Факультети журналістики щороку випускають кілька тисяч майбутніх медійників. Але наскільки журналістська освіта відповідає викликам ринку? Про це ми запитали трьох редакторок, які мають досвід викладання в університетах. 

Своїм баченням журналістської освіти поділилися заступниця головного редактора Укрінформу Марина Сингаївська, головна редакторка київського бюро Радіо Свобода Інна Кузнєцова та головна редакторка Громадського радіо Тетяна Трощинська. 

Розповідає Марина Сингаївська (Укрінформ)

У журналістику я потрапила абсолютно випадково – через тотальне безробіття всередині 90-х в Україні. Закінчивши факультет української філології Національного педагогічного університету ім. М.Драгоманова, я понад півроку не могла знайти роботи за фахом – у школах Києва не було вільних місць.

Зрештою, пішла працювати секретарем у газету “Українське слово”. Кар’єра секретаря вийшла нетривалою – тижнів зо два. В одній із розмов із головним редактором Мирославом Вербовим я обмовилася, що закінчила філфак і писала дипломну роботу за творами Винниченка. Головред після цього дав мені на пробу вичитати текст стороннього автора і пакунок листів від читачів, який потрібно було розібрати, оцінити: що підходить для друку в рубриці “Культура”, а що – ні…  Напевне, я впоралася, бо відразу стала редактором цієї рубрики. І про диплом журналіста мене ніхто не питав. 

Потім мене покликали в УНІАН – тоді одне з найпопулярніших інформагентств України. Їм потрібен був випусковий на стрічці новин. Диплому журналіста так само не вимагали. Роботодавців цікавило, чи витримаю стресовий темп онлайну, чи вмію “побачити” новину в нудному релізі, зробити чіткий заголовок, знайти доречний бекграунд. 

Та це не означає,  що освіта не потрібна. На мою думку, в наш час, коли все навколо стрімко змінюється,  навчання не зупиняється ніколи. Так, за Януковича, під час тотального наступу на свободу слова здавалося, що немає сенсу залишатися в журналістиці і потрібно змінювати фах. Зрозумівши, що мені потрібно більше знань про публічну політику, зокрема про аналіз і прогнозування, вступила до магістратури, а потім –  аспірантури Національної академії державного управління при Президентові України. Фактично, я і досі навчаюся. 

Інна Кузнєцова (Радіо Свобода): 

Я закінчила факультет журналістики Київського національного університету ім.Т. Шевченка. Тоді факультетів журналістики в Україні було лише два, зате була така дивна нині річ, як розподіл.

Якщо не забезпечив собі виклик зі ЗМІ, де на тебе чекають, то їдь туди, звідки прийшли запити. В районних газетах журналістів з освітою точно не вистачало, припускаю, що брали й без освіти взагалі. А от в столиці в ті часи подекуди вимагали ще й партквиток.

Тетяна Трощинська (Громадське радіо):

Закінчила журфак КНУ. Це був початок 90-тих років. Викладачі намагалися перейти від викладання партійної журналістики до непартійної. Редакції чекали молодих журналістів із розпростертими обіймами і хотіли давати зовсім іншу журналістику, ніж була до того. Перед нами були відкриті двері.

Я почала працювати на другому курсі. Перша робота була на “Українському радіо”. Тоді для них не було принциповим, яка у мене освіта. В трудовій щоправда було написано “студентка 2-го курсу”. А коли на четвертому курсі я виконувала обов’язки головної редакторки молодіжних програм, це був виняток. Адже за законодавством не могла стати головною редакторкою, бо мала незакінчену вищу освіту. Та загалом для них було не принципово, яка в мене освіта.

Чи має значення диплом журфаку зараз? Досвід трьох редакцій 

Марина Сингаївська (Укрінформ):

Для мене – жодного значення не має. Кілька моїх знайомих суперпрофі в журналістиці мають освіту математика, фізика та історика. Людина або вміє критично мислити та писати, або ні. Ми завжди беремо на роботу в творчі підрозділи після попереднього випробування, щонайменше три місяці. Головне – що людина вміє, чи готова працювати в ненормованому графіку, працювати “в полі” у дощ, спеку чи мороз, зриватися на місце надзвичайної події посеред ночі. А також –  працювати згідно з редакційними стандартами.

Ірина Кузнєцова (Радіо Свобода)

Головне те, як людина працює, що може і вміє. Мабуть, половина нашого колективу має журналістську освіту. Але в нас журналістами працюють і фінансисти, і соціологи, і інженери-автодорожники. Хтось має дві освіти.

Тетяна Трощинська (Громадське радіо)

Для мене це взагалі не має жодного значення. Скільки людей з дипломом журфаку не скажу. Скажу інше: іноді дивлюся за новим працівником, його зростанням, а потім з подивом дізнаюся, що в нього немає журналістської освіти. Тому що якщо в резюме я цей рядок не написала або не з’ясувала під час співбесіди, то могла і пропустити. Ну, немає, то й немає. Якщо ми навчилися методам пізнанням світу на факультетах філософії, політології, соціології, то не обов’язково вчитися на журфаку. 

Наскільки журналістська освіта відповідає запитам ринку?

Марина Сингаївська (Укрінформ):

Частково. Зараз журналістська освіта, зважаючи на потреби ринку, стає більш практико орієнтованою. Та все одно студенти приходять в агенцію, не вміючи писати новин. Пам’ятаю одного практиканта, який запитав: “А що таке новина? Звідки вона береться?”. Навчання відбувається вже в нас: майбутній репортер пише і переписує, пише і переписує новини – після зауважень випускових редакторів чи керівництва підрозділу. На те, щоб навчити азам, ідуть тижні. Більшість не витримує нашого темпу. Але ті, що залишаються і здобувають досвід – стають на вагу золота, вони всім потрібні, за них на ринку ведеться справжня боротьба. 

