Розуміння терміну «медіаграмотність» варто розширяти. Зокрема, включати в це поняття і емоційний інтелект, і когнітивні процеси, а також підштовхувати нести відповідальність за поширення інформації не лише професійні медіа.
11 листопада у Києві відбулася міжнародна конференція «Медіаграмотність в умовах війни та глобальних трансформацій», яка об’єднала знаних експертів у сфері протидії дезінформації та медіаграмотності. Учасники однієї із панелей — представники міжнародних організацій — обговорили, що вже зроблено у сфері медіаграмотності, чому важливо проводити дослідження та чого можна повчитися в України.
Організатори конференції — громадська організація «Український інститут медіа та комунікації у партнерстві з DW Akademie, за фінансової підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини (BMZ), Програми підтримки ОБСЄ для України, Міністерства закордонних справ, у справах співдружності та розвитку Великої Британії й ZINC Network. Погляди, висловлені під час заходу чи у публікаціях про захід, не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів.
Публікуємо нотатки з панелі, а переглянути повністю відео з конференції можна на YouTube-каналі УІМК.
Що роблять міжнародні організації у сфері медіаграмотності
ЮНЕСКО. Одне із завдань ЮНЕСКО — розробляти та ухвалювати міжнародні рекомендації, які потім її держави-члени підлаштовують під свій контекст. Наприклад, з 2012-го організація проводить Глобальний тиждень медіаграмотності, у межах якого щороку збирає експертів з медіаграмотності з різних країн на глобальній конференції. Паралельно держави-члени ЮНЕСКО влаштовують у себе заходи, присвячені медіаграмотності (анонси основних подій публікують на сайті ЮНЕСКО).
У контексті медіаграмотності організація також глобально співпрацює з лідерами думок, каже Тереза Хорбахер, керівниця проєктів у сфері свободи слова, доступу до інформації та безпеки журналістів Бюро ЮНЕСКО в Україні: «[У листопаді 2024-го] ми запустили англомовний онлайн-курс для творців цифрового контенту, аби пояснити їм основи журналістських стандартів та етики. Журналістика — це робота, у якій є певні стандарти якості, і ми сподіваємося, що лідери думок з огляду на це покращуватимуть свій контент і казатимуть аудиторії, що вони не є журналістами. Можливо, нам вдасться зробити цей курс і українською».
ОБСЄ. Зараз організація намагається підвищувати обізнаність населення щодо свободи медіа (англійською цей термін звучить як media freedom literacy — ред.), оскільки бачить зв’язок між останньою та медіаграмотністю, каже Беттіна Руіґіс, старша радниця бюро Представника ОБСЄ з питань свободи ЗМІ у Відні. Люди мало знають про те, як працюють та фінансуються новинні організації й наскільки вони є важливими для функціонування демократичних суспільств. Через це не дуже довіряють тій інформації, яку публікують медіа. Ймовірно, якщо суспільство краще розумітиме, як влаштований світ медіа, це дозволить підвищити рівень довіри до них. Напрацювання по цьому напрямку викладені у звіті ОБСЄ, який вийшов 2024 року.
«У цій праці ми зібрали найкращі практики [з підвищення обізнаності у питаннях свободи медіа] з регіону ОБСЄ (охоплює 57 країн — ред.), до яких, зокрема, увійшов український проєкт з медіаграмотності “Фільтр”, — розповідає Беттіна. — Готуючи наш звіт, ми звернули увагу на багато аспектів в медіа. Окрім того, встановили чотири додаткові області компетентності: розуміння цінності інформаційного плюралізму, критичне оцінювання контенту, здатність розуміти та цінувати демократичні функції ЗМІ та інших постачальників інформації, спроможність розпізнавати та цінувати контент, який відповідає журналістським стандартам».
IREX. У 25 країнах, зокрема і в Україні, організація впроваджує програму з медіаграмотності Learn to Discern. У 2015-му у партнерстві з Міністерством освіти та науки України IREX почав інтегрувати у навчальні програми кількох шкільних предметів компетенції критичного споживання інформації. Оцінка програми, проведена у 2017-му, показала, що учасники проєкту демонструють статистично значно вищий рівень навичок аналізу новин, глибші знання медіасередовища та сильніше відчуття контролю над джерелами інформації, які вони споживають.
«Попри те, що російські дезінформаційні кампанії не припиняються, ми повинні й далі шукати рішення, які робитимуть суспільства стійкішими до маніпуляцій. До цього мають долучитися багато суб’єктів — від громадського сектора до уряду, ЗМІ, технологічних компаній і громадян», — каже Мехрі Дракман, директорка IREX в Україні/старша радниця із глобальних програм IREX.
DW Akademie. У пріоритеті організації — робота із вразливими групами населення. Наприклад, в Україні DW Akademie у партнерстві з УІМК реалізовує проєкт з медіаграмотності для людей старшого віку (60+). Також спільно з Академією суспільного мовлення організація працює з молоддю: навчає основ створення якісного медіаконтенту та допомагає критично оцінювати та аналізувати інформацію в медіа. «Ми всіляко намагаємося напрацьовувати експертизу в питаннях навчання та поширення медіаграмотності», — каже Ірина Баран Ель Ґхалі, координаторка проєктів DW Akademie в Україні.
