Про неприпустимі запитання військовим, як реагувати на відмову від надання коментаря і як побудувати ефективну розмову на фронті — про це у конспекті з вебінару Аліни Сарнацької, сержантки ЗСУ, аспірантки з соціальної роботи, авторки подкасту «Добровольці» та програми «Сувора догана» на Громадському радіо.
В Україні війна триває 9 років. За цей час в країні з’явилося ціле покоління журналістів, які працюють в умовах війни, знають, як поводитися в зоні бойових дій і надавати першу домедичну допомогу. З повномасштабною війною в країні зросла потреба не тільки у військовослужбовцях, але й у тих, хто готовий розказувати про війну. Утім, зі слів військових, методи отримання інформації та стиль спілкування, до якого вдаються деякі журналісти, свідчить, що останні не завжди розуміють, куди й для чого приїхали.
Аби звернути увагу на найбільш кричущі помилки журналістів, Аліна Сарнацька поділилась своїм досвідом під час вебінару, який відбувся 26 жовтня в межах проєкту «Академія викладачів журналістики» (реалізовує Український інститут медіа та комунікації за підтримки DW Akademie).
Далі — нотатки з її вебінару.
Загалом, на цю тему вже є посібники й статті (зокрема, рекомендації Українського ветеранського фонду для медіа «Як писати про ветеранів і ветеранок»). Утім, мені вони більше нагадують тексти про те, як спілкуватися з людьми у цілому. Спілкування ж із військовими має свої особливості.
8 кейсів невдалої та неетичної журналістської комунікації з військовими
Журналісти з «паралельного всесвіту», або «не всім треба писати про війну»
Якось одна журналістка зателефонувала мені й запитала, як проявляється сексуальність на війні. На перший погляд, це було нормальне запитання. Можливо, вона писала статтю про сексуальність. Але у той момент я з побратимами була за три кілометри від фронту: ми сиділи у земляній кімнатці біля буржуйки, і по нас стріляв танк. Почувши запитання журналістки, я заклякла на хвилини дві: я не розуміла, про що вона говорить. І далі вона ставила багато подібних запитань.
Я не знала, де живе ця журналістка, що у неї там відбувається навколо. Може, вона взагалі спеціалізується на мистецькій тематиці. Єдиний висновок, до якого я дійшла: людям з паралельного всесвіту краще писати про свій паралельний всесвіт, а не про війну, аби не допускати таких ситуацій.
Журналісти просять військових зробити роботу за них самих
Деякі журналісти надсилають перелік із 5–8 досить складних запитань, які потребують розгорнутої відповіді, і просять письмово відповісти на них. Не розумію, навіщо так себе обмежувати. Чому відразу не попросити героя написати весь текст самостійно? Зрештою, якщо я захочу написати текст, я справді зроблю це сама.
«Ні» означає «ні»
У деяких навчальних матеріалах для молодих журналістів я бачила настанову наполягати, щоб герой давав відповідь на запитання попри його відмови. І мені доводилося спостерігати, який це вигляд має на практиці. Не знаю, як з іншими темами, але якщо ви говорите про травматичні речі, і людина вам каже: «Ні, я не буду про це розказувати!», то не варто її запитувати далі взагалі.
Ніколи не говоріть військовим: «Я вас розумію!» або «Мені теж важко!»
Якось журналістка у відповідь на історію про важкого пораненого почала розповідати про своє лікування ПТСР в Барселоні. Я розумію, що в неї може бути ПТСР, але на якій підставі вона вирішила, що їй треба саме так підтримувати зі мною розмову — не збагну. Якщо ви говорите з військовим, який, можливо, пережив якісь травматичні події, то не варто наводити себе як приклад. Також недоречно звучатиме фраза «Я вас розумію!». Не варто порівнювати історію героя зі своїм досвідом, удавати, що ви розумієте, бо найімовірніше — ні. Коли я беру інтерв’ю у військових, то спілкуюсь із позиції, що я теж військова. І я їм просто кажу, що це [те, що вони пережили] жесть, що мені шкода. Однак попри те, що я теж військова, я не скажу «Я вас розумію!», бо не була в тій ситуації, яку мені він / вона описує.
Непідготовленість до інтерв’ю
Є такі журналісти, які не готуються до бесіди. Впевнена, вони вважають, що ніхто про це не здогадається. Було й таке, що журналістка мене запитувала, чи я військова, чи я волонтерка, дотична до армії, і я просто не розуміла сенсу нашої розмови. Коли так роблять, у мене складається враження, що ця людина говорить зі мною тільки тому, що в неї немає інших героїв. До журналістів, які готуються до інтерв’ю, дізнаються якусь інформацію до нашого спілкування, в мене більше довіри від початку.
