Заклики до «денацифікації» українців, що лунають у російських ЗМІ, — це не свобода слова. Люди, які їх виголошують усно чи письмово, — не журналісти: їхні статті й сюжети — така ж частина воєнної стратегії, як і робота військових інженерів, що програмують траєкторії польоту крилатих ракет. Що ті, що інші не беруть участь у бойових діях, але яким би був хід війни без них?
Яка роль російських медіа у розпалюванні війни та як їх можна змусити відповідати за свою діяльність, обговорили під час першої сесії онлайн-конференції «Правові та етичні підстави відповідальності російських пропагандистів за поширення пропаганди війни, ненависті та дезінформації», яку організував Український інститут медіа та комунікації за підтримки ABA Roli Ми законспектували головні тези експертів, які долучились до дискусії.
Пропаганда не існує у вакуумі
Упродовж восьми років проєкт StopFake спростовує перекручену інформацію, яку поширюють російські ЗМІ. Співзасновник та головний редактор проєкту Євген Федченко переконаний: якби «пропагандистську машину» вдалося зупинити раніше, то вторгнення б не сталось.
«Проаналізувавши масив даних, наша команда виявила взаємозв’язок між риторикою пропагандистів, яку просували на всіх рівнях, та військовими діями Росії. Ми так і говорили: Росія конструює наративи, які рухають цю війну. Натомість нам закидали надмірну радикальність: мовляв, не треба серйозно сприймати цей маргінальний прояв. Нібито заяви, які звучать на російських державних телеканалах, ніхто не поділяє, — розповідає Євген. — Тому, дивуюся людям, для яких позиція російських ток-шоу, де закликають воювати не лише проти України, а й проти всіх, хто її підтримує, — це наразі відкриття. Вони робили це 8 років, хоча, можливо, після 24 лютого їхня комунікація стала мейнстрімом».
На думку шведської журналістки та письменниці Ліси Б’юрвальд, люди недооцінюють силу слова, хоча історія вже не раз доводила зворотне Досить згадати Голокост та геноцид тутсі у Руанді в 1994 році. Та й Росія довго конструювала наратив про «українських нацистів», який цього року став виправданням для вторгнення.
«У своїй промові за 24 лютого Путін наголошує, що, мовляв, Україною керують неонацисти, тому її терміново потрібно денацифікувати. Ця теза вписується у лінію, яку давно гне російська пропаганда — нібито саме Росія самотужки звільнила Європу від нацистського зла у Другій світовій. І от зараз знову час її рятувати. Ці меседжі повторили незалежні західні медіа, які дещо серйозно до них поставились: а може справді в Україні проблема з неонацистами? Не те щоб ЗМІ виправдовували вторгнення, але їхні сумніви додавали заявам російської влади легітимності», — зазначає Ліса.
За словами Євгена Федченка, російські пропагандистські ресурси не просто конструювали ідею щодо знищення українців, а й звинувачували їх самих у «геноциді жителів Донбасу». При цьому конструювання наративу відбувалося не лише в медійному полі, але й створювалися якісь офлайнові «події» на місцевості (наприклад розкопування якихось могил, винайдення масових поховань), що мали підкріплювати таку риторику,
«Те, що ми бачили в Бучі, Росія намагалася сконструювати на Донбасі. Хоча ми публікували ще до початку вторгнення, скільки насправді там загинуло людей. В цілому російська пропаганда реагує так: вони звинувачують нас, ми звинувачуємо їх, отже, правда знаходиться десь посередині. Це створює дуже потужний релятивізм у сприйнятті цієї проблеми», – каже експерт.
За його словами, зараз росіяни підсилюють цю риторику, створює імідж України, яка нібито проводить геноцид, аби перебити риторику про їхню відповідальності за геноцид справжній. StopFake ретельно документує це і активно ділиться інформацією з тими, хто може використовувати її від імені України у правовій площині, додає Євген Федченко.
До методу міксувати правду й брехню (відомий ще як принцип «40 на 60») російські пропагандисти вдаються часто, зауважує Ліса Б’юрвальд. Як приклад журналістка наводить плакати, які були розміщені на автобусних зупинках в Москві цієї весни. На них відомих шведів — письменницю Астрід Ліндгрен, режисера Інгмара Бергмана та засновника IKEA Інгвара Кампрада — звинуватили у нацизмі, а їхні погляди проілюстрували відповідними цитатами. Насправді із них трьох лише Кампрада можна вважати дотичним до нацистського руху, а Астрід Ліндгрен взагалі була ревною противницею фашизму. До того ж цитати усіх трьох автори плакатів вирвали з контексту.
