Професорка Сандра Мац розмірковує, чому так багато людей роблять так мало для захисту своєї конфіденційності в інтернеті.
Комп’ютерні алгоритми можуть пов’язати між собою цифрові сліди вашого існування: пошукові запити в Google, історію браузера, дописи в соціальних мережах, дані про онлайн-платежі та GPS-координати, щоб скласти напрочуд точну картину ваших уподобань і звичок. Часто ці профілі можуть описати людей краще, ніж їхні друзі та родичі.
Здається, багато людей вже змирилися з тим, що ніколи не зможуть повернути собі приватність. І далеко не кожен згадає, коли востаннє уважно читав умови використання сервісів під час реєстрації.
Сандра Мац, дослідниця у галузі обчислювальної соціології та професорка бізнесу в Колумбійському університеті, у ході спілкування зі студентами та слухачами її публічних лекцій, дійшла висновку, що люди часто зводять турботу про свою приватність до двох запитань: «Чи варто мені ділитися своїми даними?» і «Чи непокоїть мене, що мої дані знаходяться у відкритому доступі?». На думку Мац, ці запитання тільки здаються раціональними, а насправді можуть підштовхувати людину до рішень, які не відповідають її довгостроковим інтересам.
Хибне уявлення про те, що «це того варте»
«Коли я запитую людей, чи турбуються вони про свою приватність в інтернеті, у відповідь вони часто перераховують переваги, які отримують в обмін на свої персональні дані: навігація в Google Maps, рекомендації від Netflix, поїздки з Uber. Це, без сумніву, чудові переваги. Але це відповідь на інше запитання: чи варто ділитися своїми особистими даними? На перший погляд, підміна одного запитання іншим тут здається логічною: люди часто оцінюють цінність речі за тим, наскільки боляче буде від неї відмовитися. Наприклад, я знаю, що п’ять чашок кави на день можуть негативно впливати на моє здоров’я, але я надто люблю каву, щоб відмовитися від неї. Так само, ділячись персональними даними, ви отримуєте переваги, від яких, можливо, вам не хочеться відмовлятися», — каже Мац.
Але таке зміщення фокуса дослідниця вважає проблематичним. За її словами, для користувачів недоліки поширення персональних даних більш розмиті й менш очевидні порівняно із перевагами. Наприклад, коли людина ділиться своїм місцезнаходженням із компаніями, це не тільки допомагає їй дістатися до потрібного місця, а й дає змогу будь-кому, хто збирає або купує ці дані, виявити, чи є у неї ризик депресії. Коли «пряник» на поверхні, а «батіг» прихований, це навряд чи можна назвати чесною боротьбою.
Окрім того, увага людей природно зосереджується на випадках, коли від поширення персональних даних була якась користь. Але такі випадки є радше винятком, а не правилом. Більша частина даних користувачів збирається та використовується без будь-якої прямої вигоди для них.
Хибна думка «Мені нема чого приховувати»
За словами дослідниці, друга поширена реакція на запитання про приватність — «Я не хвилююся, бо мені нема чого приховувати». Цю ідею ретельно культивують великі технологічні компанії: мовляв, якщо вам некомфортно ділитися своїми даними, то з вами щось не так. Мац не погоджується з цією думкою: «Приватність — це не про приховування негідного вчинку. Це про можливість зберігати контроль над своїми особистими даними та самостійно вирішувати, як їх використовувати».
Дослідниця зауважує, що відчуття безпеки може бути хитким. І наводить приклад Німеччини, яка у 1933 році була демократичною державою, а в 1934-му — вже ні. Особисті дані, як-от віросповідання, що містилися в переписі населення, відіграли важливу роль в організації переслідувань під час Голокосту. А тепер уявіть, що тоталітарні режими мають доступ до сучасних цифрових слідів.
Цей сценарій може здаватися віддаленим, але принцип залишається таким самим. Скасування у 2022 році рішення у справі «Роу проти Вейда», яке протягом 50 років гарантувало конституційне право на аборт, актуалізувало питання приватності для мільйонів американок, чиї історії пошуку, дані про активність у застосунках та місцезнаходження могли раптово використати проти них.
Приватність — це не лише турбота користувача
Навіть якщо користувачі усвідомлюватимуть справжню цінність приватності та докладатимуть для її захисту багато зусиль, цього буде недостатньо, вважає Сандра Мац: «У сучасному світі управління особистими даними забирає багато часу. Навіть для дуже ефективної та старанної людини занадто складно прочитати й розібратися в юридичних термінах усіх умов і положень, які їй доводиться підписувати».
На думку дослідниці, щоб подолати розрив між намірами та діями, тягар захисту приватності потрібно перекласти з окремих людей на системні рішення. Тобто необхідно розробити політики та технології, де безпечний вибір є найпростішим, а збереження приватності не означає автоматично відмову від зручності та кращого сервісу. Стандарти приватності могли б включати більш обмежувальні налаштування за замовчуванням. Підключені комп’ютери могли б за допомогою децентралізованих мереж обробляти інформацію без обміну необробленими даними. Нові форми колективного управління даними, як-от трасти даних, також могли б допомогти виконувати цю функцію.
«Оскільки дані є постійними, а керування — ні, я вважаю, що варто не чекати, що люди перехитрують систему, яка їх експлуатує, а побудувати таку систему, яка заслуговує на їхню довіру», — каже Сандра Мац.
«Майстерня інформаційної стійкості» створена в межах проєкту з медіаграмотності для людей старшого віку (60+), який реалізує Український інститут медіа та комунікації в партнерстві з DW Akademie за фінансової підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини (BMZ).
Зображення: Franck / Unsplash