Клікбейт на війні — це про емоції на крові
Іноді на фронті зустрічаються журналісти, які намагаються дістати інформацію за будь-яку ціну. Так, одного разу мене просили, аби я домовилась із батьками пораненої дитини про інтерв’ю. Дитину витягали кілька годин зі зруйнованого ракетою будинку. На той момент батьки були категорично проти спілкування із журналістами. Однак останні намагалися домогтися інтерв’ю з цією дитиною навіть в лікарні. Я розумію, що медійникам потрібні певні герої й деталі, щоб зробити яскравий матеріал Але, як на мене, є багато причин, чому не треба перетинати межу людяності. Слід не забувати й про інститут репутації, і про те, що наступного разу з такими журналістами ніхто не захоче спілкуватися.
Власне, в Україні діє Кодекс етики українського журналіста, третя стаття якого говорить про те, що журналіст має з повагою ставитися до приватного життя людини, і, крім того, бути особливо обережним при висвітленні питань, пов’язаних із дітьми (18 стаття).
Пошуки страшних історій
Неодноразово від журналістів чуєш: «А розкажіть про найстрашніший день / що найстрашніше ставалося з вами на війні?». Проблема в тому, що для журналіста це частина робочої рутини, а от як далі працювати після такого запитання військовому? Найімовірніше, він буде в поганому емоційному стані. І на відміну від журналіста, він навряд чи зможе піти до психолога, який допоміг би йому оговтатися. Також запитайте себе, чи ви самі готові до такої розмови. І найголовніше — чи готовий військовий?
Я вас дуже прошу не закликати людей на фронті до саморефлексії, не запитувати їх про емоції. Ви можете прочитати про травму, бойовий стрес, дізнатися глибше, чому так відбувається. Наприклад, я найчастіше блокую свої емоції, бо якщо щось відчуватиму, то не зможу працювати. Неможливо щось відчувати постійно на фронті: ось ти допомагаєш вантажити в пакети тіла людей, а вже через деякий час смієшся над чимось. І коли ви закликаєте військового до рефлексії, це дуже сильно вибиває його з цього стану. Також не слід запитувати про емоції у людей, які не на фронті, але повернуться туди. Можна починати запитувати в тих, хто вже звільнений зі служби, тобто у тих, у кого будуть можливості вийти з цього стану безпечно.
«Розкажіть щось криваве!»
Одного разу мене журналістка запитала: «Чи не могли б ви розказати більше чогось кривавого?». Інша ж казала: «Люди не повірять, що це справжня війна, тому розкажіть про якусь кров». Розпитувати про такі ситуації можна, але має значення, як запитання сформульовано та у якому тоні воно озвучене.
Тож що потрібно, аби говорити з військовими? Насамперед говорити як з людьми. Але розуміти про наслідки. Потрібна людяність, повага, адекватність і чесна самооцінка (чи справді ви готові на цю тему писати?).
На мою думку, якщо протягом всієї розмови з військовим пам’ятати, що те, що він пережив, він пережив замість вас особисто, то це може дуже вирівняти тон розмови. Адже з лютого 2022 року військовими стали люди різних професій, і журналісти воюють теж.
Слід звіряти результат роботи з військовими: якісь деталі можуть бути представлені неточно, якусь інформацію слід прибрати з міркувань безпеки. Якщо ви пишете про корупцію і хочете взяти інтерв’ю у військового, то розумійте і ризики для вашого героя. Говорити про проблеми треба, ми не можемо їх не обговорювати, бо тоді ми їх не вирішуватимемо. Але водночас ми мусимо пам’ятати, що війна триває. Не можна давати дані ворогу, не можна деморалізувати суспільство. І якось треба балансувати між цим всім.
Окрема тема для розмови — коли журналісти беруть інтерв’ю у військовослужбовиці. Домовляються про розмову і кажуть: «Я хочу з вами поговорити про те, що ви — жінка в армії. І потім вся розмова обертається навколо того, як я так дивно служу: «А як же ж ви миєтесь?», «А як же ж ви виживаєте?», «А що вам як жінці потрібно?». Я не пам’ятаю, чия це цитата, але ще на початку війни хтось із жінок сказав, що «мені в армії, як жінці, треба зброя». Ось і я пропоную пам’ятати, що жінки-військовослужбовці — це військовослужбовці. Я не знаю такого завдання в армії, для виконання якого потрібно застосовувати статеві органи. Тож, можливо, слід сконцентрувати своє інтерв’ю на чомусь іншому, а не робити матеріал про те, яка це дивина — жінки служать в армії.