Чому універсальний підхід до розвитку сфери медіаграмотності недоречний
За словами Марини Безкоровайної, керівниці в Україні програми Міністерства закордонних справ, у справах співдружності та розвитку Великої Британії зі зміцнення інформаційної стійкості, здебільшого донори зацікавлені у розробці стандартних підходів, які були б відтворені у якнайбільшій кількості контекстів. Однак створити єдину модель, яка спрацює в різних країнах, неможливо, вважає Марина. І пояснює на прикладах: «Згідно з дослідженням Ofcom (британський медіарегулятор — ред.), для британців медіаграмотність — це про безпечну онлайн-поведінку, розуміння, що відбувається з їхніми даними в інтернеті, зокрема у соціальних мережах. Для нашої аудиторії очікування від медіаграмотності будуть кардинально іншими, оскільки ми перебуваємо в умовах повномасштабної війни. Навичка медіаграмотності є важливою для нас як нації, яка розбудовує свою ідентичність й здобуває своє політичне місце, тому під час цих процесів формування медіаграмотності для українського контексту буде трохи інакшим, ніж для Великої Британії або Африки. Водночас дуже схожим для країн Балтії, Польщі, які розуміють безпекові ризики, з якими ми стикаємось».
Мехрі Дракман погоджується, що універсального підходу до розв’язання проблеми дезінформації немає. Однак, на її думку, варто вивчати передовий досвід інших країн у сфері медіаграмотності, аби знайти найкращі рішення для себе. Багато країн вже дивляться на Україну як на приклад для наслідування, каже Мехрі.
Ірина Баран Ель Ґхалі зауважує, що DW Akademie намагається враховувати особливості регіонів, в яких працює, тому розпочинає локальні проєкти з проведення досліджень. «Важливо розуміти, що відбувається, і які є потреби в аудиторії, бо не все те, що роблять наші колеги, наприклад, в Азії, потрібно відтворювати в Україні. Наприклад, наші колеги з деяких країн починають звітувати, що налагодили роботу з місцевими міністерствами освіти. В Україні це вже давно зробили наші колеги з інших організацій, їм самим є чим ділитися».
Чому поняття «медіаграмотність» варто розширити
Марина Безкоровайна та Ірина Баран Ель Ґхалі вважають, що назву і розуміння терміну «медіаграмотність» варто переглянути. «За нашими спостереженнями, слово “медіаграмотність” дещо відлякує людей, особливо коли йдеться про залучення нової аудиторії. Мовляв, чого ще навчатися, коли я й так грамотний. Звичайно, є категорія людей, особливо вчителі / викладачі, які постійно навчаються. Щойно вони дізнаються про можливість вивчити щось нове в контексті медіаграмотності, одразу долучаються. Але загалом треба пояснювати людям, навіщо їм ця медіаграмотність, та послуговуватися також іншою лексикою», — каже Ірина.
«Ми у своїй роботі обстоюємо розширену рамку компетенцій, яка, як мені здається, схоже відображена в Стратегії Міністерства культури та інформаційної політики з розвитку медіаграмотності на період до 2026 року. Медіаграмотність — це не лише про вміння критично оцінювати новини, а і про емоційний інтелект, і про цифрову грамотність», — говорить Марина. Ірина додає, що DW Akademie включає в навчальні матеріали речі, які стосуються когнітивних викривлень та роботи людського мозку.
Учасниці дискусії зауважують, що в широкому сенсі інформаційна грамотність охоплює не лише професійні медіа, а й архіви, мистецтво, кіно, інформацію, яку поширюють, наприклад, політики та викладачі. Також треба враховувати, що змінюються способи споживання та поширення інформації, каже Беттіна Руіґіс. «Коли громадськість дезінформована, то у цьому звинувачують [традиційні] медіа. Однак не тільки від них люди отримують інформацію, тож нести відповідальність за поширення дезінформації й відповідати певним стандартам мають також інші творці контенту, наприклад, політики, які ведуть телеграм-канали. Традиційні або професійні ЗМІ повинні врівноважувати це перевіреною інформацією», — додає Тереза Хорбахер.
Як цифровізація та розвиток технологій впливає на сферу медіаграмотності
Згідно з результатами дослідження USAID-Internews щодо споживання медіа за 2024 рік, українці здебільшого споживають новини через соціальні мережі (їх використовують 84 % респондентів). Найбільш надійними джерелами інформації опитані вважають родину (85 %) та друзів (77 %). «Люди довіряють друзям, членам родини, чиє мислення, найімовірніше, сформоване тим, що вони споживають у соцмережах. Коло замкнулося», — зауважує Марина Безкоровайна.
З-поміж соцмереж за рівнем споживання новин з суттєвим відривом передує Telegram (73 % респондентів), де чимало популярних новинних каналів є анонімними. За словами Марини, частина аудиторії, яка активно споживає новини в Telegram, — це люди з конспірологічним мисленням: «Вони йдуть в Telegram насамперед за сірим контентом. Їм здається, що так вони піддають сумніву офіційну позицію, яку поширюють [професійні] медіа. Однак насправді в анонімних телеграм-каналах вони стикаються з інформаційними маніпуляціями».