Інші методи, які використовує російська пропаганда:
- Демонізація та дегуманізація, щоб позбавити ворога людського обличчя, а отже, зробити його знищення прийнятним у суспільстві. Наприклад, звести його до рангу тварин або присвоїти йому ті риси й вчинки, які спонукають аудиторію гніватись, боятись, відчувати відразу тощо. «Цей метод ілюструють новини, що українські військові нібито займаються чорною магією, а жінки влаштовують шабаші. І так, це публікують російські державні ЗМІ», — відзначає Ліса.
- Стратегія «Велика брехня»: запропонувати аудиторії настільки кричущу й емоційну брехню, що аж не віриться, що про таке можна брехати.
Свобода слова для залежних від Кремля медіа?
Навесні 2014 року Національна рада з питань телебачення і радіомовлення почала вимагати від провайдерів вимикати з кабельних мереж російські телеканали, які розпалювали ворожнечу до українців. Євген Федченко нагадав, що ще донедавна за їх блокування Україну критикували в міжнародній спільноті: мовляв, це тиск на свободу слова.
«Але якщо я скажу, що це залишилося в минулому і [на Заході] всім все зрозуміло, то це також буде не вся правда, – додає експерт. – Кілька тижнів тому мої академічні колеги були на зібранні Європейської асоціації комунікаційних досліджень та освіти (ECREA) і намагалися позбавити членства чи хоча б призупинити мандат Московського державного університету. Попри те, що у цьому виші відомі пропагандисти читають гостьові лекції та відкриваються спеціальні програми, де навчатимуть “правильно” висвітлювати війну, МГУ досі перебуває в асоціації. Більшість країн-учасників не підтримала його виключення. Обґрунтували приблизно так: потрібно залишати канали комунікації, адже після війни — а вона колись скінчиться! — доведеться вести діалог з росіянами. І це не єдиний приклад. Росію не виключили з багатьох міжнародних журналістських організацій. Там вірять, що підтримують зовсім іншу журналістику, а отже, іншу Росію».
Ігор Соловей, керівник Центру стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки, вважає, що у Росії зараз журналістики немає. Кремль, на його думку, докладав до цього чимало зусиль: поступово зачищав інформаційний простір, залучав державні ЗМІ до гібридної війни проти України, ввів категорію іноземних агентів (для медіа, які фінансуються із закордону).
«Так, до вторгнення ще існували медіа, які поширювали альтернативну точку зору Кремлю, та навіть самі фахівці ринку визнавали, що це “пропаганда для розумних”. 24 лютого потреба в останній відпала, тому ЗМІ із цього сегменту — “Дождь”, “Эхо Москвы”, “Новая газета” тощо — закрили. У березні російська влада прийняла закон про воєнну цензуру, який забороняє використовувати інтерпретацію війни, відмінну від державної. Інакше — штраф, а то й тюремний термін. Тож у Росії не лишилось жодного вільного медіа з “російською пропискою”, а пропагандистська машина остаточно втратила свою автономність і стала в один ряд з воєнними інструментами агресії Росії. Тому пропагандисти мають нести відповідальність на рівні з солдатами», — переконаний Ігор Соловей.
Що робити медійникам вже зараз: поради колег
Виходити з Альянсу незалежних прес-рад Європи та подібних організацій на знак протесту того, що відбувається. «Це дуже конкретна дія», — відзначає Ліса Б’юрвальд.
Підвищувати обізнаність щодо російсько-української війни. На думку викладача Англо-Американського університету в Празі, раніше — віце-президента Радіо Свобода Ненада Пеїча, з боку західних медіа було наївно називати російських військових, що захопили Крим у 2014-му, «маленькими зеленими чоловічками». Ця наївність зіграла на руку російській пропаганді.
Сліпо дотримуватись балансу думок теж не варто, вважає Пеїч. «Стикаюсь з тим, що заяви російських високопосадовців, як-от Лаврова, публікують як новини. Так, треба подавати дві сторони в медіа, але не забувати, що чимало читачів звертають увагу лише на заголовки та перші речення, а отже, і вловлюють тільки це. Якщо вони, наприклад, натраплять на текст із заголовком «Лавров сказав, що в Україні повно нацистів», то саме це відкладеться у їхній пам’яті. Я раджу будувати новини за сендвіч-стратегією: спочатку правда, потім цитата, а наприкінці знову правда».
Потрібно розвивати медіаграмотність широкої аудиторії, особливо дорослої. «Дехто вважає, що пропаганду легко помітити. Проте сьогодні це інструмент, який використовується з диявольською точністю. Вона може видавати себе за наукове джерело. У мене є приятелі-науковці та журналісти, які повелись на пропаганду, бо вона була так розумно подана. Тож маємо остерігатися і пам’ятати про цю величезну нестачу знань», — каже Ліса Б’юрвальд.
