це чули, і просять розповісти шось інше. Тож доводиться оперативно реагувати й за потреби демонструвати приклади до нового матеріалу. Останні можна загуглити й відразу вивести на екран».
Однак, на думку Вікторії, без живої комунікації не обійтись навіть на не дуже практичних дисциплінах: «Можна хоча б раз на місяць збиратися зі студентами в аудиторії й ділитися, чого навчилися і досягли за цей час».
З тезою Вікторії про непередбачуваність занять погоджується Юлія Любченко, доцентка кафедри журналістики Запорізького національного університету, який задля безпеки своїх студентів та працівників проводить заняття та заходи лише онлайн. «Кількість людей у списку та у віртуальній аудиторії може різнитися залежно від наявності електроенергії, зв’язку, якості інтернет-з’єднання та інших чинників. І ми розуміємо, що в такому режимі працюватимемо ще довго. Справлятися з цим викликом нам допомагає і навчання в “Академії викладачів журналістики”, і навички, які ми опановуємо у роботі зі студентами», — каже Юлія.
А от студентів бути активними під час онлайн-навчання і не лише може мотивувати спілкування з однолітками. Так, у 2021 році Юлія разом з колегою ініціювала віртуальний студентський обмін з Державним університетом Анджело (Angelo State University), що у штаті Техас, США. «Українські та американські студенти працювали онлайн у змішаних групах над проєктами, присвяченими гендерній рівності, дискримінації, бідності та іншим суспільним проблемам. Разом робили лонгріди й мультимедійні історії з міжнародним контекстом (щодо останнього, то американські студенти збагатили матеріали наших студентів). Думаю, ми могли б втілювати подібні проєкти у співпраці з українськими університетами, адже у кожного із них є свої медійні майданчики, талановиті студенти та викладачі», — каже Юлія.
Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника хоч і повністю повернувся до очних занять, далі користується освітніми онлайн-інструментами, зазначає доцентка тамтешньої кафедри журналістики Ірина Копистинська. Мова, зокрема, про університетську платформу онлайн-навчання D-learn, на якій викладачі розміщують свої курси. «Студенти можуть звернутися до платформи, коли їм потрібно щось пригадати з вивченого. Також вона стає в пригоді тим, хто перебуває за кордоном», — додає Ірина.
На початку курсу «Радіовиробництво» Ірина пропонує студентам написати свої очікування від навчання на онлайн-дошці Padlet, а наприкінці — оцінити, чи все збулося. Каже, це хороший інструмент для зворотного зв’язку, тож планує скористатись ним на інших своїх дисциплінах. Також Ірина записує короткі навчальні подкасти (цей формат, за її словами, вона відкрила завдяки навчанню в «Академії викладачів журналістики»): «Бачу, що студентам до вподоби подкасти. Знову ж таки це дає їм змогу опрацювати матеріал онлайн».
На її думку, поєднання стаціонарного навчання з елементами онлайну допомагає студентам опанувати практичні навички: «У межах курсу “Телевиробництво” ми нещодавно запустили студентське телебачення Stefanyk-TV (радіо запрацювало ще у 2018-му). Попри очне навчання, ми зі студентами обмінюємося ідеями, записуємо та редагуємо сценарії онлайн, між парами. Тож до початку наступного заняття ми встигаємо сформувати випуск, який потрібно тільки записати».
Завідувачка кафедри журналістики, реклами та PR-технологій Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького Тетяна Бондаренко вважає, що якість навчання покращується тоді, коли студент запитує у викладача: «А Ви самі можете виконати ті завдання, які нам задаєте?». Тому Тетяна та її колеги своїм прикладом показують студентам, як застосовувати знання на практиці. «Зокрема, у 2021 році ми започаткували проєкт ComeOn_talk, у межах якого я беру інтерв’ю в успішних та активних людей Черкас: лікарів, підприємців, блогерів, представників держструктур. Студенти долучаються до підготовки інтерв’ю: допомагають шукати героїв, складають запитання, знімають відео. До речі, цього року ми почали співпрацювати з місцевим виданням «Вичерпно», — розповідає Тетяна. У проєкту, окрім каналу на YouTube, ще є сторінки у Facebook та Instagram.
Також студенти знімають та монтують короткі відеоролики про мовні лайфхаки. «Коли я кажу студентам, що викладу їхні роботи у соціальних мережах, вони, по-перше, стають зібранішими. У них зростає рівень відповідальності. По-друге, ці проєкти, які ми робимо, вводять студентів у місцевий контекст: вони починають розуміти, що, окрім університету, є ще інші структури, які за щось відповідають», — зазначає Тетяна Бондаренко.
Кафедра журналістики та PR-менеджменту «Острозької академії» хоч і швидко пристосувалася до умов онлайн-навчання ще за часів пандемії, досі стикається з певними викликами, каже її завідувач Роман Шулик: «Не всі студенти живуть в великих містах і мають хороший інтернет. Тому нам, викладачам, часом доводиться споглядати іконки з вимкненими мікрофонами замість студентських облич. Інколи просиш студента висловитися щодо теми, аби зрозуміти, чи слухає він лекцію».
На думку Романа, дистанційне навчання — це не просто перенесення умовних правил очних занять в електронний формат. «Лекцію, звісно, можна прочитати онлайн, але користі від цього буде обмаль. Варто, як на мене, практикувати і синхронну, і асинхронну систему навчання (студент опрацьовує частину навчального матеріалу у зручний для себе час та за допомогою різних освітніх платформ — прим. ред.). Але щоб покращити цей досвід для студентів, ми маємо і використовувати гейміфікацію для внутрішнього синхронного формату, і продумати добре завдання, яке даємо на самостійне опрацювання», — каже він.