На думку Марини, зараз в загальнонаціональних та регіональних українських якісних медіа є багато захопливого контенту. Але треба з’ясувати, чому він не відгукується людям та які фактори їх ведуть в Telegram. Програмна менеджерка International Media Support в Україні, Молдові та Грузії Гоар Ходжаян додає, що проблема не стільки в тому, що люди споживають інформацію із соцмереж, а в тому, шо читають там не медіа, а інфлуенсерів, про частину з яких мало що відомо.
Тереза Хорбахер каже, що насамперед соцмережам бракує прозорості. Мова про просування або приглушення певного контенту і яку роль в цьому можуть відігравати власники платформ. «Аби підсилити свободу самовираження та доступ до інформації, ЮНЕСКО розробило настанови регулювання цифрових платформ. Ми не зацікавлені, щоб врегульовувати це через уряди, а отже, обмежувати чиюсь свободу. Нам важливо, щоб платформи були відповідальними: аби говорили, які алгоритми застосовують, як модерують контент», — каже Тереза.
«Ми побачили, як великі технологічні компанії можуть просувати [під час виборчих кампаній] своїх очікуваних кандидатів. Ми спостерігаємо наслідки роботи алгоритмів цих платформ цьогоріч. Треба більше приділяти уваги цій проблемі», — додає Беттіна Руіґіс.
Окрім споживання контенту, соцмережі заохотили багатьох його створювати. І на це треба реагувати, вважає Ірина Баран Ель Ґхалі: «Люди стають свідками важливих подій в місцях, куди незалежні медіа як інституції не можуть зайти. Якщо у них будуть відповідні знання, вони зможуть фіксувати все, що відбувається. Тому ще один наш пріоритет у контексті медіаграмотності — навчати створювати контент».
На розвиток штучного інтелекту міжнародні організації теж реагують. Наприклад, в ЮНЕСКО створили рекомендації з етичного використання ШІ, згадує Тереза Хорбахер.
«Розвиток ШІ не змінює нашої основної мети — формувати здоровий скептицизм і забезпечувати людей навичками та знаннями для орієнтації в інформаційному просторі, — додає Мехрі Дракман. — По-перше, легкість, з якою зловмисники створюють контент, вимагає, щоб ми навчали людей цінувати цілісність інформації. Існує велика різниця між тим, як журналіст-розслідувач створює матеріал, і тим, як це робить користувач генеративного ШІ. Люди мають навчитися цінувати якісну журналістику і розуміти, що правда все ще існує. По-друге, ШІ заповнює інформаційний простір дезінформацією, щоб люди перестали довіряти всьому. Але не все є фейком, і завдяки належному навчанню люди можуть отримати інструменти для протидії цьому. По-третє, люди мають розуміти психологію маніпуляцій. Зрештою, ми працюємо над довгостроковою стійкістю, оскільки медіаграмотність розвивається повільніше, ніж адаптація до технологій».
Важливість українського досвіду
У 2024 році команда DW Akademie спільно з експертами з різних країн розробила навчальний посібник з протидії дезінформації (Tackling disinformation: A learning guide). Практичні рішення та поради, які пропонує цей гайд, сфокусовані на Глобальному Півдні та Східній Європі. «Під час підготовки посібника ми побачили, що багато викликів, з якими стикаються різні країни, є подібними. Наприклад, виявилося, що вплив російської церкви з її пропагандистськими меседжами актуальний не лише для України, а й для Африки. Як на мене, важливо ділитися такими спостереженнями з колегами», — каже Ірина.
За словами Гоар Ходжаян, молдавським партнерам цікавий український досвід протидії російській дезінформації, зокрема вони просять привозити до Молдови експертів з України. На думку Гоар, майже все молдовське суспільство розуміє, з якими загрозами стикається Україна, тому намагається підготуватися. А от в Грузії ситуація інакша, вважає Гоар: «У Грузії здебільшого підтримують Україну, але я не впевнена, що там до кінця розуміють, як це — боротися з російською дезінформацією. Не всім вона була помітна, оскільки в Грузії мало поширена російська мова, відповідно було не так, як в Україні. Однак росіяни швидко сформували свої наративи грузинською мовою. Також уряд впроваджує кремлівську пропаганду. Суспільство усвідомило ризики і почало боротися, але занадто пізно. У Грузії не зреагували на те, що відбувалося в Україні в 2014 році, й пустили все на самоплив. Однак не можна розслаблятися, коли поруч такий сусід як Росія».
Марина Безкоровайна припускає, що у новому геополітичному безпековому контексті Україна могла б виступати адвокатом медіаграмотності як навички, яка гарантує безпеку країни, а не лише цивільну громадську функцію. «Аби це сталося, потрібна насамперед постійна комунікація з міжнародними колегами та постійний обмін досвідом і координація всередині середовища в Україні, а потім вже з консолідованими результатами цієї роботи можна виходити на міжнародну площину», — каже Марина.
Фото: Женя Педін