Варто не лише спростовувати фейки . «Наскільки швидко і добре ви б не розвінчали фейк, ви спізнились: вони вже створили новий. Fake news — це високоорганізована індустрія, у якій немає місця для випадковостей. На противагу їй маємо просувати факти», — пояснює Ненад Пеїч.
І пропонує ідею. «Кілька років тому до Бєлграда мав приїхати Путін. У деяких медіа почали поширювати меседж про братерство та дружні стосунки двох народів. Я підготував графік на тему «Хто інвестує у Сербію», на якому видно, що США та Європа більше інвестують у країну, ніж Росія, та розіслав його виданням за два дні до заходу. Не додавав ні аналізу, ні висновків. Графік опублікували понад 50 видань. Але якби я просто відправив реліз із заголовком «Америка та Європа більше інвестують у Сербію, аніж Росія», його б навряд чи хтось опублікував. Так, один графік нічого не змінив, але якщо щось подібне робити щодня чи щотижня, то є можливість вибудувати індустрію правди, яка працюватиме на випередження».
Виклики для медіарегуляторів
Основна проблема, з якою стикнулась Національна рада з питань телебачення та радіомовлення України на початку повномасштабної війни — як зменшити вплив ворожої пропаганди не лише в Україні, а й за кордоном.
«Десь у травні ми підготували пакет аналітичних матеріалів — коротких відеозаписів, на яких російські пропагандисти, переважно чиновники, напрочуд емоційно висловлюються щодо європейських країн (наприклад, про Велику Британію, яку, мовляв, можна стерти з лиця землі їхньою балістичною ракетою), — розповідає Олександр Дяченко, керівник управління контролю та моніторингу Нацради. — Відео з розшифровками та перекладами надавали медіарегуляторам країн, аби вони відчули ту загрозу, яка надходить від Росії. Зрештою, російське мовлення на супутниках частково припинили, хоча лишились окремі версії російських каналів. Наразі ми їх записуємо та аналізуємо, щоб знову звернутись до регуляторів».
Записувати пропагандистські телеканали необхідно ще й для того, аби зібрати доказову базу для українських правоохоронців, які розслідують воєнні злочини росіян в Україні. Щоб полегшити роботу слідчим, ефіри транскрибують. Наразі готово два томи текстів з передач пропагандистів Дмитра Кисельова і Володимира Соловйова. Третій — у роботі. Також Нацрада шукає експертів, які зможуть провести наративний, контекстуальний аналіз розшифрованих текстів та зробити певні висновки на основі своїх спостережень.
На думку Олександра Дяченка, зусилля організацій, які борються з російською пропагандою, — розпорошені, тож потрібна єдина методологія з її моніторингу: «Методологія має бути розроблена згідно з принципами міжнародного права, а також зважати на те, як подібні ситуації вирішувались в минулому. Важливо, щоб у її розробці брали участь міжнародно визнані експерти. Тоді до висновків, зроблених на її основі, ставитимуться відповідно», — пояснює він.
І додає, що змін потребує і Конвенція про транскордонне телебачення. «Демократичне врегулювання транскордонного телебачення не пристосоване до умов воєнного конфлікту, — пояснює Олександр Дяченко. — Повинні з’явитись механізми, які б давали змогу країнам оперативно ідентифікувати мову ворожнечі, пропаганду, геноцидну лексику, а по-друге, обмежувати її розповсюдження як у себе, так на території інших країн».
Як все ж притягнути до відповідальності російських пропагандистів
У жовтні 1946-го у Нюрнберзі до страти засудили 12 високопосадовців нацистської Німеччини, одного із них — саме за пропаганду. Мова про головного редактора тижневика Der Stürmer («Штурмовик») Юліуса Штрейхера. Обвинувачення стверджувало, що масові вбивства були б неможливими без нього і його видання, яке роками зображало євреїв як «осквернителів раси», «вбивць дітей» та «ґвалтівників».
Термін «геноцид» у матеріалах Нюрнберзького трибуналу згадувався кілька разів та опосередковано: обвинувачі зосередились на тому, щоб покарати верхівку Третього Рейху саме за розв’язання агресивної війни, а не за злочини проти окремих народів. За те, щоб «геноцид» став важливим поняттям міжнародного права, боровся науковець-правник Рафаель Лемкін. Власне він і створив цей термін у 1944 році. Завдяки його зусиллям у грудні 1946-го Генеральна Асамблея ООН таки ухвалила резолюцію, яка засуджувала злочин геноциду, «вчинений з релігійних, расових, політичних або будь-яких інших мотивів». А через два роки була ухвалена Конвенція про запобігання злочину геноциду та покарання за нього.
