Аби зрозуміти реальний стан медіаграмотності в Україні, потрібно активніше долучати до досліджень сільське населення, зважати на інтуїтивне розпізнавання фейків та не покладатися надто на самооцінювання респондентів.
11 листопада у Києві відбулася міжнародна конференція «Медіаграмотність в умовах війни та глобальних трансформацій», яка об’єднала знаних експертів у сфері протидії дезінформації та медіаграмотності. Учасники однієї із панелей обговорили проблеми, тенденції та перспективи у дослідженнях з медіаграмотності.
Організатори конференції — громадська організація «Український інститут медіа та комунікації у партнерстві з DW Akademie, за фінансової підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини (BMZ), Програми підтримки ОБСЄ для України, Міністерства закордонних справ, у справах співдружності та розвитку Великої Британії й ZINC Network. Погляди, висловлені під час заходу чи у публікаціях про захід, не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів.
Публікуємо нотатки з панелі, а переглянути повністю відео з конференції можна на YouTube-каналі УІМК.
Чи можуть індекси медіаграмотності відображати реальний стан справ
З 2017 року Інститут відкритого суспільства у Софії (Open Society Institute — Sofia) готує європейський Індекс медіаграмотності. При розробці індексу враховується низка індикаторів. З-поміж них найбільше важить якість освіти — 45 %, і це дозволяє Фінляндії, де роблять ставку на державну систему освіти у протидії дезінформації, посідати перші місця в рейтингу.
5 % з освітнього компонента припадає на Коефіцієнт охоплення громадян вищою освітою, розроблений Світовим банком (частка людей будь-якого віку, які здобувають вищу освіту, відносно п’ятирічної вікової категорії населення після завершення середньої освіти). І Україна за цим показником випереджає більшість європейських країн в списку, проте це мало що означає в українському контексті медіаграмотності.
«Нерідко від іноземних партнерів та донорів надходить запит: перевірити, чи впливає рівень освіти на стан медіаграмотності в Україні. Я побудувала сотні соціологічних двомірних таблиць (пошук зв’язків між двома показниками — ред.), і найчастіше кореляції не було. Зважаймо, що наша система освіти трансформувалася з радянської, де насамперед важливим було показати світу, яка радянська людина освічена та розумна», — каже Людмила Юзва, PhD, менеджерка програми досліджень НДІ Україна.
Солвіта Деніса-Лієпнієце, PhD, доцентка Відземського університету прикладних наук / IREX (Латвія), вважає, що у деяких випадках треба обережно ставитися до результатів загальних вимірювань: «Наприклад, в європейському Індексі медіаграмотності Естонія на четвертому місці. У країні можуть вирішити, що більше не треба переживати за це питання. Однак дослідження не враховує, що в естонському місті Нарва, яке розташоване недалеко від кордону з Росією, дуже багато людей споживає інформацію російською мовою (ймовірно, в цьому контенті буде вищий показник російської пропаганди та дезінформації — ред.). У дослідженнях часто не враховуються негромадяни, в тій же Естонії серед цих осіб багато росіян».
Ірина Нєгрєєва, оцінювачка проєктів у сфері розвитку демократії та врядування, вважає корисними індекси та загальнонаціональні опитування, оскільки ті підказують організаціям та донорам, чим далі займатися та куди інвестувати гроші, аби на загальнонаціональному рівні змінювалася ситуація. Однак Ірина помічає певну розбіжність: «Ми міряємо загальнонаціональний рівень за вивіреними методологіями, а впливаємо дуже точково й на вузькі аудиторії. Гадаю, варто домовитися, хто і з якими аудиторіями працює, над яким концептом, над якою частиною медіаграмотності. Припустимо, хтось вчить людей старшого віку користуватися комп’ютером або оплачувати рахунки. Потрібно перевірити, чи ця програма є ефективною, чи треба ще туди інвестувати гроші. Потім, після інвестування, можна і на загальнонаціональному рівні міряти, чи зросла ефективність програми».
Проблеми досліджень з медіаграмотності
«Коли ми вимірюємо стан медіаграмотності, опираємося на те, що респондент усвідомлено, наприклад, розпізнає фейки, або він користується певною схемою, яку опанував на якомусь тренінгу. На практиці це не так працює. Як показує досвід колег-дослідників, не всі люди, які виявляють фейки, можуть пояснити, за якими критеріями вони це зробили. Тож потрібно подумати, як інтегрувати когнітивний, несвідомий компонент у заміри медіаграмотності», — каже Ірина Нєгрєєва.
Спікерка також зауважує, що більшість опитувань з медіаграмотності грунтується на самозвіті. «Наприклад, ми запитуємо у людини, чи вміє вона вирізняти фейки. Вона каже, що так, і ми їй ніби як віримо. Я сама таке запитувала, коли мені потрібно було зрозуміти, чи люди взагалі а) знають про існування фейків; б) вміють їх вирізняти. Це нормально, але це не відображає реальність. Є купа людей, які споживають російські медіа і вважають, що вирізняють фейкову інформацію, яку подають на умовному Суспільному. До таких опитувань потрібні додаткові методи, наприклад, тестування на вході або на виході. Але, звісно, наявність знань не гарантує зміну поведінки або свідоме використання цих знань на практиці».