Шо вкладають викладачі журналістики у поняття «гейміфікація»
Гейміфікація — це використання елементів та технологій гри у неігровому контексті. Незалежний експерт з гейміфікації освіти Армінас Варанаускас зауважує, що гейміфікація допомагає збільшити залученість студентів на заняттях, підвищує їхню мотивацію, нарощує їхні когнітивні навички (хоча це необов’язково має відображатися на їхніх оцінках, додає він).
З цим погоджується завідувачка кафедри радіомовлення та телебачення Львівського національного університету імені Івана Франка Парасковія Дворянин, яка розробила вебквест для курсу «Особистий бренд теле- і радіожурналіста», щоб спонукати студентів розвивати свої соцмережі. «Я уявила навчальний курс таким собі шляхом, на якому розташовані різні станції. Кожна тема — це окрема станція, яка відкривається на тиждень (відповідно до занять у розкладі). Термін закінчується — підбиваємо підсумки», — розповідає Парасковія. Детальніше про її гру можна прочитати за посиланням.
На думку Парасковії, гейміфікація задовольняє потреби сучасних студентів, які «не бояться помилятися, хочуть бути значущим у світовому масштабі, працювати на себе, цінують практичність, краще почуваються в інтернеті, мають власних авторитетів (і це не завжди викладачі), бажають бачити швидкий результат своїх затрачених зусиль». «Гра тимчасом пропонує простір для спільного пошуку, і це студентам до вподоби», — зазначає Парасковія.
«Суть гейміфікації у тому, щоб було весело. Однак цього не достатньо. Розробляючи гру, викладач має зосередитися на розв’язуванні конкретного завдання чи проблеми, (наприклад, студенти не вмикають камери під час онлайн-занять й невідомо, чи вони в цей момент включені у навчання)», — зауважує Армінас Варанаускас.
Учасники дискусії відзначають, що не дуже часто використовують гейміфікацію у навчанні. Так, Тетяна Бондаренко розглядає гру насамперед як імітацію виробничих ситуацій в журналістиці. Ірина Копистинська використовує у викладанні курсу «Радіовиробництво» дві рольові гри, про які вона дізналася під час одного з тренінгів для журналістів. «Перша гра відтворює умови роботи журналіста, якому треба висвітлити реалістичну ситуацію, пожежу наприклад. Між студентами розподіляються ролі журналіста, поліцейського, постраждалого, очевидців, пожежників. Кожен отримує інструкції. Розігруємо сценку, щоб показати труднощі, з якими може стикнутися журналіст на події. Потім даю їм домашнє завдання — створити радіоповідомлення на основі інформації, яку вдалося зібрати. Друга гра — таке собі «Лісове радіо» — не стосується реалістичних ситуацій, але дає змогу навчитися працювати з цільовою аудиторією. Наприклад, студенти грають ролі різних тварин, у лісі яких хочуть облаштувати ферму. Кожен має підготувати репортажі для своєї цільової аудиторії — вовків, зайців, комарів — пояснивши, які загрози чи перспективи несе ця ферма. За словами студентів, такі рольові ігри для них виявилися більш помічними, ніж традиційне навчання. До того ж такі ігри можна впроваджувати й онлайн, наприклад, ділитися на кімнати у ZOOM», — розповідає Ірина.
За словами Юлії Любченко, викладачі їхньої кафедри використовують елементи гейміфікації на фінальних парах, коли потрібно узагальнити та пригадати вивчене протягом семестру. «Це дає зрозуміти, що нам вдається, а над чим ще треба попрацювати», — каже вона.
Вікторія Шевченко каже, що на їхній магістерській програмі «Цифрові медіа» вже років п’ять діє традиція: кожен має провести для студентів бакалаврату мінітренінг на тему, яка стосується напрямку журналістики, у якому він прагне розвиватися. «Це теж нагадує гру: студент думає, як подати матеріал так, щоб це сприйняли його одногрупники / студенти бакалаврату», — зазначає Вікторія.
Роман Шулик переконаний, що найкраща гра для студента журфаку — намагатися бути справжнім журналістом. На цю думку його наштовхнуло стажування на програмі Digital Media for Universities у Могилянській школі журналістики (2013–2015), під час якого він дізнався про концепцію Teaching Hospital (спосіб навчання журналістики через практику у співпраці з викладачами, професіоналами, дослідниками — прим. ред.). Зрозумів, що таке можна втілити на своїй кафедрі. «У 2016-му ми започаткували “навчальну клініку” для наших студентів — Ostroh.info. За певний час вони згуртувалися і стали незалежним медіа, аби уникнути втручань в редакційну політику з боку університету. Ми, викладачі, підказуємо їм, допомагаємо з редагуванням. До речі, зараз наші студенти більше дотримуються формату slow media: вони пишуть тексти, які пояснюють щось, і намагаються показати спільноті проблеми та шляхи їхнього вирішення. Як на мене, схожий проєкт можна реалізувати в будь-якому місті», — каже Роман.
Парасковія Дворянин переконана, що кожен викладач — потенційний гейміфікатор, навіть якщо у нього немає доступу до якісного технічного оснащення: «Коли немає інструментів, можна взяти звичайні стікери, написати на них імена відомих політичних і громадських діячів та зіграти зі студентами в “Хто я?”. Мені така гра дає змогу відразу відчути зріз аудиторії: чи орієнтуються студенти в геополітичній ситуації, чи розуміють, за що відповідають люди, чиї імена вказані на стікерах. Потім ми думаємо над тим, що можна в цих людей запитати. Тому я вважаю, що для гри треба не техніка, а бажання і класні ідеї».
Фото: Сергій Кравчук