Конвенція передбачає відповідальність за пряме та публічне підбурювання до геноциду. Зокрема за це зараз судять 89-річного Фелісьєна Кабугу — співзасновника та спонсора «Вільного радіо та телебачення тисячі пагорбів», яке розпалювало ненависть до тутсі у Руанді впродовж 1993–1994 років та заохочувало їхнє знищення. Радіостанція часто вдавалась до евфемізмів та підтексту: диктори говорили про «тарганів, яких потрібно позбутись», повідомляли про схованки тутсі й казали, що ті нібито готуються напасти, а отже, їх треба «зупинити», закликали слухачів «піти попрацювати». Але розмиті формулювання не завадили засудити до довічного ув’язнення «колег» Кабуги — Фердинанда Нахімана та Жана-Боско Бараягвіза.
В Україні наразі відкрито п’ять кримінальних справ щодо геноциду, зокрема магістральна, у якій фігурують російські пропагандисти, «чиї твори є прикладами ідеологічної основи геноциду».
За словами Романа Головенка, юриста ГО «Інститут масової інформації», за публічні заклики до геноциду у Кримінальному кодексі України санкція невелика — до 5 років позбавлення волі, тож треба спиратись на міжнародне законодавство. І розглядати не лише підбурювання до геноциду, а й те, як медіа подають інформацію після вчинення воєнних злочинів.
Чи варто рухатися саме в цьому напрямі й орієнтуватись на досвід Руанди та інших країн, керівниця Центру досліджень ГО «Детектор медіа» Ксенія Ілюк сумнівається. «Юристи, з якими ми спілкуємось, радять відходити від звинувачень у геноцидній риториці. Вона надто вузька, щоб охопити всю російську “пропагандистську машину”. Є пропозиція зосередитись на speech crimes: це поняття, на жаль, недостатньо чітко визначене у міжнародному праві, але для нас, українців, це якраз перевага у цьому контексті», — вважає вона.
«Чим більша доказова база — тим краще» — цей метод не працює у разі звернень до міжнародних структур, зауважує Ксенія. Якщо говорити про Міжнародний кримінальний суд, то для нього отримані докази — не основа для розслідування, а «помічники», які вказують напрям самостійного збору доказів.
«Тож наше завдання — чітко вибудувати кейси під кожну персоналію/організацію», — каже вона.
Хоча кінцева мета — дійти до Міжнародного кримінального суду, варто розпланувати проміжні етапи, переконана експертка. На міжнародному рівні можна запускати процес притягнення відповідальності, хай і не кримінальної, через Спеціального доповідача ООН зі свободи слова.
А що можливо зробити в межах українського законодавства, розповідає Роман Головенко. «Кримінальний кодекс України передбачає відповідальність для іноземців, чиї дії зашкодили інтересам України, навіть якщо вони зробили це за кордоном. За тяжкий чи особливо тяжкий злочин загрожує від 5 років позбавлення волі. Діяльність пропагандистів підпадає під статті 109 (Дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади) і 110 (Посягання на територіальну цілісність і недоторканність України)».
Роман зауважує, що розпалювання ненависті до українців російськими медіа до 24 лютого можна розглядати як підготовку інформаційної структури до війни. Цей кейс охоплює частина перша статті 437 — «Планування, підготовка або розв’язування агресивної війни чи воєнного конфлікту, а також участь у змові, що спрямована на вчинення таких дій». Передбачає позбавлення волі від 7 до 12 років.
«Одна річ — не любити українців, а зовсім інша — створити такий інформаційний фон, щоб людина була готова загинути заради «денацифікації українців», а її родина не ставила зайвих запитань. Коли в суспільстві схвалюють воєнну агресію, то й армії легше діяти, — каже Роман. — За місяць до вторгнення західні спецслужби опублікували дані про планування Росією нападу. Якщо керівництво готує напад, а тобі наказують перекручувати інформацію про Україну, отже, ти теж береш участь у підготовці нападу. Звісно, телеведучий чи гість може мовити якусь дурницю один раз, але якщо топменеджер державного медіа систематично допускає такий контент, отже, він усвідомлює, що робить».
«Щоб притягнути пропагандистів до відповідальності, ми маємо докладати зусилля у трьох напрямках: законодавча база, наші кейси та адвокація, — підсумовує Ксенія Ілюк. — Маємо бути амбітними, аби такий прецедент у світі стався, та готуватися, що процес триватиме довго. Але чим раніше ми почнемо, тим більше шансів у нас досягти цієї мети».
Повний відеозапис конференції можна переглянути тут: https://www.facebook.com/umci.ngo/videos/451349227068715
Онлайн-конференцію організував Український інститут медіа та комунікації у партнерстві з Центром демократії та верховенства права, Лабораторією цифрової безпеки та Платформою прав людини за підтримки Американської асоціації юристів Ініціативи з верховенства права ABA ROLI Ukraine в межах програми «Сприяння Інтернет свободі в Україні».