Недосконалість самооцінювання відзначає і Солвіта Деніса-Лієпнієце: «Упродовж 2020-2021 років ми з колегами досліджували стійкість до дезінформації в Естонії, Латвії та Литві. У межах цього дослідження ми проводили глибинні інтерв’ю та опитування. Що у 2020-му, що у 2021-му ми ставили нашим незмінним респондентам одні й ті самі запитання. Нас здивувало, що, попри посилення зусиль із захисту та підвищення стійкості в країнах Балтії, самооцінювання респондентів на другий рік дослідження було менш оптимістичним порівняно з першим роком».
Людмила Юзва зауважує, що у вибірках досліджень недостатньо представлені сільські жителі: часом йдеться про 1–4 %. Хоча дані порталу Worldometer свідчать, що в Україні понад 20 % сільського населення. Людмила сумнівається, що результати, які дають нинішні дослідження з медіаграмотності, є релевантними для такої великої частки населення. Ірина Нєгрєєва додає, що навіть високобюджетні донорські проєкти часто не доходять до маленьких громад.
За словами Людмили, ще проблема в тому, що дослідники можуть застосовувати гарну методологію з-за кордону, не адаптувавши її до українського суспільства. «Насамперед ми маємо запитувати себе, чи справді ця методологія вимірюватиме в цьому суспільстві те, що ми хочемо виміряти», — каже Людмила.
Тенденції досліджень
Денніс Рейнек, старший консультант DW Akademie, виокремлює три тенденції в дослідженнях медіаграмотності:
- Зростання рандомізованих контрольних випробувань. Тобто людей ділять на дві групи: основну, яка проходить навчання з медіаграмотності, та контрольну, яка не бере участі в проєкті. «Ви порівнюєте ці групи між собою, але ви повинні призначити їх випадковим чином, а це досить нереально в багатьох дослідженнях з медіаграмотності», — каже Денніс.
- Відзначення неочевидних впливів через якісні методи. За словами Денніса, заняття з медіаграмотності допомогали учасникам підвищувати їхню самоцінність, справлятися з травмою абощо.
- Підбір методів, які добре підходять для цільової групи.
За спостереженнями Людмили Юзви, західні донори й західна академія тяжіють до того, аби вивчати думки українців щодо медійного простору, довіри до медіа через якісну методологію, наприклад, через інтерв’ю, фокус-групи. Водночас суттєва кількість досліджень ґрунтується на опитувальних методах. Окрім того, є чималий пласт досліджень, які інформаційні технології дозволяють робити без залучення людей — на основі контенту (контент-аналіз, дискурс-аналіз). «На початку епохи соцмереж ці дослідження були релевантними й гарної якості, оскільки тоді контент створювали реальні люди, — каже Людмила. — Зараз, на жаль, активно працюють ботоферми, і це може позначатися на якості досліджень».
«Зараз є дуже багато латентних чинників, які ми досі до кінця в цій проблематиці медіаграмотності, як на мене, або не розуміємо або не можемо виявити, або зрештою, не можемо заміряти. Майже всі компоненти, які є в європейському Індексі медіаграмотності, можна ставити під сумнів для України. Можливо, для українців потрібно заміряти зануреність в контент. Можливо, ми маємо прописувати в анкеті запитання: “Де та коли ви споживаєте медіа у своєму смартфоні: по дорозі на роботу, вдома або під час прогулянки з дітьми в парку?”. Це абсолютно різні простори, різне занурення і, зрештою, різний обсяг спожитої інформації. Але чи вдасться все це фіксувати релевантно, коректно — теж питання», — каже Людмила.
Національному проєкту з медіаграмотності «Фільтр» визначити пріоритетні напрями подальшої роботи допомагають, зокрема, результати Національного тесту з медіаграмотності, зазначає Анна Красноступ, директорка Департаменту інформаційної політики та інформаційної безпеки Міністерства культури та стратегічних комунікацій України. «Проаналізувавши результати торішнього тесту, наші фахівці побачили, у яких запитаннях користувачі найчастіше помилялися. Це підштовхнуло нас скоригувати деякі активності у “Фільтрі”, приділити більше уваги штучному інтелекту, фішингу, — каже Анна.
Яким має бути вплив проєктів з медіаграмотності
За спостереженнями Денніса Рейнека, за останнє десятиріччя суттєво змінилося поняття медіаграмотності: «Раніше йшлося про технічну грамотність. Для нинішньої молоді це не актуально, бо вона зростає з цими медіа і знає, як працюють технології. Зараз існує інший виклик: як зробити так, щоб отримані в школі знання з медіаграмотності молодь могла застосовувати в реальному житті. Тобто йдеться про ставлення [до цих знань], а це те, на що не можна вплинути в короткостроковій перспективі».
Ірина Нєгрєєва погоджується, що треба переходити від навчання до застосування на практиці: «Більшість проєктів [з медіаграмотності], які я бачу, звітує на рівні своїх продуктів, наприклад, онлайн-уроків. Але якщо ви в мережі введете запит “онлайн-урок медіаграмотність” випаде щонайменше штук 50. Виробляти недостатньо, якщо цими продуктами ніхто не користується, навчально-методичних посібників теж недостатньо, якщо в школах немає вчителів. Треба ще просувати свої продукти й заохочувати ними користуватися».
Фото: Євген Педін