Ірина Кузнєцова (Радіо Свобода):

Це складне питання, бо те, що є в Україні, не зовсім можна назвати ринком. Якщо говорити про Радіо Свобода, то колектив складається з тих, хто прийшов вже з журналістським ім’ям, вигравши конкурс, або ж, почав співпрацювати з нами під час практики і прикипів до нас чи ми до нього/неї.

Тетяна Трощинська (Громадське радіо):

Не всі факультети журналістики в Україні мають достатній бекграунд, щоб давати журналістську освіту. Є районні центри, де при факультетах філології є відділення журналістики. Там вчаться прекрасні студенти і чудові викладачі, але частина з них точно не має достатньо досвіду і знань, щоб навчати професії. Щодо потреб ринку, то у нас проблема не лише з журналістикою. Деякі інші спеціальності не відповідають цим потребам. Журналістика – маркетингово приваблива назва, і це її величезна проблема. Багато молодих людей, які вступають на журналістику під тиском чужої слави, насправді не знають, чи потрібно воно їм. З моєї точки зору, 5 років журналістської освіти себе вичерпали зараз, достатньо двох років магістратури. 

Які плюси журналістської освіти? 

Марина Сингаївська (Укрінформ):

Плюс у тому, що в дуже багатьох ВНЗ є відповідні факультети – кожен охочий може спробувати стати журналістом. Жартую, звичайно! 

Якщо серйозно, то зараз навчають, слідуючи світовим трендам, приділяючи велику увагу медіаосвіті майбутніх журналістів, наприклад: виявленню фейків, верифікації інформації. Мені особисто подобається методика викладання в Інституті журналістики Університету Грінченка, куди мене, як практика, торік покликали викладати агенційну журналістику. 

Інна Кузнєцова (Радіо Свобода)

Вивчення журналістської етики, журналістських стандартів, жанрів.

Тетяна Трощинська (Громадське радіо)

Можна 5 років прожити в гуртожитку… А якщо серйозно, то є можливість отримати багато друзів. Якщо пощастить, можна зустріти хороших викладачів, які можуть стати менторами. Можна не дуже напружено вчитися і працювати паралельно. Для журналістики поєднувати практику з навчанням не тільки можна, а й необхідно. 

Які недоліки журналістської освіти Ви бачите? Що б Ви запропонували змінити? 

Марина Сингаївська (Укрінформ):

Я би змінила класичну систему, що є зараз у переважній більшості закладів, де викладають багато теорії з різних предметів одночасно і де є тільки кілька тижнів практики на рік. 

На мою думку, було б добре знайомити студентів із різними жанрами методом повного “занурення”. Наприклад, два місяці навчаємо лише писати новини, інші два – лише репортажі з вулиці, ще два –  знімати-монтувати відеосюжети і т. д. Зранку одна  лекція, до вечора –  практика на якомусь реальному медіа, на другий день – аналіз творів та робота над помилками. 

І ще – бракує цілеспрямованої світоглядної підготовки майбутніх журналістів. У цьому сенсі мені здається дуже цінним досвід Українського католицького університету, де є обов’язковий орієнтований на цілісний розвиток курс –  Світоглядне ядро. 

Скажу крамольну річ, яку, думаю, мало хто підтримає з колег-викладачів: я би зробила журналістську освіту лише на магістерському рівні. Тобто спочатку людина має отримати будь-яку освіту на рівні бакалавра: еколога, історика, філолога, математика, політолога… І вже маючи якісь фахові знання, якийсь життєвий і професійний досвід, яким можна поділитися, власні принципи – йти навчатися практичним навичкам професії журналіста.    

Інна Кузнєцова (Радіо Свобода)

З того, що я бачу при спілкуванні зі студентами, які приходять до нас на практику, то не вистачає знань, як зі світової літератури, так і з економіки. Вивченню іноземних мов в університетах має приділятись значно більша увага, фактично журналіст мав би вільно говорити англійською. 

Мені здається, що творчий конкурс має бути обов’язковим при вступі. Бо зараз він є лише на відділенні кіно телемистецтва.

Колись покійний декан [факультету журналістики КНУ] Дмитро Прилюк, сказав нам, першокурсникам, що, була б його воля, не брав би на факультет журналістики людей без життєвого досвіду. Мені,тоді шістнадцятирічній, одразу після школи, навіть образливо було. Лише тепер я розумію, наскільки він був правий. Іноді я навіть думаю, що журналістська освіта мала би бути лише у вигляді магістратури для людей, які вже отримали фах, але при цьому мають творчий доробок. А ще викладачі, керівники факультетів чи кафедр мають розуміти, що журналістика розвивається: те, що було добре не те, що десять, а  іноді рік чи два тому, вже не працює сьогодні; потрібно відстежувати все нове і запроваджувати це нове в навчанні.

Тетяна Трощинська (Громадське радіо):

Я прихильниця того, що крім журналістської, має бути база будь-якої іншої освіти: історика, біолога, математика. А потім можна отримати елементарні навички, пов’язані з перевіркою інформації, вмінням викласти свою думку, вмінням брати інтерв’ю, знімати тощо. Цього всього не потрібно навчати 5 років. Інколи приходять випускники журфаків і, даруйте, вони не вміють говорити з людьми. Не вміють взяти інтерв’ю.  

Однак, дуже легко роздавати поради. Я не можу порадити факультетам відмовитися від маркетингово привабливої назви, якщо вони не можуть дати освіту на належному рівні. Але в ідеалі треба думати, чи можете ви достатньо якісно запропонувати будь-яку спеціальність, яку ви відкриваєте тільки для того, щоб заманити студентів. 

Коментарі